24 лютого 2022 року мав бути звичайним зимовим четвергом. Рівно о 5:00 за київським часом президент РФ Володимир Путін оголосив "спеціальну воєнну операцію" з метою "демілітаризації" та "денацифікації" України. У напівтемряві ранку в Івано-Франківську та селі Корнич Коломийського району пролунали перші вибухи. Те, що здавалося далеким, сталося і в глибокому тилу України.
Перші поранені, черги під ТЦК, дзвінки волонтерам — наступні години складалися з рішень: стояти у черзі під територіальними центрами комплектування, телефонувати волонтерам, виїжджати з міста чи все ж залишатися. Лише згодом цей день отримав назву — початок повномасштабного вторгнення.
На основі офіційних зведень, інтерв'ю та публікацій Суспільне погодинно відтворило події, які пережило Прикарпаття 24 лютого 2022 року.
05:00 — 07:00: перші години повномасштабної війни
Про 24 лютого 2022 року сьогодні говорять по-різному, але майже всі пам'ятають момент усвідомлення, що це — повномасштабна війна. Для когось це була новина про початок "спеціальної воєнної операції", для когось — перші вибухи у місті, а для когось — ухвалені в цей день рішення, що змінили життя.
Орієнтовно о 5:00 посеред поля на Київщині зупиняється потяг, який напередодні увечері вирушив з Івано-Франківська. У ньому їхали дві жінки — донька та матір щойно після операції. Донькою була Леся Качурова. В Івано-Франківську її знали як голову громадської організації "Громадська ініціатива Галичини", що з 2014 року допомагала військовим та онкохворим дітям. Ще до цієї поїздки Леся замовила джгути та турнікети. Компанія "Січ Україна" тоді лише поставила волонтерське замовлення у чергу. Учасники її організації заздалегідь вивчили всі можливі варіанти евакуації й не просто знали, що робити в разі повномасштабного вторгнення, але й готувалися до цього.
Але 24 лютого 2022 року Леся з матір'ю Валентиною прямувала до Чернігова, де їм запропонували безкоштовну програму лікування раку.
"Я зателефонувала своїм знайомим військовим до Києва. Кажу: їхати чи не їхати? Вони відповіли: "Ну, ми б тобі радили не їхати". Але мама дуже сильно чекала цієї програми. Ми сіли в потяг і десь о 00:00 24 лютого 2022 року вже були на вокзалі у Львові. Там — достатньо довга зупинка, але ми вже ніби лягли спати. Мені надіслали мої знайомі військові повідомлення, що на ранок плануються обстріли. Але ми поїхали. Я картаю себе, що поїхала. Треба було у Львові виходити. Вже потім я прокинулася від того, що розривався телефон. Всі мені дзвонили, потяг зупинився, ми стояли в полі десь під Києвом, ніхто не знав, що робити", — починає розповідь Леся Качурова.
Провідники не могли знайти начальника потяга. Людей готували до того, що їм доведеться виходити з вагонів посеред поля. Друзі Лесі з Києва пропонували приїхати по них, однак невдовзі вони також не мали змоги покинути свій мікрорайон. Після перших обстрілів поїзд рушив у бік столиці.
"У Києві було дуже страшно. Не те, щоб через обстріли. Я вийшла на вокзалі, а там нікого немає. Все навколо було зачинене. Транспорту біля вокзалу немає. Щоб погодувати маму, мені довелося оббігати все довкола, але кафе та магазини були зачинені. Одна кафешка — дай, Боже, їм здоров'я — продавала їжу. Я так розумію, що в них було наготовлене і вони продавали на виніс. Мені вдалося повернутися по маму, яку я залишила в залі очікування. Коли я повернулася, там було повно людей", — пригадує Леся Качурова.
07:00 — 08:00: удари РФ по аеродромах у Франківську та Корничі, перший загиблий та порятунок поранених
О 7:15-7:20 в Івано-Франківську лунає серія вибухів в районі військового аеродрому. Вогонь охоплює на летовищі будівлю з паливно-мастильними матеріалами і, як вдається з'ясувати згодом, забирає життя кадрового військовослужбовця 114 бригади тактичної авіації, батька трьох дітей Василя Хмельницького. Чоловіку не вистачило декілька хвилин, аби покинути місце, в яке влучила російська ракета. Після цього вулицями міста лине перша повітряна тривога.
