У дитинстві свою першу вишиванку і капчурі Віталія Мироняк з Микуличина на Гуцульщині отримала в подарунок від тети ТіткаГандзуні. Таким був її заповіт в передчутті смерті. Нині — це одні з найцінніших речей в колекції дівчини. Серед дорогоцінного етноодягу — двохсотлітній кептар, який Віталія відреставрувала, "чорнобриві" микуличинські запаски, а також лучкаПрикраса з бісеру — перша прикраса, яку подарувала бабуся Марія. Найперше Віталія купляє етноодяг, притаманний її регіону, як старовинний, так і сучасний. Але в її колекції можна побачити й сорочки з Буковини та Румунії.
Як гуцульська міфологія лягла в основу наукової роботи, бабусин подарунок відкрив любов до "чорнобривих" вишиванок, а стрій став улюбленим одягом прикарпатки Віталії Мироняк — у матеріалі Суспільного.
Відновлює оселю прабабці Параски та прадіда Юрія
У будинку Віталії у грубці палахкотить вогонь — надворі знову похолодало. Гори "курять", як кажуть місцеві. У прабабусиному домі в Микуличині Віталія оселилася недавно.
Тут зі стін ще дивляться старовинні ікони, віддає тепло грубкаДомашня пічка на дровах або вугіллі, яку заклали у 1960-1970 роках, коли й побудували хату. Іншу грубку оновили недавно. На почесному місці — світлина перших господарів оселі: прабабці Параски та прадіда Юрія. У домі спогади про минуле переплітаються із сучасними рішеннями.
"Коли ми з мамою ремонтували цей будинок, то я показувала у соціальних мережах процес, і мене всі питали: чи це не для туристів? Я відповідала: ні, це — для мене. І довго ніхто не міг повірити. Тобто, як це можна зробити для себе? Тому що в нас, на жаль, звикли все найкраще віддавати туристам. Насправді місце, де я завжди хотіла жити, це — тут. Я не можу без цих гір", — каже Віталія Мироняк.
Замість казок історії про племети, мавок
Дівчина народилася у селі Микуличин на Івано-Франківщині. Гори покинула, коли вирушила на навчання в Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Наразі вчиться в аспірантурі на кафедрі логіки філософського факультету. Планувала жити у столиці. Проте згодом відчула, що знову хоче повернутися у Микуличин.
У свої перші краєзнавчі експедиції вирушила з бабусею Марією, а в студентські часи сама взялася записувати старожилів.
"Я з дитинства слухала історії від бабусі про племетиЛиха душа — русалка, мавка, мавок, про чортів, хто де має, яких має. І це я слухала замість казок вночі. У нас така культура, в нас все пов'язане з язичництвом, цього не можна цуратися. В університетські роки, навіть після бакалаврату, я приходила до людей з диктофоном, з камерою, щоб записати. Мені було дуже боляче, що це зникає", — пригадує Віталія Мироняк.
"Я отримала лучку від бабусі й зрозуміла, що хочу мати увесь стрій"
"Моя бабуся, мамина мама, попросила, щоб одна жінка — Василина Вінґрінська — зробила мені лучку. І бабуся мені подарувала цю прикрасу. Вона ніби старенька, але зроблена десь у 2006-2007 роках, проте зі старого бісеру на старих нитках. І це була моя перша прикраса. Вона — моя улюблена лучка — найцінніша. От коли я отримала її, то зрозуміла, що хочу мати увесь стрій", — каже дівчина.
Заповіт тети Гандзуні
Перші дві вишиті сорочки та капчуріПлетені з вовни шкарпетки в гуцулів Віталія Мироняк отримала від тітки Гандзуні. Жінка віддавала свої речі у спадок родичам, коли відчула, що незабаром помре.
"Я пам'ятаю: ми сидимо, а тета Гандзуня каже бабусі: "Твоїй онучці я даю дві сорочки, капчурі". Дуже їх люблю. І це було вперше, що я мала старі наші сорочки. І я вже дуже була рада. Мені бабуся з мамою купили нові запаски, пам'ятаю. В мене вони теж збереглися. І так воно все почалося", — пригадує Віталія.
Кептар називають ще петикомСардак. Один з них Віталія отримала від своєї тітки. Наразі його поїла міль і дівчина планує віддати кептар на реставрацію.
Микуличинські "чорнобриві" сорочки та запаски
Для зйомки Віталія обрала старовинні микуличинські запаски та нову космацьку крайку, як натяк на сімейну тяглість. Їх поєднала із сучасною вишиванкою роботи Богдана Петричука.
"На мені нова вишита низинкоюТехніка вишивки, що була поширена на Поділлі, Гуцульщині, Буковині, Покутті, Опіллі, Бойківщині, Надсянні та Закарпатті. Низинка вишивається технікою "уперед голкою", зазвичай непарною кількістю ниток у стібку сорочка, проте вона вишита на старому домотканому полотні. Я її обрала, тому що вона дуже мені підходить до старих микуличинських запасок, які належали моїй теті. Вони відрізняються кольором. От моя бабуся каже: чорнобривий колір, чорнобриві сорочки. Тобто Верховина — це більше такі сині, зелені, яскраві кольори. Я люблю компонувати сучасне і щось старе", — розповідає дівчина.
За вишиту сорочку гинули
Сімейною історією про вишиванку поділилася матір Віталії Надія Мироняк. Вона чула, як у радянські часи за вишиванку арештували, катували та гнали на заслання.
