Жителька міста Самар, що на Дніпропетровщині, Людмила Голополосова служить в армії майже 20 років. Її чоловік, Юрій, загинув під час виконання бойового завдання, закривши собою побратима, розповіла жінка. Після цього, її син пішов служити й продовжує надалі.
Про військовий шлях себе та родини — Людмила розказала в інтерв'ю Суспільному.
Початок військової служби та антитерористична операція
Військову службу я почала ще в 1997 році. Була пропозиція, я її використала. Дитина на той час була мала, але я пішла.
Коли починалося АТО, напевно, перші дні я навіть не розуміла наскільки це серйозно. Я не розуміла, яка загроза для наших людей. Для наших хлопців й дівчат військових. Найперші дні були в Донецькій та Луганській області. Через певний час мені телефоном сказав чоловік: "В кіно бачила про Велику Вітчизняну? От саме такий бій".
Я була командиром невеликого підрозділу на Донецькому напрямку. Перше було несприйняття коли жінка командир і в тебе підлеглі одні хлопці. Здорові хлопці. Вони на тебе вперше дивляться. Жінка командир. А що це таке?
Це перша доба коли ти з ними. Коли ти вперше виїжджаєш в певний район. А потім все добре. Добре, бо я з першої секунди сказала: "Хлопці, все ми зможемо відбудувати. Все ми зможемо зробити. Але головне, моя мета — це збереження вашого життя".
В нас був дуже молодий хлопець, 19 років. І коли я його після двох ротацій повернула, після першого року його перебування там, його мама шкарпетки в’язала мені ще. Направляла, дякувала.
Про загиблого чоловіка
Ми з Юрою разом навчалися, були студентами в одному навчальному закладі. Нам тоді було 15-16 років. А потім так розвивалися події, що він пішов далі за своїм напрямком військового в київський університет. Я — в Дніпрі далі. Але життя так склалося, доля, мабуть, що ми далі спілкування продовжили і закінчилося тим, що ми об’єднались. У нас є дитина. Юрій Юрійович. Це дитина народжена коханням.
21 рік з маленьким хвостиком, ми були разом, до моменту, коли біда прийшла в нашу родину.
Він мені телефонував по можливості. Щодня, вранці, в обід, ввечері. Аби дізнатися, як в мене справи, як я пообідала, як доїхала. В той день він мені вранці зателефонував. Сказав, що в нього все добре, але він був поранений тяжко. Сказав, що кохає. І через три години, коли він не зателефонував в обідню перерву, я йому телефонувала. Виклик йшов, але ніхто не брав слухавку.
В бою мій чоловік загинув в районі Лиманського краю на Донеччині 19 червня 2014 року. Вони (українські військові — ред.) пішли штурмувати позиції. І в другому бою мій чоловік загинув рятуючи життя своїх побратимів. Один з них навіть привозив свою доньку, щоб подякувати.
Коли після поховання ми повернулися у квартиру, я зайшла і сказала: "Його більше немає", на що моя дитина сказала, що, мама його не просто немає, а більше ніколи не буде.
Про військову службу сина
Для мого сина це був не просто нереальний біль. Це була нереальна трагедія, тому що Юра старший завжди був великим авторитетом для Юри молодшого, для свого сина.
Він вибрав шлях свого батька. Я не знала, що він вибере такий шлях. Потім у нас було відкриття меморіальної дошки біля нашого будинку моєму чоловікові Юрію.
Коли він вперше виїжджав, то підійшов і каже: "Мам, завтра можеш мене вночі вивести? Ми виїжджаємо". Я плакала. Кажу: "Юр, ти розумієш, що крім тебе в мене більше нічого немає?". Він сказав, що це приклад того, як повинен робити справжній чоловік. Ті, що пішли першими й дали можливість нам з вами тут спілкуватися. Це слова були моєї дитини.
Йому було 22 роки у 2015 році. Він також військовий офіцер. Служить і до сьогодні. Це сама дорога і кохана для мене людина. Я його дуже люблю і дуже переживаю, тим паче після того, що трапилося в нашій родині. Хоча до цього в мене навіть думки не було, що в мене чоловік не то що загине, а буде пораненим.
Це, як для мами, не для військового, а саме для мами, дуже тяжкий вибір був. Ти постійно живеш в цьому стресі. Від дзвінка до СМСки, від плюсика до плюсика.
Про службу зараз
Якщо аналізувати ситуацію, ти розумієш, що постійно не може бути АТО ООС. Ми бачили настрій людей. Бачили, які сили прибувають, тому це все було очевидно, але 24 лютого — ніхто. Все одно мозок відмовлявся прийняти те, що наші міста будуть бомбити.
На той час я захворіла на COVID-19. І перший, хто зателефонував мені о четвертій ранку, це мої колишні підлеглі. Мені зателефонували та запитали: "Пані, що у вас в місті?". Сказала: "А що?". А він каже: "Пані, війна. В Дніпрі вже аеропорт бомблять". Я трубку кинула. Звісно, що першу секунду я подзвонила своїй дитині. І через хвилин 30 вже були дзвінки від моєї військової частини і я вже була на місці.
Мій підрозділ зараз знаходиться на Херсонському, Донецькому напрямку і Куп’янську, тому що підрозділ дуже великий.
Про інші діяльності
Окрім військової діяльності я ще є головою громадської організації. Ця організація з’явилась 10 років тому. Засновником була я і ще дві родини.
Суспільство на той час, ще у 2014 році, не приймало родини загиблих. Така категорія ще не з’явилася в Україні, а тим паче в нашому місті, яке називали містом патріотів.
В пріоритеті у нас родини загиблих, родини безвісти зниклих. Лише родина загиблого, члени родини, дружина дружину зможе зрозуміти. Якщо людина не пройшла такий шлях, а ми завжди говорили, що ми нікому не бажаємо пройти, що наші родини, то, мабуть, насправді цього не зрозуміє, насправді не переживе.
Авторка: Мирослава Заблуда
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