За 66 кілометрів на південний схід від обласного центру жителі невеликого села Корнич також чують гуркіт. Два важкі вибухи на мить оглушують простір, й вже за декілька хвилин до аеродрому прямує карета "швидкої".
"Ушпиталили двох людей з пораненнями. Вони постраждали під час ранкових диверсій у Коломиї. Є осколкові поранення. Їхній стан — середньої важкості", — сказав 24 лютого 2022 року у коментарі Суспільному директор Коломийської центральної районної лікарні Андрій Кошкін.
Через обстріли двох аеродромів на Івано-Франківщині травмувалися п'ятеро людей, поранення незначні, повідомив керівник поліції області Сергій Безпалько.
08:00 — 10:00: воєнний стан, дистанційний режим шкіл і садочків, утворення військової адміністрації, перші добровольці під ТЦК
Зранку депутати Верховної ради проголосували за запровадження в Україні воєнного стану на наступні 30 днів. Утворюється Івано-Франківська обласна військова адміністрація. Міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків оголосив про призупинку роботи шкіл та дитячих садочків й закликав усіх, окрім працівників критичної інфраструктури, комунального транспорту та комунікацій, перейти на дистанційну форму роботи.
На той час обласний військовий комісар Володимир Ярмощук закликав прибути в територіальні центри комплетування всіх військовозобов'язаних, які перебувають в оперативному резерві. Він запевнив: "Зброї вистачить всім, хто хоче тримати її в руках".
Тим часом в Івано-Франківську вишикувалися черги: одні — біля автозаправок за пальним; інші — під банкоматами за готівкою. Найменші черги стояли під ТЦК, але поступово й вони зростали. У той момент багато хто не знав, чи потрапить до війська саме в цей день, але все одно залишався чекати. Там збиралися батьки й сини, друзі та сусіди. Говорили у таких чергах мало.
За тиждень до цього, 17 лютого 2022 року, франківець Ростислав Гуль ходив до ТЦК та СП, щоб записатися у військовий резерв, оскільки мав офіцерське звання. На той час йому було 56 років. Декілька разів його відмовляли, на третій — відправили на медичну комісію. Вранці 24 лютого він мав її пройти, однак Ростислава розбудив старший брат дзвінком про те, що почалася війна. Він доручив своєму синові Андрію заправити автомобіль і готуватися, а о 8:30 прибув до центру комплектування.
"Я вирішив зголоситися сам, бо комісія — це комісія. Вже було зрозуміло, що там ніхто на це не зважатиме. Коли я побачив комісара, той схопився і каже: "Бачиш, що тут робиться? Давай до нас, треба людей". Я відповів, що ні, хочу в бойову частину. Там вже були мої знайомі, одягнені по формі, які воювали ще в АТО. Вони чекали на транспорт до Києва. Я хотів, щоб мене взяли із собою, але вони пояснили, що це так не працює, й порадили звернутися до тероборони. Пізніше я підійшов до командира батальйону. А моя спеціальність військова доволі специфічна — офіцер наведення комплексу С-300. Він каже: "У нас С-300 немає, але має бути "мінометка", однак командирів нема. Що С-300, що міномет — це те саме, то будеш командиром взводу", — пригадує Ростислав Гуль.
10:00 — 12:00: блокпости й підозрілі предмети на вулицях
На в'їздах і виїздах з Івано-Франківської області, а також у самих містах і селах починають з'являтися перші блокпости. Їх ставлять поспіхом — з підручних матеріалів, мішків із піском, бетонних плит. Поліцейські закликали прикарпатців повідомляти на лінію 102 про підозрілі предмети та людей на вулицях, зокрема з червоними елементами одягу. Цивільні ще не до кінця розуміють, що відбувається, але відчуття небезпеки вже стає спільним.
О 10:30 з автостанції у Коломиї мав вирушити автобус. У ньому сиділа студентка, яка вранці прокинулася від вибухів і разом із сусідкою по кімнаті в гуртожитку, нашвидкоруч зібравши речі, вирушила з Івано-Франківська додому. Саме в Коломиї їхні шляхи розійшлися, й далі Олександра мусила сама добратися до Снятина.
"Якось, здається, я купила квиток. Вже точно не пам'ятаю, чи я просто водієві гроші заплатила. Автобус був дуже забитий. Ми мали рушати, і всі почали метушитися: що за сумка? Чия вона? Ми довго не могли виїхати, бо думали, що якась людина має прийти по неї. Далі всі почали "нагнітати", що це — бомба. Атмосфера панічна настільки, що людям вже якісь банальні речі здавалися дуже небезпечними. Хтось вже хотів виносити ту сумку на вулицю", — розповіла Олександра.
12:00 — 14:00: відсутність паніки та віра в ЗСУ
Удень 24 лютого 2022 року стовпчики термометрів в Івано-Франківську показували 2° тепла. Погода була погожою: де-не-де крапотів дрібний дощ, проте з-за хмар виринали промені сонця. На вулицях людей було менше, ніж зазвичай. Перехожі здавалися схвильованими, проте чимало з них відверто не вдавалися до паніки.
"Я дуже вірю в наше військо, дуже вірю в хлопців. Якщо вони у 2014 році не мали нічого і не пустили, зупинили. То, я думаю, що тепер, з таким озброєнням, з такою мобілізацією вони спинять ту навалу російську. Сподіваюся, що все в нас буде добре. Побажаю хлопцям триматися. Ми не пустимо, не віддамо. Син сьогодні сказав: "Це — моя земля". Триматися, зберігати спокій, ну і будемо воювати, а що робити", — розповідала в той день франківка Ангеліна.
Голова Івано-Франківської громади Руслан Марцінків закликав жителів Чукалівки, Опришівців та Крихівців тимчасово переїхати в інші райони міста та села. У ЦНАПах почали формуватися центри приймання допомоги — теплих речей, карематів, спальних мішків, води, медикаментів тощо. Перші збори грошей для українських військових тоді вдалося закривати за лічені години. Люди ходили здавати кров, й Прикарпатський обласний центр служби крові працював доти, доки були охочі стати донорами.
14:00 — 15:00: дорога до безпечних регіонів
Тим часом з Києва має вирушити той самий потяг, в якому вдосвіта до столиці їхала Леся Качурова зі своєю мамою. Щохвилини столичний залізничний вокзал наповнюється все новими людьми. Вони стоять у холі, залі очікування й на пероні. Лесі та Валентині пощастило — їхній вагон був одразу біля сходів.
"Ми виїхали з Києва о 14:00. Провідники, правда, брали всіх людей. Вони були в коридорах, у тамбурах. Лежали й сиділи. Я всю дорогу стояла, мама — сиділа. У купе провідника на верхній полиці сиділи п'ятеро чи шестеро дітей, тобто абсолютно весь потяг був забитий", — пригадує жінка.
Цим поїздом люди їхали до безпечніших міст та сіл — на захід країни. Чоловіки залишали дітей та дружин, а самі поверталися додому або ж приходили в територіальні центри комплектування та соціальної підтримки. Люди об'єднувалися, допомагаючи незнайомим, ділячись їжею та інформацією.
15:00 — 18:00: загальна мобілізація
Приблизно о 15:00 Верховна рада почала розгляд закону про загальну мобілізацію у 23 областях України та столиці. Невдовзі президент його підпише.
Кількість людей в Івано-Франківському міському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки зросла. Ще об 11:00 подвір'я було заповнене охочими взяти зброю до рук, а пообіді стало зрозуміло, що їх ставатиме ще більше. В цей час приймати добровольців вирішують в одній зі шкіл. До актової зали чоловіки заходили простими цивільними, а виходили — вже у складі підрозділів як солдати й піхотинці. Ростислав декілька разів виходив на вулицю й шукав людей, які мали хоча якийсь військовий досвід, але, каже, таких було небагато. Весь час він був на зв'язку із сином, який у 2021 році пройшов строкову службу. Надвечір Андрій зі своїм другом доєдналися до добровольців, хоча офіційно їх взяли до війська 25 лютого.
"Він працював з дронами раніше у Київській області. Я йому сказав зібрати свої речі. Коли син повернувся з війська (строкової служби — ред.), то придбав собі Mavic Mini II. 25 лютого вранці він прийшов з ним до військкомату. Я розумів, що ми маємо місяць-два на підготовку, поки професійна армія втримає (лінію фронту — ред.). Я знав, що ми воюватимемо далі, хоча в першому варіанті закону про тероборону йшлося, що маємо розміщуватися в нашій області. Багато людей йшли через патріотизм. Були й такі, які думали, що в теробороні будуть принаймні в Івано-Франківську, а не на лінії зіткнення", — каже Ростислав.
Спочатку сина зарахували до батькового взводу, проте ненадовго. Під час навчання в Івано-Франківську вони були разом.
