Ненавидів підлість і брехню, понад усе любив справедливість. 20-го лютого під час боїв на Інститутській загинув Ігор Ткачук. У сьому річницю Революції Гідності спогадами про Героя Небесної Сотні з Івано-Франківщини і події зими 2014-го із Суспільним Капрати поділилися Ігореві близькі.
Ігор Ткачук народився і до п'яти років жив у селищі Знаменськ Калінінградської області Російської Федерації. Потім сім'я переїхала до Великої Кам'янки, що на Коломийщині.
Якось, ще хлопчиком, випасаючи у селі корову, він познайомися із дівчинкою Марусею - своєю майбутньою дружиною.
"Його неможливо було не любити. Він був дуже романтичний, такий якийсь загадковий. Він розповідав цікаві історії, було цікаво слухати. Вигадував якісь казки. Мені взагалі деякий час здавалося, що він може все", - згадує про Ігоря його дружина Марія Ткачук.
Коли хлопець повернувся з армії, закохані побралися.
Ігор працював будівельником. Одного разу, коли лагодив покрівлю на одному із дитсадків у Коломиї, потоваришував зі сторожем цього садочка Юрієм Гошовським. Відтоді вони з Ігорем стали найближчими друзями.
"Таких людей мало є. Самий позитив. Я ніколи не бачив, аби він не сміявся, - розповідає про покійного друга Юрій. - Навіть, як по життю є – чи добре, чи зле, - він постійно сміявся. Навіть якщо ти без настрою чи ще щось – ти просто на нього дивишся, він любив пожартувати. З ним просто легко було. Я з ним недавно був знайомий, але таке враження, що з дитинства."
Ігор із Марією виховували трьох дітей - двох синів і дочку.
"Батьком він був дуже терплячим, ніколи дітей не карав фізично чи навіть словесно. Він завжди із ними розмовляв і своїм прикладом показував, як треба робити", - ділиться Марія Ткачук.
Чоловік займався кікбоксингом, любив фільми-бойовики, у яких добро обов'язково мало перемогти зло, а ще був палким вірянином. Дружина пригадує: "Він дуже вірив у Бога. В нього була віра, можна сказати, навіть сильніша за мою у той момент. Навіть його спосіб молитви відрізнявся від інших людей. Він не молився в домі, він виходив на вулицю, розвертався просто до сонця і молився. Якось я його спитала: "Про що ти молишся?". Він сказав, що не може мені про це сказати, бо це його розмова з Богом".
Ще однією близькою для Ігоря людиною була сестра Ірина Гушуляк.
Вона живе у П'ядиках. Брат, каже, був простим, працьовитим чоловіком, ніколи не зазнавався і дуже любив своїх дітей.
Вперше на Майдан Ігор поїхав у січні. Згодом повернувся, аби відсвяткувати рочок свого наймолодшого сина. Про те, що їде вдруге, сказав в останній момент.
Попри сльози дружини:
"19-го лютого, коли почали ще більше вбивати людей, він сказав, що їде, тому що він склав обітницю і мусить їхати. Він на Майдані склав обітницю, яку навіть підписав на папері, і це для нього було дуже важливо, бо він дав слово".
Попри прохання сестри:
"Брате, не їдь, ну не їдь, не треба, ти вже був". Він каже: "Ні, я мушу їхати, бо я бідував, я хочу, аби було краще життя у моїх дітей. Щоб вони краще жили. Я мушу їхати: я не поїду, другий, третій…"
До Києва, Ігор відправився разом із другом Юрієм. Усе відбувалося швидко.
"Пам’ятаю дотепер – це був автобус Богдан – "Коломия – Поляниця". Кожне село, кожне місто – в’їзд і виїзд – блокували місцеві люди, щоби автобуси з "тітушками" не пропускати до Києва. Але дивилися номери, "Коломия-Поляниця" - нас навіть не зупиняли, не відкривали, ми проїжджали всі села, всі міста, попри які їхали. На ранок були там", - Юрій Гошовський розповідає, що тоді навіть не встигли ні з ким попрощатися.
