Суспільне Культура у партнерстві з Радіо Культура продовжує публікувати есеї українських письменників та письменниць про міста в межах проєкту "Міста сили".
Цього разу журналістка та письменниця Зоя Казанжи розмірковує про ментальну трансформацію Одеси.
...А потім замовк порт. Повністю. Який годував, надихав, спонукав, дратував; який гудів судновими сигналами, ревів маяком, гримів вантажними контейнерами, брязкав великими кранами, — раптово став беззвучною територією з розгубленими людьми і неможливістю вийти у море.
Море в Одеси відібрали зразу. Заборонено. Небезпечно. Смертельно.
25 лютого 2022 року росіяни спробували висадити десант на морському узбережжі біля села Коблеве, що на Миколаївщині. Бійці 28-ї Одеської механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу встигли прибути на місце і знищити тих десантників та їхню техніку.
28 лютого командування російських військ збиралося причалити великі десантні кораблі до одеського пляжу Лузанівка. Потім повідомлять, що російські моряки на борту кораблів вчинили заколот проти планів вторгнення на узбережжя Одеси, оскільки зрозуміли, що це квиток в один бік — вони будуть знищені.
21 березня два російські кораблі підійшли до узбережжя Одеси в районі Меморіалу 411-ї батареї та відкрили безладний вогонь по житлових будинках одеситів. Українська берегова артилерія відкрила вогонь у відповідь і відігнала їх назад у Чорне море.
З перших днів великої війни і до сьогодні Одеський порт є воєнною ціллю росіян. Балістичні ракети сюди прилітають регулярно.
Ракети прилітають повсюди.
І Одеса — красива, весела, вільна, завзята, зухвала, цікава, непередбачувана, яка завжди гостинно приймала всіх хоч на день, хоч на все життя, годувала і розважала, відправляла купатися в морі й засмагати на своїх пісках, — ця Одеса дуже швидко і дуже кардинально змінилась.
Місто намагається бути таким, як раніше. Тут квітнуть троянди і солодко пахне акацією у травні. Тут смажать рибу і печуть улюблений одеський торт "Наполеон", фарширують курячу шийку і ріжуть дерев'яною сікачкою запечені овочі на ікру з баклажанів, помідорів і перцю.
Одеса лікує свої рани, забиває вікна фанерою, витягує з-під завалів поранених, оплакує загиблих. Будує фортифікаційні споруди, допомагає війську, плете маскувальні сітки, волонтерить і воює.
Зізнайтеся, ви теж довго сприймали або ще й досі сприймаєте Одесу як щось неймовірне, прекрасне і дивовижне? Оці всі "шаланди, наповнені кефаллю", "морячка Соня", веселі люди, які на всі випадки життя мають по анекдоту, "Одеса-мама", "Мішка-япончик", море, гарні жінки-блондинки, моряки, яхти, нічні купання і смачна їжа? Мені здається, жодне українське місто не оповите ореолом романтизму, не оточене купою міфів, вигадок, легенд і чудернацьких історій так, як Одеса. Одесити видаються підприємливими, в них заняття бізнесом у крові, вони легкі, красиві, авантюристичні шукачі пригод. Тут постійне свято, ресторани, музика і щасливі люди.
Про Одесу, на відміну, наприклад, від Львова чи Києва, не так багато є книжок, сучасних особливо. Образ міста й мешканців транслюється і, відповідно, сприймається здебільшого через пісні та фільми, які вкорінюють у свідомості місто як кримінальну столицю, а його жителів як злодійкуватих, хитрих пристосуванців.
Це якщо ви назовні. І приїжджаєте у наше місто раз чи два на рік. Або не приїжджаєте зовсім.
А зсередини було заведено тужити: "Одеса — вже не та", "євреї розумні, тому виїхали", "місто наповнили рагулі із найближчих сіл", "ми особливі, але нас ніхто не цінить", "всі проблеми через Київ, нам потрібні місцеві політики", "якби при владі весь час були одесити, то ми б жили у раю".
Одеса — це місто, яке завжди прагнуло бути щасливим, багатим і унікальним. Але йому всі заважали. Особливо ті, хто сюди "понаїжджали". Бо в Одесі питання про те, де в чиєї мами були пологи, визначало, на що ти конкретно маєш право. Не одесит? Ну і нема чого тут виступати! Ми, корінні, краще знаємо. І якби не ви, то все було б по-іншому. Краще, звісно що. Корінні десятиліттями мріяли про "гетто одеситів" практично в центрі Європи. Де всі свої за фактом народження. Звідси і оце дикунське: одесит — це національність; ми не українці й не росіяни — ми одесити; життя випадає людині один раз і прожити його варто в Одесі; мої всі предки лежать на Другому Християнському цвинтарі, а от твої де лежать?
Зміни у свідомості почалися у 2014 році. Разом з анексією Криму. Тоді на ходу-протести виходила безпрецедентна кількість жителів міста і людська колона розтягувалась на багато кілометрів — від пам'ятника Дюку, що на Приморському бульварі, і до російського консульства, яке базувалось тоді на Гагарінському плато в Аркадії. Тисячі одеситів брали до рук українські прапори, стрічки, маленькі прапорці.
Пам'ятаю, як одеситка, побачивши колону, заметушилась на балконі. А потім зайшла в кімнату і за хвилину вийшла, тримаючи в руках два банні махрові рушники — жовтий і синій. Вона почала ними махати, демонструючи свою підтримку.
Одеса дуже добре знала, що таке Росія, що таке анексія території і потрапляння в так звану сіру зону. Поруч було Придністров'я — територія невизнаної країни. Паспорти цього утворення вартували дешевше, аніж звичайний аркуш паперу. З документами Придністров'я не можна було нікуди влаштуватися легально. Одесити, велика частина яких орієнтувалась на роботу в морі, на суднах, добре це розуміли. В Одесі, незважаючи на тотальне знищення Чорноморського пароплавства, продаж і розпил на металобрухт суден, дуже багато людей працює на суднах під прапорами інших держав. У місті готують кадри, існує багато бізнесів, орієнтованих на працевлаштування і підготовку саме моряків різних спеціальностей та напрямів.
Тому всі розмови про те, що з нами можна так, як із Кримом, тут припинялись, не почавшись. Приклад Придністров'я зробив щеплення проти прагнення стати частиною сірої зони.
Доступ до морських професій та активна еміграція до Ізраїлю і США дозволили одеситам міркувати прагматично. Бо вони бачили світ. І бачили Росію. І могли порівняти. І в час Х це порівняння було не на користь сусідньої країни. З одеського аеропорту до 2014 року щоденно здійснювалось від 3 до 5 авіарейсів в різні аеропорти Москви. Одесити літали на вихідні в ресторани і на концерти. І мали змогу порівнювати.
Тому у 2014 році, розуміючи, що таке Росія, одесити масово вийшли на Євромайдан. І це не був на сто відсотків патріотизм. Це був прагматизм. Який в підсумку відіграв основну роль в усвідомленні більшості, що наша країна — Україна. Тоді ж і розширилось середовище людей, які об'єдналися навколо цінностей. Найголовніші із яких — незалежність України, свобода українців. Тоді був важливий час переосмислення і самоідентифікації.
Що ж відбувалось в Одесі до 2014 року? Проукраїнські активісти й активістки об'єднались і відновили Український клуб Одеси. Такий клуб функціонував у 20-х роках XX століття і його формувала тогочасна українська інтелігенція. Потім тих, хто не встиг покинути країну, знищили. Український клуб Одеси в момент відновлення своєї діяльності, а це був 2008 рік, став потужним інструментом, базою для перетворень і захисту країни у 2014 році.
У 2009 році соціологи фіксували високий рівень одеського патріотизму, який виражався у любові до свого міста, у впевненості, що одесити — найкрутіші люди у світі, що вони винахідливі, розумні, цінують гумор, живучі. Також опитувані вказували на те, що одесити — толерантні, тут мирно співіснують різні національності, наявна унікальна культура, існує "одеський менталітет", жителі незалежні, свободолюбні, відкриті, розумні, активні, підприємливі, вигадливі, талановиті.
Одеса викликала досить стійкі асоціації міста-героя, портового міста, міста-курорту з гарною погодою і сонцем, порто-франко. Найцікавіше чи найдивніше в цих опитуваннях, як на мене, було таке. На питання, що вам не подобається в місті, звучав суцільний патерналізм: ми хочемо, щоб знизили тарифи на комуналку, відремонтували дороги і щоб мер піклувався про людей, а не про свої кишені.
Розумієте, такі круті та самодостатні люди, якими себе уявляли одесити, раптом захотіли досить банальних речей: щоб прийшов хтось, бажано красивий, спортивний, зі знанням іноземних мов, хто не буде красти, а цілодобово розв'язуватиме проблеми унікальних і талановитих одеситів. До речі, ще один важливий мотив, який лунав під час проведення фокус-груп, був таким: всі проблеми одеситів через те, що у владі немає "корінних", весь час якісь "заїжджі", "чужі", яким не болить місто так, як воно болить місцевим. Київ як столиця і те місто, де ухвалюють рішення, сприймався вороже. Тобто "ми б жили добре, якби Київ до нас не ліз". Повторюсь, це 2009 рік. А повторне дослідження відбулось у 2015 році. Після Революції Гідності і подій 2 травня, які в Одесі відіграли відповідну роль і стали серйозним переломом для містян.
І от що виявилося: залишається одеський патріотизм, але дедалі більше одеситів говорять про себе як про українських патріотів. Фіксують вміння домовлятися, об'єднуватися і працювати разом на користь міста і людей. Тут же вперто всі хочуть "російську мову — другою державною", "не треба нам нав'язувати мову, у нас тут взагалі своя мова — одеська". Протестують проти патріотичної складової навчання в школах. І називають фактори, які їх роз'єднують: політики і мова.
Найважливіше. Більшість опитуваних різко проти розділення України. Але песимістичні щодо повернення анексованих і окупованих територій. Якби довелось вибирати країну для народження, переважна більшість обирає Україну й обирає Одесу. Найцікавіше, що обирають ще Італію, Іспанію, Чехію, Сполучені Штати. Жоден не сказав, що хотів би народитися чи жити в Росії. Жоден. Чому я так детально розповідаю про всі ці речі?
Мені дуже хочеться, щоб всі, хто не живе в Одесі, хто все ще живиться міфами і стереотипами про Одесу, наблизились до розуміння, який складний шлях пройшло місто і його мешканці за останні 10–12 років. Місто, в якому було фізично страшно прикріпити синьо-жовтий прапорець на автівку в 2013 році, у лютому 2022 року вивісило державні прапори України практично на всіх своїх будинках. А потім зображення прапора нанесли фарбами на фасади будинків. Це був не просто знак — це був жест непокори, усвідомлення того, що ми — Україна, це наші межі, за які ми нікого не пустимо.
Тоді, літом 2022 року, всі, хто приїжджали в Одесу з інших міст і країн, говорили, що такої кількості прапорів не бачили в жодному іншому місті.
Думаю, що багато хто з вас бачили світлини, які облетіли весь світ — головна вулиця Одеси Дерибасівська, на якій стояли металеві "їжаки", знакові місця Одеси, як-от оперний театр чи пам'ятник Де Рібасу, обкладені мішками з піском. Одеса справді заснула 23 февраля, а прокинулась 24 лютого. І почалось: одні рятувалися від війни, інші готувалися її зустрічати.
