Юрій — механік-водій танка у 42 окремій механізованій бригаді. Чоловік на службі з перших днів повномасштабного вторгнення. Отримав десятки контузій, проте продовжує воювати. Військовий керує радянським танком Т-64. Нині він з побратимами тримає оборону на Олександрівському напрямку, в районі Новопавлівки.
Як росіяни обстріляли танкістів протитанковими керованими ракетами та про що мріє — Юрій розповів Суспільному. Далі — пряма мова.
"Тоді було набагато легше, ніж зараз"
Розпочалася війна, і я був змушений піти, щоб хоча б чимось допомогти, аби ворога знищити. Тоді було легше, ніж зараз, бо було менше цих дронів. Не було так страшно виїжджати. Тоді було непорозуміння, не було злагодження між підрозділами, але якось та і працювали. Мусили.
Але у війні легкого немає нічого. Чесно скажу. Ми виїжджаємо, повертаємось — усе ціле, все добре, але все рівно хтось гине. Це кров, смерті. Самі розумієте, це не легко. Для когось це велика втрата.
"Я бачив, як воно летить на нас, та зробити нічого не міг"
Це було у 22-му році, 22 травня, понеділок. Ми виїхали прикривати піхоту, стояли п’ять годин на полі, і нас протитанковою керованою ракетою вдарило: пропалило башню, фару одну спалило, і командирові танка просто спалило увесь лівий бік. Дякувати богу, по нинішний день він живий. Виїхали, вивезли все. Це реально страшно було тоді. Бо я в триплекс Триплекс у танку — це отвір, через який екіпаж дивиться назовнібачив як воно летить на нас, а зробити я нічого не міг, бо танк не є такий швидкісний. Я просто вивіз хлопців, відвіз їх, витягнули командира з танка і тоді на евак його завезли. Тоді ще саме обстрілювалась траса Бахмут — Лисичанськ. А потім уже нас забрали в госпіталь.
"Техніка технікою, а людей не повернеш"
Коли їду на позицію, перші хвилини відчуваю страх. А під час бою — адреналін, то вже тоді страху немає. Просто одне бажання — вивезти хлопців, екіпаж, живими і здоровими. Це найголовніше для мене. Техніка технікою, вона якщо ламається, то відремонтуємо, а людей не повернеш. Найголовніше — здоровʼя та життя людей.
Ми, як танкісти, — джекпот, грубо кажучи, ми найбільш бажана ціль для росіян. Розгубленість — вона є постійно, але все одно завжди є бажання виїхати, аби всі цілі були.
Т-64 — непогана техніка. Радянська, але працює. Все як має бути. Виїхати та заїхати можна спокійно. Головне, щоб не було заміновано і оці дрони, FPVшки. Одні кажуть що танки багнюки не бояться, але насправді якщо вона глибоку, то, повірте, і танки бояться. Немає такої техніки, щоб по болоту глибокому лізло.
"Мрію про сина, і доцю видати заміж"
Контузій у мене було, я навіть не знаю, скільки. Я б хотів забути це все як страшний сон. Я не можу дати задню, бо я знаю, що у мене за спиною моя сімʼя, мої рідні. А я їх безмежно люблю, і я мушу за них боротися. Я не хочу, аби ворог дійшов до моєї хати і знущався над моїми рідними. Я мрію ще про сина, і доцю видати заміж, і головне, щоб вони здорові були. Дружина і доця щоб здорові були. А далі якось воно вже буде.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