Далі додає: "Ми мали на цей автобус запізнитися. Сказали в одній годині, поміняли. Навіть моя родина не знала. Вже автобус рушав, то моя жінка підбігла до автобуса, гримала, аби зі мною попрощатися. Сіли вже, виїхали, а Ігор каже: "От так найліпше. Зараз ці прощання, плачі, "та не їдь". А це не було коли. Це буквально за півтори години – зібралися, сіли і поїхали."
Вже у столиці, пригадує Юрій, їхній автобус провів Автомайдан, бо всі в'їзди і виїзди були перекриті міліцією: "Нам зробили коридор, і ми заїхали вже прямо ззаду сцени. Вийшли ми там, і на третьому поверсі КМДА взяли нас на перші – то вже були перші і останні барикади, їх тримати. Два рази переодягалися, бо водою нас поливали, то зима, холодно було. Каски, пам’ятаю, видавали тільки одну на руки. Я хотів дві взяти, і йому. На той час ходили у таких касках, будівельних, а то така була воєнна, металева. Була надія, що вона хоч трохи тебе захистить".
На Майдані Юрій з Ігорем отримали різні завдання - розділилися.
"Ми чекали наступу. Ми розділилися таким чином, що я вже з ящиком коктейлів побіг у бік Жовтневого, а вони побігли вверх, під міст, де той годинник. Почалися хлопки, почалися вистріли, почали люди сипатися", - згадує Юрій.
Ще, каже, хлопці, які були із ним під час нічного вартування розповідали, що коли Ігор спав, йому на голову впала дошка.
Постріл, дим, кров, смерть.
"Я пам’ятаю нашу останню телефонну розмову зранку, біля дев’ятої години ранку. Я подзвонила до нього, я вже знала, що там дуже багато смертей, і просила його, щоб він був дуже обережний, - згадує Марія Ткачук. - Він мені сказав, що всю ніч прочергував там, і зараз іде спати. Я зраділа, кажу: "Добре, що ти ідеш спати, мені буде спокійніше". А він каже: "Не хвилюйся, ти мене ще так скоро не здихаєшся!".
Ігор Ткачук загинув о 9 годині 49 хвилин від кульового поренення в голову.
"Я почав вертатися, шукати його. Видовище не було приємне. Там 10 тіл накриті, вже є священник. Ти мусиш знайти його. Там нема, там нема, там нема. Я вже таки сподіваюся, що це неправда. Відкрили госпіталь чи то пошта була навпроти Жовтневого палацу. Я туди зайшов, - розповідає Юрій Гошовський. - Там 50 тіл на землі, ну і карточка з його прізвищем. Бачу – він. І все. Я не знав, як подзвонити жінці і сказати, що нема чоловіка. Це просто мову відібрало і все. То вже старший син підняв слухавку: "Говоріть, говоріть!". А я не можу слова виговорити. "То що, вбили?" – "Так". Все".
Про смерть чоловіка дружині повідомили лікарі, які тоді рятували поранених у готелі "Україна". Діти відчули одразу - у той момент всі троє були біля мами. Марія відразу не повірила у те, що вбили саме її чоловіка. Попросила ще раз перевірити документи. Усе збігалося.
Не змогла одразу сприйняти звістку і сестра.
"Я ще не вірила, що то він, бо всі сказали, що то з Калінінградської області, що це може бути і не він. Я лиш вийшла з хати. Марія каже: "Вертайся, бо вбили брата". Так як жінка не могла їхати, бо маленька дитина у неї була, я не роздумуючи зібралася і поїхала до нього, - пригадує Ірина Гушуляк. - Моя мама, ви знаєте, вже помирала, вона все одно не вірила, що він убитий. Вона казала, що то не він. Вона не могла собі взяти це в голову, що його вбито. Вона увесь час надіялася, що він живий."
Винних у вбивстві Ігоря Ткачука не знайшли до сих пір.
Повне відео