"Мої баби, мої прабаби — вони мали вишиті сорочки. Але за Радянського Союзу вони їх або ховали, або знищували, спалювали. У моєї прабаби було 22 дитини, з них — 16 синів. Всі хлопці йшли в УПА. І коли "совєти" бачили здорового чоловіка, особливо у вишиванці, то вони одразу забирали його, катували у підвалі сільради", — переповідає розповіді жінка.
Декому із синів прабабусі Надії Мироняк вдалося втекти за кордон, декого забрали на Сибір. Так вони й не повернулися. До кінця життя їм не дозволяли повернутися додому. Жінка вважає, це теж вплинуло на те, чому в родині не надто зберігали етнічний одяг.
На стрісі знайшли двохсотлітній микуличинський кептар
Тож гуцульську вбирю Віталія мала не одразу, а з року в рік збирала по родичах та шукала на ярмарках. Відтак вдалося знайти двохсотлітній кептар.
"Кептарі й сардаки я здебільшого зберігаю навиворіт. Мій улюблений — микуличинський кептар, який реставрували. Йому десь 200 років. Кептар виготовив майстер Полатайко. Він був у далеких родичів, стояв на подіГорище, тобто під стріхою, де падав дощ. Кептар був у нещасному стані. Перед тим його давали на весілля дружкам одягати. Його продали за символічну ціну, але я знайшла реставратора", — говорить Віталія Мироняк.
"Реставраторів знайти важко"
"Реставраторів знайти важко. Але мені дуже пощастило, бо мені порадили знайомі етнографи реставратора Михайла Вінтонюка, тобто я так сміло можу його рекомендувати всім, кому потрібно. Це — людина, яка цим займається багато років. Він створює нові кептарі за копіями, свої власні придумує з традиційними елементами і реставрує", — каже Віталія Мироняк.
Саме Михайло Вінтонюк реставрував для дівчини два кептарі, серед яких — двохсотлітній виріб Полатайка.
"Вишиванки я збираю незалежно від регіону"
"Вишиванки я збираю незалежно від регіону. Мене деколи колекціонери сварять жартома, тому що вони кажуть: "Треба взяти собі один конкретний район, збирати цілий стрій". А я відповідаю: розумієте, мені сподобалося. Я розумію, що в мене нема путильського строю, але мені сорочка дуже запала в душу, сплю і бачу її. Тому ось так я вибираю ці сорочки. Це здебільшого дуже інтуїтивно, але кожна мені подобається, кожна має свою історію", — розповідає колекціонерка.
Одна з улюблених сорочок Віталії створена за мотивами пістинської. Це — сучасна робота Богдана Петричука.
Віталія також одягає чоловічі сорочки. Серед них — копія бабинської.
Для повноцінного образу у Віталії також є сучасна жіноча палиця. Її гуцулки використовували замість чоловічої барткиТрадиційна гуцульська сокира, яка була не лише інструментом, а й зброєю та символом статусу.
"Я її дуже люблю брати, коли до церкви одягаю багато одягу. Знаєте, і вже отак ледве підіймаюся, і мені оця палиця дуже допомагає", — каже Віталія з усмішкою.
Сорочки з Буковини та Румунії
"У мене є буковинський стрій. Тут горбаткаТак називали спідницю сто і більше років тому на Поділлі й Буковині. Це була ткана прямокутна тканина, якою обмотували стегна поверх підтички (нижньої спідниці) або довгої сорочки дуже цікаво загортається. Спершу загортала як плахти в Центральній Україні. І пізніше я вже питала колекціонерів, дізнавалася в книгах, як правильно робити. До цього строю має ще бути дуже цікавий вінок з ковилою. У мене, на жаль, його поки немає, тому що його зараз мало хто робить на Буковині", — розказує Віталія.
До буковинського строю дівчина одягнула салбуНагрудна прикраса, яку носили переважно на Буковині з дукатами.
Також у колекції Віталії є румунська сорочка, яку вона придбала на Закарпатті.
"Там наші знайомі колекціонери продавали. Я про неї думала рік: чи потрібна вона мені, чи не потрібна. Я дуже сильно сумнівалася, бо хочу більше українські сорочки збирати. Але мені подобаються з різних територій: і румунські, й угорські, й болгарські дуже гарні, можливо, матиму їх", — каже колекціонерка.
Серед розмаїття крайок у Віталії є попрушкаКрайка, пояс, що утримує запаски з Покуття, у якій захований тризуб.
"На жаль, крайки саме з Микуличина в мене немає. Тобто крайок чомусь не збереглося", — говорить колекціонерка.
"Навіщо ти це одягаєш? Ти ж — молода дівчина"
"Коли я на Великдень чи Квітну неділю одягала стрій, навіть могла таке почути: "Навіщо ти це одягаєш? Ти ж — молода дівчина". І через це в нас мало що залишилося, бо воно сприймалося, знаєте, як щось не варте того, щоб його зберігати", — каже Віталія Мироняк.
Наразі колекціонерка спостерігає, що ситуація змінилася і вишитий одяг більше цінується. Віталія Мироняк радить навчитися цінувати старовинні речі.
"Це — найкращий одяг, який я можу одягнути"
На запитання: що Віталія відчуває, коли одягає вишитий одяг, дівчина відповідає так: "Я не знаю, як це передати, але в мене завжди, ще навіть у школі, було отаке відчуття, коли жінка одягає найкраще, що в неї є, і вона себе відчуває на всі 100%. Оце я відчувала завжди в строї, у вбирі гуцульській. Не знаю, як це передати. Коли я йшла до церкви, я — як пава. Тобто знаю, я там найгарніша, найкрасивіша, найкраще себе почуваю".
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube
