Євген — військовослужбовець 5-ї окремої важкої механізованої бригади, яка воює на Олександрівському напрямку. У 2025 році чоловік пробув на позиціях на Донеччині понад 150 днів. Після повернення з лінії фронту чоловік долучився до цивільно-військового співробітництва у бригаді.
Як військові збирали дощову воду, аби попити, та як армійці РФ стріляли один в одного через конфлікт — Євген розповів в інтерв'ю Суспільному. Далі — пряма мова.
"Нас били, палили хатки наші. Але нічого, витримали й вижили"
Перший наш вихід — це була Андріївка Донецької області, де велися запеклі бої. Ми виїхали якраз на позицію й тільки вискочили з машини та повикидали свої речі, як одразу почався обстріл. Там була така дорога, яром. Хлопці вже пішли оглядати перший будинок, а ми з побратимом впали в цей яр, бо кулі летіли прямо над головою. Машина поїхала якраз, а ми... Закінчився обстріл, ми швидко свої речі принесли в будівлю. І наша мета була спостерігати, де пересування російських військ відбувалося.
Спостереження — двоє спостерігають, двоє відпочивають по дві години. Потім міняємося, і так 24/7.
— Немає нормального сну?
— Немає. Сну немає. Дві години відпочив, пішов, дві години чергуєш. І так по черзі. Вдень бувало, що ми в чотирьох, коли більш-менш виспані, а вночі по дві людини.
Ми спостерігали, все добре було, поки в березні не почалося: вони підходять ближче, ближче. Ми по них відкрили вогонь, і на нас полетіло все. І артилерія, і міномет, і ФПВ — все було. Дві доби було пекло. Ми пересувалися з будівлі в будівлю. Нас били, палили хатки наші. Але нічого, витримали й вижили. Ворог був десь метрів 100–150 від нас. На сусідній вулиці вже.
"Посварилися, один іншого застрелив і утік. Отака ситуація навіть була"
З городу один (російський військовий — ред.) прибіг. Ми почули, що він забіг в гараж, бо рація ж їхня балакає. Ну, а вийти ми не можемо, бо спостерігаємо, де він, що він, як сидить там. Прибігає інший, і в них якась там була сутичка між ними. І один одного застрелив, і теж через город пішов. І чуємо по рації, що він передає, як він сказав, що один сам застрелився.
І потім загорівся той гараж — він згорів повністю. І він вибухнув, бо там і бензин був, і гранати в нього були. Рознесло його повністю.
— Між собою сутичка: вони повинні були штурмувати вас, але посварилися, чи що?
— Посварилися, один іншого застрелив і утік. Отака ситуація навіть була.
"Найстрашніший день був, коли нас обстрілювали і скинули газ"
Були на позиції з 14 лютого і виходили 13 травня, якщо не помиляюся. У цей проміжок ми були в Андріївці. Три місяці, вважай.
— Можете пригадати за ці три місяці найстрашніший день, коли найбільше ви переживали за своє життя, або вже була, ну, безпосередньо загроза життю?
— Найстрашніший день був, коли нас обстрілювали і скинули газ. Я тоді ледь вийшов — я вже не міг дихати. Я задихався, просто задихався. Ну, і через п'ять секунд я ковтнув свіжого повітря, і наче рукою зняло. Я піднімаю голову, а наді мною висить ворожий дрон. Ми швидко через вікно в хату. Це був найстрашніший день. Я вже думав все.
"Були там три, чотири та п'ять днів голодні. І без води, і без їжі сиділи"
Дуже тяжко — постійний стрес. Натиск. Так само ж і з їжею проблеми на той час були. Старалися нам побільше скидати, частіше, але перехоплювали дрони, й вони не долітали до нас. Були там три, чотири та п'ять днів голодні. І без води, і без їжі сиділи. І на той момент, коли ми вже виходили, у нас теж не було ні їжі, ні води. І ми безсилі якраз виходили з Андріївки. Ми йшли по дорозі, і валявся російський рюкзак. Ми його вскрили. Там були коньяк і "Рево". Ну, коньяк викинули, а "Рево" на чотирьох баночку розділили. Бо дуже хотілося пити.
— Скільки ви були без їжі та без води?
— Днів п'ять. У нас було трохи цукру, ще ми знайшли трошки галетів. І все. Води майже не було. Бувало, дощову збирали, але ж в короткочасній дощі її багато немає.
"Пробули ми на позиції 152 дні, якщо не зраджує памʼять"
Ми зайшли в посадку — там теж були бліндажі. Ми почули голоси російською. Ми відійшли назад, і ми викопали собі, можна сказати, яму. Ми жили в ямі. Метра два на метр. І це ми жили в цій ямі десь 40 днів.
— Просто земля?
— Так, просто земля. Яма неглибока, як сказати, по пояс. Розстріляли російських військових, а в них були плащі. Тож ними понакривали все, гілками позакидали, і жили в цій ямі.
Сиділи постійно в ямі. Вранці в туалет і ввечері в туалет. Бо постійно над нами пролітали дрони. І так і сиділи. Спали по черзі теж в тій ямі. Харчувалися, все в ямі робили. Були такі моменти, коли можна було вийти по-сонячному. Ми там і стриглися, і брилися. Знайшли машинку, теж в рюкзаку — там валялися рюкзаки всякі. Знайшли машинку електричну, від повербанку підзарядили й стриглися-брилися, бо вже геть були як бабайки.
Два місяці ще повноцінно ми виходили. Ми пересувалися від посадки до посадки, до своїх. А російські підходили, підходили. Ми день йшли по спеці. І вже ми зайшли в Дніпропетровську область, до пілотів першого стрілецького батальйону, по-моєму. Ми до них зайшли і вже ми видихнули. Нас нагодували, напоїли й лишили відпочивати. Ввечері була машина, евакуація. Ми вже зраділи.
Ми виїхали на стабпункт — все поскидали, свої речі. Нас оглянули і звідти повезли вже в лікарню. Покровська тоді ще була лікарня, ще не було розбито ніде нічого. Там ми переночували, звідти вже поїхали на Запоріжжя. І там ми вже лікувалися. Проблема була в тому, що нас і газами труїли, і доїдали, і стреси ці.
— Скільки загалом ви днів пробули на позиціях?
— Пробули ми на позиції 152 дні, якщо не зраджує памʼять. Як повернувся вже, то сказали, що переводять у штаб. Буду в ЦВС — цивільне військове співробітництво. Буду допомагати і військовослужбовцям, і з рідними спілкуватися, навідувати поранених, спілкуватися з місцевими жителями.
— Про що мрієте?
— Скоріше повернутися додому до рідних і вже забути про це. Щоб був мир. І щоб всі рідні дочекалися своїх хлопців живими й здоровими. Це найголовніше. Тяжко, але справляємося. В нас другого виходу немає.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
