Покуття — один з чотирьох етнокультурних регіонів Івано-Франківщини, що охоплює межі колишніх Городенківського, Снятинського й Тлумацького, а також Коломийського районів. Попри самобутню й багату культуру, він отримує значно менше уваги від туристів і медіа, ніж, наприклад, Гуцульщина. Хоч ціла низка відомих мистецьких жанрів і піджанрів, топонімів і постатей, які тепер асоціюються з горянами, мають саме покутське походження.
В чому унікальність і трагедія Покуття, яке вбрання носили там 100 років тому й що з покутського помилково присвоюють іншим етнокультурним регіонам, читайте в розмові Суспільного зі спеціалістом Малої академії наук, колекціонером покутських строїв Богданом Гасюком.
Ми спілкувалися в його рідному селі Олеша, неподалік Тлумача.
Далі — пряма мова
— Що є Покуттям і які його географічні межі в Івано-Франківській області?
— Сам термін Покуття існував ще до того, як з’явився поділ на етнорегіони. Спочатку це був історико-географічний регіон, до якого входила й Гуцульщина, й частина Опілля, й частина Бойківщини. Саме Покуття ділиться ще на чотири зони: Городенківщина, Снятинщина, Коломийщина, Тлумаччина. І кожен із цих регіонів так само має свої особливості.
— Чи знають покутяни, що вони покутяни?
— Десь до того моменту, поки Володимир Шухевич не написав працю "Гуцульщина", гуцули себе гуцулами не називали. А коли їх так називали, то вони ображалися. Так само було з бойками, лемками. Усі ці назви не є самоназвами. Люди ж радше ідентифікують себе або зі своїм селом, або якось ширше: колись — галичанин або русин, тепер — українець.
— Що з покутського помилково присвоюють гуцулам?
— Почнімо зі славного міста Коломия. Те, що воно розташоване на території Покуття, доконаний факт. Те, що з якогось періоду, це — "центр Гуцульщини", яким боком не знаю, маємо.
Так само коломийки. Коломийки — від слова Коломия, а Коломия — Покуття. То звідки коломийки? Також гаївки. Це — суто покутсько-подільська тема, розвинена великою мірою саме тут. "Вербовая дощечка…" — це наше. Гуцули не співали гаївок взагалі ніколи.
Ніщо не прийшло з гір сюди, все, що є в горах, прийшло звідси. Ми маємо дуже багато спільного і з Гуцульщиною, і з Буковиною, бо ми так само межуємо з нею. Але є і відмінності, і в цих відмінностях — весь смак. Це і робить нас тими, ким ми є. Це — багатство, і його треба популяризувати й підтримувати.
— А чий Довбуш?
— Насправді з Довбушем питання складніше, тому що немає перевіреної інформації, звідки він. Є версія, що з Печеніжина. Якщо з Печеніжина, то — з Покуття. Але є й інші версії.
До прикладу, Володимир Шухевич, який написав п’ятитомник "Гуцульщина", звідки фактично витікає вся Гуцульщина й усе сучасне про неї, родом з Покуття.
Так само є дослідник Михайло Курилич, який дійшов до висновку, що весь орнамент, зокрема гуцульський, складається з простих геометричних форм, і розклав його на елементи. Він написав працю "Гуцульський орнамент". Він теж — із Покуття.
— Чому ми так багато знаємо про Гуцульщину, а про Покуття — так мало?
— Покуття — це сцена. Всі історичні перипетії, все-все абсолютно тут відбувалося. Тому що ми — на долах, не захищені жодними перепонами: ні географічними, ні природними. Арена Першої світової війни — всі фронти, всі основні бойові дії проходили тут, Друга світова війна — так само. У моєму селі, в Олеші, проходила лінія фронту. З 700 дворів, які були перед початком Другої світової, згоріли понад 400. Згоріла більша частина села, згоріла зі всім.
А потім — тяжкі повоєнні часи. Приходить колективізація. Ватяні куфайки, якісь ганчірки… Люди бідні, погоріли, нічого не мають. Їм треба стягатися, аби побудуватися, вижити. Чи до традицій тоді?
Крім того, Радянський Союз кинув кілька елементів гуцульського промислу на масове виробництво, що повернуло інтерес людей. Це — косівська кераміка, хідники й ліжники. Наприклад, гуцульські хідники виготовляли на фабриці в Полтаві.
— Розкажіть про покутське вбрання. В чому його особливість?