У перші дні війни виникла ініціатива, яку трохи пізніше назвали "Одеська пісочниця". Одесити, згуртувавшись, почали допомагати військовим облаштовувати блокпости й військові частини. Працювали на території Чорноморського яхтклубу, на міських пляжах та в Чорноморці. Протягом першого місяця війни "Одеська пісочниця" була точкою збору одеситів, які щоденно наповнювали по 10 000 мішків, що їх відвозили в різні точки міста. Через "пісочницю" пройшло кілька тисяч людей. Чесно, я не знаю, чи була потреба у такій кількості мішків, але те, що ця робота, така діяльність допомогла людям не втратити розум тоді, коли Україна опинилась у вогні, відчувати руку і плече одне одного, стати частиною цілого, це правда.
Війна, яка прийшла в кожен дім і в кожну сім'ю, в Одесі на 90 відсотків припинила дебати на теми мови. Найбільш показовими є кілька моментів.
У Facebook роками існувала група "Моя Одесса". Найчорніші пости, найобразливіші коментарі на адресу країни та проукраїнських одеситів звучали саме тут. Можна було б махнути рукою. Якби не чисельність цієї групи — 360 тисяч учасників. Що сталося з людьми там, з адміністраторами й учасниками, сказати тяжко. Але щось таки сталось. Від того чорносотенства не залишилось і сліду.
Взимку 2022–23 року, коли Одеса на 10–20 годин залишалась без світла, сторінка у Facebook Одеського відділення ДТЕК, хоч як там старались тримати зв'язок із клієнтами, зазнавала нападок і розборок. І тут раптом я дивлюсь, а одесити всі — ВСІ! — на цій сторінці сперечаються, лаються, з'ясовують стосунки українською мовою.
— Знаєш, я повністю переходжу на українську мову, — каже мені відома в Одесі й в Україні волонтерка Катерина Ножевнікова. — І я всіх прошу спілкуватися зі мною лише українською. Мені тяжко. Розмовляти тяжко, писати тяжко. Але немає шляху назад.
Приблизно так само про українську мову висловлюються багато і тих, хто ще донедавна були готові сперечатися на тему "головне, щоб з економікою все було ок, а мова не на часі". Виявилось, що все на часі, все важливе.
Волонтерська Одеса — це взагалі окрема тема. Варто нагадати, що саме в Одесу перебазовували із Севастополя Військово-морський флот України. Вже в березні 2014 року до нас приїхали військовослужбовці з сім'ями. Багато хто — з двома валізами в руках. Тоді в соціальних мережах з'явився заклик: у нас військові моряки, в санаторії Куяльник, там погані умови, у них немає нічого, допоможімо! І допомагали. Моряки розповідали, що одесити почали нести нову побутову техніку: від мікрохвильовок і до холодильників з телевізорами в упаковках. Почали знайомитись із сім'ями, запрошувати в гості. Бо підтримка — вона тоді була важлива не лише матеріально-предметна, а й людська, моральна.
Якраз 2014 року були створені благодійні фонди, громадські організації, волонтерські групи, які здійснювали фантастичні речі, щоб забезпечити бійців АТО необхідним. Держава була слабкою, скарбниця — порожньою. Основний тягар ліг на плечі людей. Я пам'ятаю, як Наталя Пранжу придумувала способи, за допомогою яких можна було доставити важливий вантаж для військових, що перебували у Луганській області. І придумала — вантаж скинули на парашутах.
Коли було окуповано Херсон і частину Херсонщини, коли Миколаїв залишився без водопостачання, одесити не лише доставляли воду в Миколаїв. Одесити на своїх приватних автівках вивозили людей, наражаючись на небезпеку. А потім знову почалось, як у 2014-му році, коли до нас перебазувався ВМФ — залученість у розв'язання проблем тих, хто шукали прихисток. Люди здавали в оренду свої квартири, знижуючи розцінки, часто залишали оплату лише за комунальні. І це було масове явище, не поодиноке. Це повністю перекреслює стереотип про одеситів як про тих, хто прагне заробити за будь-яку ціну. Тоді ж народилась фраза, яка перекреслила радянську, яку цитували всі, хто чули слово Одеса, про "Ростов — папа". Осучаснена нова фраза звучить зараз так: "Одеса — мати, а Миколаїв — тато". Одесити вважають, що саме запеклі бої у Вознесенську, що на Миколаївщині, захистили Одесу від вторгнення. Навіть автомобільні одеські номерні знаки, які містять літери В і Н, жартома розшифрували як "Возле Николаева".
Одеса кров'ю, своїми загиблими, пораненими, зниклими безвісти, волонтерством, своїми зусиллями, спрямованими на боротьбу за незалежність України, виборола право релевантного ставлення до себе. Без стереотипів і звинувачень.
Одеса з моменту повномасштабного вторгнення пройшла той шлях, який би в інших умовах подолала б років за п'ятдесят. Так, війна все пришвидшила. Але ми мали п'яту колону, ми мали зросійщене населення, яке перебувало під потужним впливом російської пропаганди зі своїми телеканалами, медіа, лідерами впливу, російськими "центрами культури", серйозним фінансуванням акцій, фестивалів, з вивезенням дітей і підлітків у різноманітні табори задля "дружби і взаємодії", з купою російської літератури, яку регулярно передавали в бібліотеки міст і навчальних закладів, із залізобетонними позиціями московської церкви — і все це не спрацювало, розумієте?!
У своїх вузьких колах ми все частіше говоримо про те, що насправді існують дві Одеси. Звісно, можна говорити, що Одес існує велика кількість: туристична, культурна, театральна, морська, військова і так далі. Але є ще один поділ — на Одесу патріотичну і на Одесу тих, хто з прагматичних міркувань обрали Одесу патріотичну. Такий собі бізнес-підхід з точки зору вигідно — невигідно.
Одеса патріотична — це люди, які роками відстоювали українськість у місті, займались просвітництвом, освітою, культурою, не маючи ані підтримки, ані ресурсів, ані адміністративних можливостей. Лише власна ініціатива, власний кошт, підтримка проукраїнських меценатів і проукраїнського бізнесу. І це, до речі, відповідь на питання: чому в Одесі переміг Євромайдан, а не Антимайдан і не була встановлена "ОНР", до якої все йшло. Оскільки ніхто не виходив за гроші, посади чи за доступ до ресурсів. В основі були ідеї, цінності й готовність за них вмирати. В основі — прагнення втримати Україну, бо незалежність країни для цих людей не була просто словосполученням. Але Одеса патріотична ніколи не була представлена у місцевій владі чи в місцевій політиці. Був період розквіту Народного руху України, Конгресу українських націоналістів та інших патріотичних партій — в 90-х роках. Але все закінчилось плачевно. Маргінес — і забуття.
Ви ніколи не задумувались, чому ми кажемо "українська Одеса" і не кажемо "український Київ" чи "українська Полтава"? Це точно не риторичне питання. Але воно дуже чутливе для одеситів. Справді, нікому не спадає на думку уточнити, що Київ — українське місто. Чи Львів — українське. Чи Полтава. Чи Житомир. А щодо Одеси якраз часто можна почути "проукраїнське місто", "українська Одеса". Багато хто з нас може розповісти свої історії, і не одну, коли нам доводиться і досі переконувати, що "ми нормальні", що Одеса — не ватна, не сепарська, що ми тут не збиралися і не збираємось "здавати Україну". А саме такі закиди ми отримуємо й досі. І досі змушені переконувати всю Україну, що Одеса — українська, що наші цвинтарі з похованими бійцями не менші, аніж цвинтарі інших міст, що ми захищали свій Майдан у 2014-му і своє місто в травні того ж року, і це ми не дозволили побудувати тут "русский мир".
Одеса, маючи в анамнезі багато ментальних хвороб, одужує і приходить до тями. Вона виборсується із нав'язаної їй ідентичності. Знімає шари міфів, чуток, припущень і стереотипів. Це складний шлях. Але ми вже йдемо в правильному напрямку. Одеса — це Україна. Була, є і буде.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
