Дніпрянка Вероніка Коміссар з двома дітьми евакуювалася до Словаччини. Жінка виїхала з синами-близнюками Дніпра у перший день війни, 24 лютого. Місто Трнава обрала не випадково: там працює її чоловік.
Як родина влаштувалася в Словаччині, які там є можливості для роботи та навчання, а також як словаки сприймають українців – Вероніка розповіла Суспільному. Публікуємо її розповідь у рамках циклу «Не вдома».
Купили квитки у трьох різних вагонах
Вероніка не стояла перед вибором: їхати чи не їхати. У перший день війни, коли почула вибухи, вже знала: треба їхати, вивозити дітей у безпечніше місце.
«Здоров’я й безпека дітей для мене – першочергова цінність. 24-го лютого я працювала в нічну зміну і почула вибухи. І я зрозуміла, що ми виїдемо. Один із моїх синів є дитиною з інвалідністю: він погано чує лівим вухом, а праве вухо в нього надчутливе і гучні звуки йому заборонені. Я прийшла з роботи, ми «спіймали» квитки на сайті Укрзалізниці – у трьох різних вагонах, один з яких був СВ. І ми поїхали», – розповідає Вероніка Коміссар.
Шлях до Трнави зайняв 45 годин, каже вона. На кордоні стояли близько чотирьох годин.
«Приїхали в Трнаву, бо там тривалий час працює мій чоловік. Коштів було небагато, тому ми, як і всі, шукали будь-яку допомогу – в будь-якому місці», – каже вона.
Перша квартира: 720 євро на місяць
Чоловік Вероніки, який працює в Словаччині, мешкав у робітничому гуртожитку, де заборонено селити дітей. Тому родина знайшла тимчасове житло. Помешкання коштувало 720 євро на місяць – неймовірні для них гроші, зазначає дніпрянка. Відшукати дешевшу квартиру допоміг випадок.
«Для того, щоб не втрачати фізичну форму, я почала шукати, де тут є тренування і знайшла фітнес-клуб. І я їм написала, що маю двох синів, що їм треба десь займатися і що мені також треба займатися. Відгукнувся власник фітнес-центру: чим допомогти? Він запропонував свою квартиру. Це 3-кімнатна квартира в хорошому районі. Поруч – школа, торговельний центр. Тепер ми тут живемо. Він взагалі не хотів брати з нас грошей. Але я наполягала, що ми маємо платити, зрештою він погодився. МИ платимо 500 євро на місяць», – розказала Вероніка.
Також жінка звернулася до Товариства Червоного Хреста. І там їй не відмовили в допомозі.
«Якщо ціни на продукти в Словаччині ще співставні з українськими, то канцелярське приладдя для дітей – дороге. В рази вищі ціни, ніж у нас. Червоний Хрест нам дуже допоміг із цим, а також із засобами гігієни: друга дитина в мене має алергію. Це велика допомога для нас! І відповідь на мого електронного листа була дуже швидкою. Для прикладу: я написала до Посольства України в Словаччині, бо ми мали потребу – дітям треба робота з психологом. Але відповіді я так і не отримала. Та я вже й не чекаю», – каже переселенка.
У школі намагаються допомогти з адаптацією
Зараз її діти ходять до словацької школи. Дуже допомагають вчителі й шкільні психологи, адже є певні складнощі з адаптацією, зазначає вона.
«У школі намагаються максимально адаптувати дітей. Діти в класі багато роблять для підтримки: ми постійно отримуємо подарунки. Коли зрозуміли, що є складнощі з розумінням словацької мови, нам завдання з математики стали роздруковувати українською мовою. Мову вчимо, адже це одна з умов для комфортного перебування в цій країні», – розказала мама школярів.
Пошук роботи й волонтерство
Сама Вероніка шукає роботу у Словаччині. Каже: для українців тут пропонують вакансії – в основному на заводі. Оскільки в неї діти, то повний робочий день жінка працювати не може. Отож поки допомагає як волонтерка в гуманітарному центрі.
«Я шукаю можливості роботи. У мене було дві пропозиції, зокрема, догляд за людиною з інвалідністю. На сьогодні я допомагаю як волонтерка в Центрі допомоги родинам, який працює від міської влади. На базі костелу. Приходять українці – приносять речі, засоби гігієни, шкільне приладдя. Я була першою українкою, яка прийшла в центр волонтерити. Тепер нас четверо. Я також допомагаю українцям, які прибувають. Шукаю їм житло на пільгових умовах. Допомагаємо з речами, ліками», – розповіла вона.
Ставлення словаків і плани
Вероніка каже: за майже місяць перебування в Словаччині жодного разу не відчула негативного ставлення місцевих.
«Уже немає безкоштовного проїзду в міському транспорті за українським паспортом. Але коли це було, то була така цікава ситуація: я зайшла в автобус з дітьми, показала паспорт, водій пропустив. На останній зупинці, коли ми лишилися в салоні самі, до нас підійшов водій. Я думало, щось не так з нашими документами. А він розпитав, звідки ми, висловив слова підтримки й обійняв нас. Це було дуже зворушливо», – ділиться Вероніка.
Зараз жінка активно вчить словацьку мову. Каже: до кінця року її родина не планує повертатися в Україну.
«Ми стежимо за подіями в Україні, мої батьки лишилися вдома. Розлука – це досить важко. Сподіваємося, що в Україні все буде добре і що наші рідні вже цього літа приїдуть до нас на відпочинок», – додала вона.
Читайте також
Війна змусила мене зняти корону віце-міс. Історія евакуйованої жительки Кривого Рогу
Американська співачка Yevae, яка народилася на Дніпропетровщині, допомагає Україні. Інтерв’ю
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
