Понад 50 років Наталя Балан проживала в Бахмуті. У жовтні 2022 року вимушена була виїхати до Дніпра через постійні обстріли. Каже: поцілили в сусідній будинок і це її підштовхнуло до такого рішення.
Що пережила жінка в рідному місті та як адаптовується до нових умов зараз — вона розповіла Суспільному.
Наталя 22 роки працювала в місцевій школі №24. Згадує, в навчальному закладі лише завершували ремонт, тепер він стоїть розбомблений.
"Школа, дві сторони стоять, так, а середини — немає. Я нещодавно знайшла знімок в ТікТоці. Школа була на ремонті, дах новий, вікна нові були, стіни з фасаду гарні були, всередині вже почався ремонт. Школи немає. Що школи — міста немає, домівок немає, все спалили, все розбили", — розповіла жінка.
Її домівка в Бахмуті також знищена — нещодавно бачила свій будинок на відео з соцмереж.
"Немає верхніх двох чи трьох поверхів, кутка немає там, де мій стояк... Рідне місто було, я там народилася, я прожила там 57 років, народилися мої діти. Місто було дуже гарним. Ми своє місто називали "містом троянд". У нас всі клумби, всі виїзди з міста були засаджені трояндами. У місті були всі заводи: свій м'ясокомбінат, молокозавод і хлібокомбінат. Все було своє", — згадує жителька Бахмута.
До виїзду Наталя пів року жила без світла, газу та води, а на вулицях стирчали снаряди, які не розірвалися.
"Вранці всі вибігали з домівок. Там в нас був ринок, скупилися — і всі побігли по домівках. Десь далеко стрільба, десь близько — влучання і міни були, вночі і ракета прилітала. Все було. І страшно було, і вже звикли до такої ситуації. Жили ми вже пів року без світла, без газу, без води. Воду привозили і ми купляли. Збирали й дощову. Підвозили нам технічну військові, ми набирали", — розказує жінка про життя в місті на лінії фронту.
Що зараз і що далі
Після приїзду до Дніпра жінка знайшла роботу в КП "Міська інфраструктура".
"Тиждень я шукала роботу і знайшла. Працюю я прибиральницею зелених зон у сквері майже два роки", — говорить вона.
Переселенка каже, що мріє потрапити додому, щоб хоча б подивитися на місто.
"Усі мріють додому потрапити, не лише я. Але куди їхати? Руїни. Але якщо буде дозвіл туди їхати, то я, мабуть, поїду. Хоч подивлюся. Чи житиму, не буду казати, бо не знаємо, що буде далі", — зазначила жінка.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