— Покуття зберегло первісні кольори. Найперше — білий. Коли робилося домоткане полотно, його вибілювали настільки, наскільки могли. Воно лишило в собі цю чистість. З домішок — природні кольори: червоний, чорний, зелений.
Є стриманість, делікатність у цих строях. Як приклад — жіноча фотаПлахта. Коли жінці треба було десь увихнутисяОбернутися, ширше стати, краї фоти загиналися назад і виходили такі "роги" або "вушка", подібно до полтавських "летючих" плахт. Ця особливість чимось віддає єгипетськими, трипільськими строями.
Взагалі колись за вбранням можна було ідентифікувати навіть не з якого району, а з якого села жінка чи чоловік.
— У що вбиралася покутянка 100 років тому?
— На щодень — сорочка-буденка з домотканого полотна. Чому буденка? Бо вишита лише вуставкаВишита вставка на грудях. Якщо завишивували рукав, то це — вже святкова. Буденку могли носити й до церкви у звичайну неділю, могли — на весілля.
Низ — фота (або горботка, або опинка — є дуже багато різних назв). Це — тканий шматок полотна, яким жінки обгорталися замість спідниці. Ткана з вовни.
Фоту жінки запинали поясом. Олеські пояси дуже красиві. Вони відрізняються, колекціонери за ними полюють.
Запаску коло хати не носили. Жінка вдягала її, коли треба було піти десь, вийти з дому. Особливість олеських запасок — пришиті шнурки. Плюс — особливе олеське ткання. Воно відрізняється що з-поміж покутських, що взагалі в Україні, де побутують запаски. Такого ткання ви більше не знайдете, воно — авторське.
Жіночий головний убір — рантух, перемітка. Вона — теж з домотканого полотна. По краях заткана. Ці два з половиною метри жінка щодня зав’язувала на голову.
Пізніше замість фоти з’явиться спідниця-самітка, замість переміток — хустини, замість кептарів — ґорсаки.
— Що носив покутянин?
— Чоловічу буденку. Якщо це була весільна, то вишивали. Хоча без вишиття так само могли до церкви носити, до шлюбу.
Це — дуже поширений міф, що в українському селі всі ходили у вишиваночках. Ні, далеко не так. Тут все залежало від того, хто собі скільки міг дозволити. Питання не лише у вишивці, але й у нитках. Нитки були дорогими, а виготовляти власноруч було важко. Не всі могли, не всі вміли.
Низ — штани-портяниці, "портки" у нас казали. Білі штани з білого домотканого полотна, в нас казали "зрібного".
Ну і пояс. Чоловікові він "тримав" спину. Як у гуцулів черес, то в нас були ці пояси.
Головний убір — покутський солом’яний капелюх. Коли ви бачите гуцула в солом’яному капелюсі, то не вірте. Чим ми відрізняємося: тут ми мали солому. Капелюх прикрашали або вишивкою, або ґерданом з пацьорків, хто був багатшим. І пір’ям. На будній день — і без вишивки, без пір’я, але якщо весілля або парубка вбрати, то вже була фантазія.
— Як щодо теплішого одягу?
— Кептар. Покуття було дуже стриманим, тому невеличка вишивка переважно була на кишеньках. Насправді це — дуже тонка й важка робота, але воно таке просте, стримане й делікатне. Що чоловічий, що жіночий кептарі не відрізнялися.
Був петекСвитка. Жіночий і чоловічий петеки мало чим відрізнялися, трохи кроєм. Вони підперезувалися крайкою.
Гуцульські — дуже важкі, з грубої шерсті. В нас — дуже легенькі, красиві.
— Що в темі Покуття захоплює найбільше?
— Тривалість. Сам факт того, що воно існує, вже захоплює. Коли ти усвідомлюєш, що в тебе під носом є таке, що ти ріс серед цього всього, не помічаючи, на жаль. До того часу, поки я не почав колекціонувати одяг, я не знав, що олеське ткання є чимось унікальним. Стояла запаска в моєї баби, я бачив на інших бабах — ну запаска й запаска. Питання, наскільки ти в цьому орієнтуєшся.
Як ми можемо знати історію України, якщо не знаємо банально історії свого села, свого регіону, хто звідси й так далі. Це все звідси починається. Спочатку — твоя родина, потім — твоє село, твій регіон, потім — Україна. Тоді воно все тримається купи, бо ти знаєш, на чому ти стоїш.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube
