"Міста сили" — це цикл есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які надихають та залишають слід у серцях, що регулярно виходить на Радіо Культура в авторському виконанні.
У своєму тексті письменниця та адвокатка Лариса Денисенко розповідає про Бучу. Суспільне Культура ексклюзивно публікує есей.
Цей балкон був не просто частиною квартири, він виконував абсолютно магічну функцію: місця емоційного насичення. Квіти, маленький столик з наїдками на гарному посуді, легким алкоголем в тонких келихах, місце, де настрій, як бульбашки в просеко, ніс тебе догори, додавав веселощів у будь-яку буденність. Тут хотілося бути яскравою і безтурботною на мить або ж на довгі години балконного перебування, тут було більше любові й теплої дружби, сміху та розмов, ніж в іншому місці. Тут збиралися справжні подруги: красиві, сильні, потужні жінки. Ми приносили туди красу, маленькі подарунки, дрібнички, квіти, філіжанки, свічки, домашню випічку, аромати свіжості, бо там все дихало красою.
Тут можна було споглядати квітучі балкони інших людей, і вірити, що ці квіти посилюють щастя, а не ховають горе.
Я і зараз дивлюся на одне моє фото: профіль серед квітів, малий пес на руках, кіт грається листям, мрійливість.
Сонце збирається заходити, але висить у небі як зачароване коло, і сосни, котрі ростуть навколо, інколи подібні на пальми. Навіть доводиться собі говорити: ні, припини, жінко, це не пальми, припини це!
Ближче до Різдва можна дихати трохи кілким повітрям, обережно вдихати його, впускати у свій організм холод, і розглядати інші балкони, що прикрашені до зимових свят: де старалися менше, де більше, де просто неймовірний олень і зірочки, а де буяння галасливих гірлянд.
А зараз я думаю, як зробити цей стрибок, часовий стрибок із січня 2022 року в лютий 2022 року, коли квартири в цьому будинку на вулиці Пушкінській міста Бучі перетворяться на людські роти з видертими зубами, бо квартирні двері з мґясом видерли російські окупанти.
Мені важко робити цей стрибок, навіть нестерпно, бо цей магічний балкон щастя, це життя, сповнене проблем, радощів, краси, годинних смішних, сумних, якісних розмов, майбутнього не мало б ніколи перетнутися з катуваннями, викраденнями, зґвалтуваннями, вбивствами моїх людей в місті, куди я часто їздила, не мали б додавати гною, страху, переживань, смерті в мої спогади. В містечку, що стало на заваді захопленню Києва — міста моєї пуповини, народження, кровоносної системи, серця, в містечку, що захистило його своїми соснами, своїми людьми, своєю силою і спротивом.
Я можу відновити це, бо є спогади, детальні спогади людей, є і відео, але коли думаю про ці часи безвідносно до свідчень — бачу лише якийсь огидний і брудний чорний чобіт, хоча це явно був не чобіт, інше взуття. На цьому балконі, тут стоїть російський окупант, курить, смердить, відригує випитим краденим алкоголем, і поміж матючиння звучить ця хрестоматійна фраза, котру, можливо, ніде і не писали, — ні на шкільній дошці, ні на паркані, — але котру можна було почути із перехоплених розмов і з допитів російських полонених: "Кто вам разрешил так хорошо жить?" ("Хто вам дозволив так добре жити?" — ред.)
Окупант кидає недопалки в землю, де ростуть квіти, — я бачу, як тисячі окупантів кидають недопалки в мою землю, сосни опалені війною, пам'ять опалена війною, люди, котрі не знають, що відбувається, чи виживуть вони, чи всім вдасться вижити, сховатися, виїхати, зберегтися?
Я знаю, що не всім. Я це знаю, бо у своєму київському районі ще до того, як викриється болюча і нестерпна правда про воєнні злочини російських окупантів на Київщині, я чую, як російські війська порушили двогодинну евакуаційну тишу артилерійськими знаряддями. Я стою на своєму Оболонському проспекті зі своїм посивілим старим псом і не припиняю говорити: тільки б всі вижили, тільки б всі виїхали, поможи Боже, тільки б всі вижили, тільки б всі виїхали, поможи Боже. Це дозволяє мені не здригатися від ридань: в ті часи я плакала без сліз, ніби ридали лише плечі.
Я розумію, нащо ще потрібна молитва священникам, — вони завдяки цьому стабілізуються, зберігають форму, тверезий розум і не топлять у власних риданнях родичів померлих людей. Вони мають навчити змиритися зі смертю, прийняти життя з втратою, а не множити сльози і горе. Я це побачу трохи згодом, в Бучі. І для цього мені треба зробити ще один стрибок.
Але цей балкон, цю магію, завдяки людям у формі й людям в цивілці, людям українського захисту і небайдужості, ми повернемо до себе. І спробуємо наповнити його тією магією, котру він створював для нас. Але це буде пізніше, стрибок у ті часи зробити легше, з одного боку, а з другого — пролетіти треба буде над могилами, тишею, що ріже твоє тіло безшумно, як ультразвуковий ніж, випаленою землею, уцілілими людьми, котрих хотілося цілувати. Всіх.
І я роблю цей стрибок в тишу. Ця тиша, як лезо. Здається, вона усюди, вона тримається за тебе так міцно, як дитина, що загубилася. Ти не розумієш, чому тобі так важко ходити, а ти тягнеш на собі тишу, вона важка.
Але насправді тут є життя і смерть. Квітень, 22 року. Відносно тепло. Я пам'ятаю, в чому я була одягнена, бо я викинула цей одяг. Куртка, джинси, руді ботинки, смішна смугаста шапка, і не тому, що дійсно холодно, а тому, що тебе час від часу лихоманить, відчуття, ніби ти стоїш оголена на вітрі.
Але це ще й відчуття повернутої землі, землі, що важко дихає смертями. Складно описати словами, що це означає: це точно щем, це точно клекіт всередині організму, це бажання обіймати землю, це такий гострий біль, що відчувається навіть не в серці, а в горлянці, його можна викричати, бодай спробувати. Та тут тиша, і я тиха.
Я потім говорила, що дарма так зробила: ну що це за гіперчутливість, що це за самонавіювання, якийсь бзік, треба було бути спокійною і сильною, все випрати, вичистити, розкласти по місцях. Але в той вечір це було єдине, що я дуже хотіла зробити. Не заносити цей одяг у свій дім. Як прояв власного язичництва і забобонності, оце банальне — не приносити чужу смерть до себе, бо вона вимагатиме саме твою жертву.
Я викинула свій одяг, але в мене досі у глечику лежить згорток землі, я її принесла того дня додому з Бучі. І пояснити, чому я зробила так, а не інакше, раціоналізувати ці вчинки мені досі важко.
Але там, на тих бучанських звільнених землях, ти бачиш чоловіка, котрий видається тобі навіженим, бо ніби стрибає, а він розбирається з проводами, якщо підійти ближче, це стає зрозумілішим. Здаля він нагадує навісного, котрий намагається зловити в куртку промені сонця.
Тут є люди, теплі примари, хтось ходить безцільно, хтось дуже скерований і зайнятий, клопотів усім вистачає, важко це все усвідомити, але рукам є чим зайнятися, а це означає, що мозок поки може не навантажуватися побаченим, почутим, знайденим, проговореним, страшним.
Священники роблять свою роботу, поліцейські роблять свою роботу, люди знаходять що робити і роблять чужу роботу, бо все це набуває якогось спільного значення і звучання попри тишу. А найімовірніше, ця тиша лише у твоїх вухах, людям притаманно нагнітатися, налаштовуватися, щось вигадувати, щоб менше стикатися з реальністю, котра вбиває.
В один із цих квітневих днів мене просять поговорити з жінкою. Я знаю, що її доньку вбили росіяни. І вона це знає. Я уявлення не маю, як себе поводити, що взагалі говорити, в мене немає досвіду спілкування на подібні теми, в таких обставинах. Ти починаєш думати, як це взагалі все може бути, звертаєшся до психологів, всі пригнічені, ні в кого немає рецептів, я читаю про травму, я перелічую для себе те, чого не можна питати, не можна говорити, те, як не можна реагувати, всі ці заборони — як написи на моєму тілі, як татуювання. На її доньці також було татуювання, власне, і це допомогло її доволі швидко впізнати.
Вона дуже яскрава і рвучка, молодша за тебе років на десять, підходить і бере твою руку в свої долоні, каже таким сильним і гучним голосом, сповненим захоплення: "Ви ж бачили її фото, скажіть, правда ж, вона схожа на Мілу Куніс?" І я кажу, що вони ніби рідні сестри, рідні сестри з американською акторкою буковинського походження. Вони дійсно дуже подібні. Скільки разів я била себе по руках, коли уявляла, як така статна юна красива дівчина виходить на вулицю, йде і не підозрює, яким може бути зло, і як це зло бачить її. Можливо, це зло бачило таких дівчат лише в кіно. І замість берегти й надихатися, підтримувати і гордитися, зло її нищить. Я фізично витрушувала з голови ці деталі.
Ми говорили про сміливість і зухвалість підлітків. Часто в підліткових вчинках, в тому, що вони не повідомляють, куди їдуть, в тому, що вони дуже гонорові й неслухняні, багато собі дозволяють, зарано дорослішають, звинувачують саме матерів. Я це чую з формулювань і інтонацій жінок, навіть коли вони говорять геть про інше. Я чую, як вони всотали в себе ці звинувачення. За те, що вона не залишила навіть записки. За те, що поїхала зі свого міста в іншу область до подруги, а хто б про це знав? За те, що не просила жодного дозволу. За те, що постійно скидала телефонні дзвінки, а у вайбері написала грубе слово. За те, що ти вчасно не забила тривогу, не почала активніше шукати, а подумала: хай розбирається сама, чому я завжди лізу, хай наб'є свої синці. За те, що вона зустріла тут війну і пішла назустріч небезпеці, назустріч чоловікам у формі, назустріч вбивству. Що вона тоді думала про них, що вона думала про себе? За все це мама почуває провину. За все це.
Правда ж, вона схожа на Мілу Куніс? Спи спокійно, дівчинко, вибач нас, живих, за усе.
Ще один часовий стрибок. Травень 2023 року. Я їду на таксі на велику медіаконференцію: там ми, зокрема, будемо говорити про межі етики, повагу до приватного життя, коли розповідаєш про воєнні злочини, коли говориш про сексуальне насильство. Я вестиму цю розмову, до котрої готувалася, означувала свої "буйки", за котрі ніколи не запливаю, вони розставлені за допомогою зґвалтованих жінок, котрим я допомагаю і підтримую. Я їду вже не замінованими дорогами, дорогами, що поглинули кров, сльози, руйнацію, якщо не бути дуже чутливою, ти навіть не помічаєш, що це особлива дорога. А ця дорога була і є для мене особливою. Лише трохи згодом, коли таксист зупиняє машину біля парку, я відчуваю полегшення, і вже навчена своїм досвідом, починаю рухатися назад, і усвідомлюю, що тіло стискалося саме біля місць цих страт, вбивств, цих наглих смертей. Усе це швидко перекидає мене у квітень 2022 року, коли злість, безпорадність, бажання бути корисною і врятувати тих, кого вже не можна врятувати, і вшанувати тих, кого продовжують знаходити вбитими, не відпускало ні на мить.
Ви помічали, коли в місцях насильницьких смертей на вас починає щось тиснути? Ви відчуваєте цю незриму вагу, це відчувають навіть діти. Ніби якісь невидимі енергетичні сили, сутності, не дають почуватися спокійно? Так люди, котрих вже нема серед нас, так біль, так місце продовжують свідчити про те, що тут відбулося, щоб навіть в обіймах великого щастя посеред впевненого миру ми не забували про це. І були чутливими. І були небайдужими. І були вдумливими.
Я пам'ятаю, як у квітні 2022 року нам усім хотілося, щоб світ побачив ці масові злочини, Буча — як оголена закривавлена жінка — стояла на пагорбі, тримала в руках ненароджених та вбитих, та свідчила своїм тілом про все, що тут відбувалося. І світ побачив, зокрема завдяки тому, що в місті були журналісти медіа, котрим довіряє світова спільнота. Відтоді назва міста Буча стала більшою за назву міста. Місто і воєнні злочини, що були скоєні в ньому, зійшлися в одне, стали символом насильницької сутності росіян і опору українців та українок.
Меморіалізація — складний процес. Ти маєш навчитися бути провідницею крізь біль. Крізь біль, життя і смерть. Це великий духовний виклик. Прокласти цей маршрут, щоб він був зрозумілий для кожної людини.
Ти проводиш крізь біль тих, хто його не відчував, тих, хто не до кінця вірить у це, тих, хто досі не може віднайти мову для цього, тих, хто читав про це в соціальній мережі, тих, в кого похований тут найдорожчий, тих, хто веде до однієї з могил малу дитину.
Треба вгамувати егоїзм, треба вгамувати крик, треба слухати тих, кого це безпосередньо стосується. Людей, що втратили, насамперед. Їхні голоси в рази важливіші за голоси тих, хто спостерігав і також почувається зраненим. Відчувати, що це спільний біль, але розуміти, хто є тими, які ближче стоять до могил, і поважати цю дистанцію. Саме це і є суспільною повагою до родичів померлих.
Непросто жити в місті, ім'я котрого навіть у вікіпедії невіддільно зрощене з вбивствами цивільних людей російськими окупаційними військами. Я згадую, як мені було важко виокремити польське південне місто Освенцим від нацистського табору смерті Аушвіц. Це біль всередині краси. Це пам'ять, це вшанування і непримиренність, це вміння знаходити мову для висловлення та упроявлення цього болю і для всеосяжної любові. Це нове усвідомлення тіла міста, нові наративи, це те, що не дасть нікому повернутися в мирні безтурботні часи: для когось це до 24 лютого 2022 року, для когось це весна 2014-го. Це точка нашої всеукраїнської єдності, відчуття великого горя і великої любові водночас.
Я йду червневим Києвом, почалося літо 2022 року, він дуже ожив завдяки людям, котрі повернулися, хтось знову поїде, а хтось приїде пізніше, я йду і чую, як хтось говорить: "Вони через пустяк влаштували таку Бучу", і зупиняюся, бо в мене починає калатати серце. Бо я чую це як слово з великої літери. І для мене це не просто слово.
Далі в мене буде період, коли я проситиму людей не застосовувати цей фразеологізм. У мене буде період, коли я внутрішньо смикатимуся, але припиню робити людям зауваження. Зрештою, для когось це просто фраза, я колись також нею послуговувалася, але люди не мають зациклюватися на словах, людям є на чому зациклюватися, зрештою, є багато людей, котрі не мають ні досвіду виживання, ні досвіду споглядання уцілілої землі, уцілілих людей, вони не мали досвіду, коли тиша розрізала їхні тіла навпіл, не вдихали повітря, сповнене обгорілого життя і насильницьких смертей, або просто не хочуть згадувати все це.
Щодо мене, то я не стану послуговуватися цим мовним кліше, вже не послуговуюся, я думаю про те, що колись зустрінуся з нею, дівчиною, що схожа на Мілу Куніс, і ми довго обійматимемося, хоча я познайомилася з нею, коли її вбили російські окупанти, а вона взагалі не знає мене.
Проєкт "Міста сили" доступний для прослуховування в записі на подкаст-платформах Суспільного Мовлення як другий сезон подкасту "Повітряна стихія" та на сайті Радіо Культура.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
