"Міста сили" — це цикл есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які надихають та залишають слід у серцях, що регулярно виходить на Радіо Культура в авторському виконанні.
У цьому есеї волонтерка, активістка, популяризаторка сучасної української літератури Євгенія Завалій розповідає про Ригу. Суспільне Культура ексклюзивно публікує есей.
Рига стала останнім містом, яке я відвідала перед повномасштабним вторгненням.
Місто, що розділило мій подорожній щоденник на до і після. Може, тому воно так гостро й болісно запам'яталося: останні миті перед невідворотним, коли нічого ще не трапилося, коли ще всі живі.
Був кінець січня 2022 року. Щодня падав сніг і місто було вкрите білим, наче чистий аркуш життя. Та в повітрі вже пахло війною. Усі навколо про неї питали, наповнюючи атмосферу тривогою. А я вирішила насолоджуватися кожним днем, відкинувши передчуття страшних подій. Бо подорожі — це завжди про радість, що б там не було.
Я бувала в Ризі декілька разів, і постійно відкривала щось нове. Це місто зі складною історією та із сучасністю, яка тригерить. Часто незрозуміле, проте безумовно красиве, у нього закохуєшся.
Зимова Рига сподобалася мені більше, ніж літня. Я не пам`ятаю, коли востаннє бачила такий сніг, який поволі опускається і накриває світ білим, хрустить під ногами й не створює жодних незручностей на дорогах. Відчуття – ніби ти в дитячій зимовій казці, бо саме такими в нашій уяві постають старовинні казкові міста: шпилі, прикрашені золотими півниками; вежки з червоної цегли; вмощені бруківкою закручені вулиці, на яких легко заблукати і бродити по колу (що я і роблю щоразу).
Ригу перетинає велична ріка Дауґава. Як на мене, усі міста з річками особливі. Та й назва "Рига" походить від одного з рукавів Дауґави, якого нині не існує. На початку була́ ріка, а біля неї жив велетень Кристапс. Одного дня він почув плач хлопчика, який не міг перепливти ріку. Велет переніс дитя і влаштував його на ніч у печері. А на ранок на місці, де спав хлопчик, з`явилося золото, на яке і побудували Ригу. І щось у цьому є, адже я бачила Кристапса і хлопчика в музеї. Щоправда, з часом велет перетворився на святого Христофора.
У міста багато легенд, але історія цього велетня подобається мені найбільше. Врешті, українці не можуть не полюбити місто, зведене на зниклій ріці.
Щоразу в Ризі моя свідомість фіксує один магічний момент: таксі з аеропорту перетинає міст. А в мареві туману, дощу чи снігу вдалині постає старе місто з його унікальною геометрією дахів і блиском золотих флюґерів.
Магічна обіцянка чогось прекрасного та ще незвіданого: таємниць, схованих за старовинними фасадами; особливої естетики в усіх видах мистецтва; безумовної підтримки від своїх, яка з'являється лише в тих, хто має спільні болісні історичні уроки.
Пізнати місто означає відкрити його красу, заглибившись у лабіринт вулиць та історій, які тут сталися. Як пізнати Ригу? Заблукати у Старому місті. Відшукати сліди давніх будівель на відновленій Ратушній площі. Знайти місце, де, за легендою, стояла перша в Європі різдвяна ялинка. Випити просеко в кам'яниці Чорноголових і зануритися в таємниці середньовічного братства купців. Роздивитися будинок із чорними котами й перевірити, чи справді котячі хвости повернуті до будівлі Великої гільдії. Послухати орган у Домському соборі, милуючись аскетичністю і простотою будівлі.
Довго шукати й нарешті знайти "Трьох братів" — найстаріші будинки Риги, датовані аж XV століттям. Роздивитися місто з вежі собору Святого Петра. Прослухати екскурсію в середньовічній аптеці та скуштувати ризькі бальзами. Розмірковувати, чи справді біля Шведських воріт замурували дівчину, яка заради побачення порушила карантин під час чуми. Подивитися зміну караулу біля Монументу Свободи, думаючи про відновлення незалежності Латвійської держави (і про українську незалежність також).
Закохатися в ризький юґендстиль, гуляючи модерновими кварталами, роздивляючись на фасадах елементи ар-нуво й зазираючи в ідеально відреставровані під'їзди: орнаменти, вежі, розписані стелі й закручені сходи…
Відвідати Ризьку оперу, дивуватися поєднанню м'ятного й золотого в інтер'єрі та насолоджуватися новим прочитанням класики. Милуватися театром у м'якому світлі ліхтарів, дивуватися легким пальтам і туфлям латишів, які прийшли на виставу.
Провести день у Національному художньому музеї і зануритися у латиське мистецтво. Побачити картини Яніса Розенталса й закохатися в його рудоволосу принцесу з мавпочкою.
Снідати оселедцем із кисло-солодким латиським житнім хлібом — чорним, глевким, щедро обсипаним кмином. Зазирати в ризькі кіоски, з надією зустріти пані Олю з відомої латиської книжки "Кіоск".
Роздивлятися в музеях фотографії 30-х років і вродливі натхненні обличчя, які невдовзі пізнають війну, окупацію, еміграцію, та ще не знають про це. Знаходити речі з іншого життя: красивий годинник ар-нуво, мереживну парасолю, грамофон, порцелянову чашку з візерунками…
Стояти в застінках Музею КГБ, читати історії жертв і думати, як сильно він схожий на львівську Тюрму на Лонцького. Довго гуляти парком, щоб нарешті знайти пам'ятник Тарасові Шевченку, покласти біля нього квіти. Зазирнути в центр сучасного мистецтва й захопитися ризьким аванґардом.
Провести пів дня в музеї антикварних автомобілів та зрозуміти естетику й поступ автомобілебудування. Піти в Порохову вежу, де зараз воєнний музей, і побачити на стіні страшний напис: "Гаряче літо 1940: Латвії більше не існує".
Повернутися додому та прочитати всі латиські книжки, що були перекладені українською. Прожити експозицію Музею окупації і знайти щемку дитячу книжку про ведмедика Міка. Відвідати Національну бібліотеку, розташовану в модерновій хвилеподібній будівлі й наповнену справжніми скарбами.
Це все Рига: середньовічна й сучасна, естетська й інтелігентна, розкішна й пошрамована війнами та окупаціями. Місто, що попри все вистояло й вижило під ударами тих, хто прагнув знищити його ідентичність, тих, хто досі, заховавшись під позірною європейськістю, виношує плани про занурення в морок нової-старої імперії.
Я ще гуляла по хрусткому снігу ризькими парками, а в Україні вже сідали літаки з Латвії з військовою допомогою. Бо тут знають: якщо впаде Україна, впаде й Латвія та інші Балтійські країни. Бо так відбувалося в усі часи. Саме тому в нас немає ближчих родичів, ніж балти, — бо хто ще у світі розуміє нас із півслова й завжди на нашому боці?
Я постійно думала про це в той приїзд, напередодні Великої Війни, а також про те, чому ми так довго дивилися на Росію, коли наші друзі завжди були тут. У нас так багато спільного з тими, хто в найтяжчі часи боровся за свободу, і зовсім нічого з тими, хто цю свободу забирав.
Це ми боролися і з комуністами, і з фашистами одночасно, це ми пішли в ліси і стояли до останнього, це ми підіймали повстання в таборах, це ми, завдяки нашим діаспорам, нагадували світу, що наші країни під окупацією.
Ми — це українці, латиші, литовці, естонці. І тоді, на початку 90-х років, зробивши перший ковток свободи, мільйони людей стали в ланцюг тут, з'єднавши Вільнюс, Ригу й Таллінн, так само як українці живим ланцюгом з'єднали Київ і Львів.
Одним із днів моєї подорожі було 20 січня. У Латвії це День пам'яті захисників барикад 1991 року. Цього дня пам'ятні місця Риги вкривають квітами. Тоді я познайомилася з учасником тих подій, який показав, де стояла барикада, яку він охороняв. На фотовиставці на одній із площ міста частина фотографій була розклеєна на старому жовтому ікарусі.
Фото нагадують, яка велика ціна свободи: чоловік з дерев'яним ярмом на шиї, де написано СССР, велелюдні похорони захисників Риги, маленькі діти із плакатами, що виконані латиською мовою…
Дивлюся на ті фото, і згадую своє дитинство, як ми ходили на референдум за незалежність, і раптом перед очима постають барикади Майдану.
Я іще не знаю про ті перші, нашвидкуруч зроблені блокпости, якими вкриється Україна всього за місяць, і те, як ми також будемо готуватися спиняти танки. Це все було вже, і відбуватиметься знову, доки не знищимо монстра.
Тож попри всі сліди Середньовіччя, які тут так ніжно зберігають, чи сміливість ризького юґендстилю, що вривається у старовинну забудову, ключовим для розуміння міста сьогодні є Музей окупації Латвії. Він розміщений у чорній кубічній будівлі, у яку, здається, не потрапляє жоден промінчик.
Символічно, що ця будівля побудована радянською владою для прославляння більшовицьких діячів. Незалежна Латвійська держава протрималася з 1918 до 1940 року. Українці під час національно-визвольних змагань могли лише мріяти про таке. Це був час красивого й утраченого життя.
Герої експозиції — не лише політики й історичні особи, а й латвійські військові, священники, науковці, письменники, бізнесмени… Спершу заходжу в зал, завішений фотографіями тих, хто жив у ті часи: родини з дітьми, чоловіки в костюмах чи військових одностроях, жінки в гарних сукнях і капелюшках, весілля, пікніки, міські свята, паради...
Стою там і думаю про ті роки, якби УНР витримала: як українці — заможні та щасливі — святкували б п'яту, десяту, п'ятнадцяту річницю Незалежності… і не було б Голодоморів, колективізації, русифікації, Розстріляного відродження, репресій… Усі наші були б живі.
Далі можна прослідкувати долю цих родин, над якими вже нависла тінь війни. Інтерактивна мапа руху фронтів нагадує, що різниці між режимами Гітлера і Сталіна немає.
Коли росіяни окупували Латвію, почалися репресії і депортації. Коли прийшли німці, люди, змучені радянською владою, вітали їх із полегшенням. Але врешті починається те саме, хоча гітлерівський режим і був м'якшим до корінних латишів, але вбив майже всіх євреїв. Їх навіть не вивезли в табори, а розстріляли, як у Бабиному Яру.
Слідкую за ланцюгом подій у Латвії, але бачу аналогії з українською історією. Тим часом на Латвію знову насувається радянська окупація, і багато людей, які вже її бачили, намагаються втекти в Європу. Ідуть разом із німецькою армією, переправляються у Швецію на човнах. Тоді світ не визнав окупацію Балтійських країн, тому біженців не повертали в СРСР.
У складі німецької армії створили Латиський добровольчий батальйон, солдати якого наприкінці війни втекли в ліси, щоб боротися супроти радянської армії, і ця боротьба тривала понад десять років. Так само як у той час тривала й боротьба УПА. Хто не встиг втекти за кордон чи в ліси, поповнив нові й нові вагони для скота, які прямували в Сибір.
Експозиція про життя латишів у Сибіру взагалі дуже щемка: тут і вагони, і фото, і життя в умовах холоду, речі, які носили, посуд, який забрали з дому, могили, які залишились у снігах, померлі діти й ненароджені. Далі — життя в системі ГУЛАГів і спротив.
У музеї є вишивки, що їх робили латиські жінки в таборах, і вони дуже схожі на ті, що вишивали там українки. Завмираю біля тих вишитих сорочок, розглядаючи тендітні візерунки. Від того стає і гірко, і ніжно.
Далі нам розповідають про тих, хто зміг вижити, повернутися і навіть передати дітям латиську ідентичність. Боротьба триває, просто набуває нових форм. Тут є прапори, збережені в родинах, а є ті, які робили у 80-х. Зрештою, це легко — просто розрізати навпіл радянський прапор і вшити по середині білу полосу. Нарешті омріяна Незалежність.
"А що ж трапилося з родинами, про які йшлося на початку історії?" — спитаєте ви. У деяких не вижив ніхто, у багатьох хтось потрапив у Сибір, чоловіки гинули на фронтах, рідні брати воювали на боці різних армій — німецької і радянської, молоді хлопці йшли в Лісові брати, лиш онуки тодішніх еміґрантів змогли повернутися в незалежну Латвію.
Мене вразив один з експонатів — латвійський паспорт, виданий до 1940 року, в якому є візи з 80-х років. Тобто Латвії не існувало, але люди могли їздити з її паспортом, бо світ не визнавав окупацію, а діаспора боролася за майбутню незалежність. Я роздивлялася той паспорт і ще не знала, яким цінним в усьому світі за місяць стане паспорт український. Тоді ж я везла додому з Риги проникливі й важливі історії про одне: Росія вбиває завжди, нічого не змінюється. Та, попри все, Рига встояла і вічно стоятиме на берегах Дауґави, бо це місто сили. А ми всі мусимо бути сильними, бо знову настали страшні часи.
Пам'ятаю в подробицях дорогу додому, як, врешті, і всю подорож. Сніжок, що тихо падав усі дні, переріс у хурделицю. Сніг закручувало у торнадо, дув вітер, намело кучугури, рейси скасовували...
Глибокою ніччю ми таки отримали дозвіл на виліт і просиділи майже годину в літаку, дивлячись, як зчищають сніг із крил, а він ішов і йшов, і все навколо було біле.
Я взагалі боюся літати, а в екстремальних погодних умовах тим паче. Але дивно: тоді літак так легко злетів у хуртовину. Якби я знала, що це був останній для мене літак, який сів в українському аеропорту, то, мабуть, більше насолоджувалася б польотом.
Літак узяв курс на Одесу, і ніхто з пасажирів тоді до кінця не вірив, що насправді нас чекає аеропорт із назвою "війна".
Проєкт "Міста сили" доступний для прослуховування в записі на подкаст-платформах Суспільного Мовлення як другий сезон подкасту "Повітряна стихія" та на сайті Радіо Культура.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