До 17:00 24 лютого в Івано-Франківську на 70% сформували 78 батальйон 102 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Більшість охочих ніколи раніше не тримала зброю в руках, але й були ті, які мали досвід строкової служби чи антитерористичної операції з 2014 року.
18:00 — 20:00: у лікарні готують ліжка для поранених
В Івано-Франківській обласній клінічній лікарні медики переходять на посилений режим роботи. У закладі підготували 745 ліжок, з них половину — для поранених цивільних та військових. Усі планові госпіталізації та операції тимчасово призупинили.
20:00 — 22:00: тимчасові прихистки для переселенців
До вечора у Калуші вже підготували місця, в яких прийматимуть вимушених переселенців — тих, кому у той день довелося покинути свої домівки. Їх облаштовували у школах та садочках, у народних домах та адміністративних будівлях. Туди зносили матраци, ковдри, продукти та теплі речі, складали списки, домовлялися про чергування. Люди швидко вчилися жити в новій реальності.
22:00 — 24:00: місто почало жити за правилами воєнного часу
О 23:00 в Івано-Франківську гасне вуличне освітлення. Перед цим місцева влада закликала людей не вмикати світло у домівках уночі. Темрява накриває і ратушу в самому серці міста. Без звичної підсвітки вона стає майже непомітною. Чимало людей засинали в ту ніч не вдома: хтось — у дорозі, хтось — у волонтерському центрі, а хтось — після чергування на службі, зі зброєю в руках. Це була перша ніч за багато десятків років, коли місто почало жити за правилами воєнного часу.
Замість післямови
А вже наступного дня — та і в наступні чотири роки — всі ці люди будуть переживати різні події. Потяг Лесі та її мами Валентини прибуде до станції "Івано-Франківськ" 25 лютого о 4:00. Вдома у дверях вона зустріне свого чоловіка у військовій формі, а під будинком стоятиме його товариш. Рішення обдумане, адже Віталій воював з 2014 по 2019 рік. І син — також. Проте наступного разу вона побачить чоловіка через рік — вже у госпіталі в Дніпрі. Але це — коротка версія історії, бо поміж цим були втрати і та неймовірна волонтерська робота, на якій багато в чому все тримається дотепер.
"Тоді я зробила все правильно. І маю віддати належне своїй вже покійній мамі — вона абсолютно мені довірилася, не ставила ніяких питань, не плакала, не істерила і все чітко виконувала. Єдине — треба було закуповувати тактичну медицину трошки раніше. Наприклад, не в лютому, а в січні. І, напевно, більше людей змушувати навчатися першої домедичної допомоги", — підсумовує Леся Качурова.
Олександра закінчить навчання в університеті. Вона виїде до родички за кордон. Проте довго жити там не зможе — за пів року повернеться в Івано-Франківськ. Зараз Олександра працює журналісткою.
"Мені постійно здавалося, що от-от зараз вже війна має завершитися. Не було конкретної дати чи уявлення, але так відчувалося. Всередині країни була настільки велика єдність, а з боку міжнародної спільноти — підтримка. Відчувалося, що є дуже конкретні поняття: де добро — це Україна, і де зло — це Росія. У мене спільно з усім світом була наївна думка про те, що добро має перемогти. А потім прийшло розуміння, що покладатися і довіряти в цьому світі можна тільки українцям, й відпало ось це сподівання. Якщо ми й врятуємося, то тільки власними силами. Всі надії на ЗСУ", — пояснила Олександра.
Ростислав служитиме з Андрієм у 102 окремій бригаді. Після Великодня вони разом вирушать у Запорізьку область.
"Я розумів, що війна — надовго, і рано чи пізно ми будемо на фронті. Єдине, думалося: може буде якась більш якісна підготовка, але її було провалено. Зараз я б старався краще використати час, який був у нас тут на підготовку. Але так сталося, що це від нас не залежало, а від командирів і їхнього бачення", — додає Ростислав Гуль.
Батько керуватиме мінометним взводом, а син — дронами й корегуватиме цілі для міномета. Його вважатимуть одним з найкращих пілотів у підрозділі. Та 3 лютого 2023 року Андрій Гуль разом з побратимом Василем Стефанишиним потраплять під російський танковий обстріл. Їх чекали вдома живими. Не дочекалися. Хлопці загинули. Ростислав поховає сина. Біль втрати не залишає чоловіка щодня.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube
