На початку 2025 року вийде антологія "Повернення історії. Деколоніальність і мистецтво в Україні після 1991 року". Книжка стала результатом дворічної роботи Дослідницької платформи PinchukArtCentre.
Автори зауважують, що після початку повномасштабного вторгнення у фокусі її роботи було дослідження дискурсу деколоніальності й особливостей його застосування до культурних процесів і мистецьких практик в Україні. Дослідниці — Катерина Ботанова, Євгенія Буцикіна та Мілена Хомченко — проаналізували західні наративи щодо радянського та пострадянського мистецтва, те, якою мірою вони пов'язані, а деколи й безпосередньо залежні від російських наративів і російських грошей, а також мистецькі практики українських художниць і художників, які працюють із пам'яттю, історією, суб'єктністю та переосмисленням ідентичностей.
Окрім текстів дослідниць Дослідницької платформи, антологія містить ключові тексти запрошених науковиць і науковців — Світлани Бєдарєвої, Адріана Івахова та Мадіни Тлостанової. Редакторка-упорядниця видання — запрошена кураторка Дослідницької платформи Катерина Ботанова.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує тексти антології. У першому тексті Євгенія Буцикіна проблематузує термін "пострадянського" мистецтва та інше його визначення — New East.
За останні два з половиною роки світова мистецька сцена зосередила увагу на українській культурі, зокрема на постатях українських митців минулого і сьогодення. Серед чільних питань такого іноземного зацікавлення: ким є український митець, як він себе ідентифікує і в яких контекстах отримує право на голос. Тож справді цікаво дослідити, яких конотацій набула постать українського митця чи мисткині впродовж останніх десятиліть, зважаючи на закордонні виставки, де було українське мистецтво.
Представників українського мистецтва за кордоном часто некритично нарікають "пострадянськими", об'єднуючи українську ідентичність із набутком решти 14 "держав-спадкоємиць", що виникли після розпаду СРСР, та зводять докупи національні культури кожної з них. Цей текст присвячений аналізу яскравих та красномовних прикладів, коли організатори використовували термін "пострадянський" або його осучаснений відповідник New East ("Новий схід") для окреслення історії українського мистецтва в контексті російської імперської політики.
На всіх трьох виставках були представлені роботи сучасних українських митців, яких наділили певною "пострадянською" ідентичністю, що особливо стосується закордонних виставок, організованих представниками російського мистецького істеблішменту.
На противагу цим виставкам я також розглянула проєкт, створений уже після повномасштабного російського вторгнення в Україну, що пропонує свіжий погляд на "пострадянськість" і намагається її розкритикувати.
Пострадянське як бренд
Розпочну з виставки "Мистецький бунт: пострадянський акціонізм" (Art Riot: Post-Soviet Actionism), яка відбувалася в галереї Саатчі (Лондон, Велика Британія) з листопада 2017 року по січень 2018 року. Ідея виставки належить російському підприємцю й колекціонерові Ігорю Цуканову. Куратором виставки став Марат Гельман — російський колекціонер, куратор, галерист, політичний консультант та ключовий представник російської артсцени в 1990-х та 2000-х.
Центральними фігурами виставки стали три зіркові постаті російського акціонізму після розпаду СРСР (представники пострадянського російського мистецтва): Олег Кулік, виразник покоління 1990-х і 2000-х, та найвідоміші представники 2010-х — Pussy Riot і Пьотр Павлєнскій. У світлі цієї виставки митці-акціоністи в сучасній Росії постають героями своїх поколінь.
Виставка буцімто охоплює весь простір пострадянського мистецтва. Але де-факто в ній представлена Москва з її акціями (Кулік, Pussy Riot, Павлєнскій) та три виділені "регіони" — частково затінені, частково протиставлені (як своєрідні антитези) "метрополії". Цими регіонами є Урал, Сибір, Далекосхідна Росія (немосковська Росія, себто провінція) та її художники (мистецькі проєкти на тему іронічного сепаратизму), "пострадянська" Україна й Арсен Савадов як її чільний представник, а також Санкт-Петербург як конкурент сучасної російської столиці.
Москва фігурує як безумовний центр, осередок інституцій і влади. Натомість інші локації взагалі не згадано (зокрема, локацію фотопроєктів Савадова).
Куратор разом із митцем Олєгом Куліком доповнює основну частину виставки додатковими роботами комерційно успішних російських художників 2010-х, представників російської периферії, а також іконічного українського митця, який, хоча й не пов'язаний безпосередньо з акціонізмом, відіграє роль додаткової точки на карті привабливого "пострадянського мистецтва".
Отже, виставка — всього лиш інструмент для створення бренду з такою назвою, своєрідний салат олів'є, страва, приваблива своїми яскравими інгредієнтами.
Складно оцінити, наскільки свідомим був прийом поєднання різноманітних досвідів у спільному терміні "пострадянський". Складається враження, що це радше прагнення гучним словом привернути увагу глядацтва для створення чергової виставки-блокбастера. Важко відстежити чітку лінію дискурсу, окрім щирого бажання комерціалізувати мистецтво за допомогою героїзації й роздвоєння.
З іншого боку, відчувається певне роздвоєння в позиції куратора стосовно розуміння цієї концепції. Критика радянського минулого і протиставлення його "пост-" державі поєднуються з вихвалянням і романтизацією столітньої революції.
Прагнення подолати радянськість збігається з виразною ностальгією за тим часом і неможливістю дистанціюватися від нього. Ця біполярність відтворена у способі представлення українського мистецтва в межах проєкту.
Складається враження, що фотографії Арсена Савадова з його серії "Колективне червоне" (Collective Red) (1999) були додані, аби означити Київ як важливий пункт на пострадянській карті. Київ, представлений Савадовим (та мистецька Україна в тексті Ложкіної), видається антиподом безумовного центру й столиці, Москви. А Олєг Кулік, митець, котрий народився й навчався в Києві, однак побудував кар'єру акціоніста в Москві, слугує своєрідною сполучною ланкою між ними.
Пострадянське як New East
Майже у той самий час у Великій Британії проходила інша виставка, котра також активно використовувала поняття "пострадянського", — "Повернення пам'яті" (The Return of Memory), мистецький центр HOME (Манчестер, жовтень 2017 — січень 2018 року). Курували виставку Аня Гаррісон, Сара Перкс та Оля Сова.
Увага кураторок прикута до субкультури в Російській імперії, Радянському Союзі та сучасній Росії, котра існувала на противагу бюрократизму до, під час і після СРСР. Інші країни радянського блоку не згадуються, так само як і митці з інших країн.
Сучасна мистецька сцена, представлена в контексті поняття Нового Сходу, також узагальнена й позбавлена погляду на індивідуальні сценарії сприйняття спадщини революції з її суперечливістю та багатогранністю ("...спадщина Російської революції в її столітній ювілей шляхом вивчення того, як сучасні митці реагують на стан «Нового Сходу» сьогодні", — йдеться в пресрелізі).
Куратори російського походження, представники організації The New Social (тепер вона називається New East Cinema), називають своєю ціллю переосмислення концепції та звинувачують Захід у поверхневій інтерпретації. Вони пропонують термін New East, котрий, на їхній погляд, містить множинність країн та культур і відображає сучасний стан розвитку пострадянського простору.
І все ж, попри критику "Заходу" за недостатню увагу до динаміки культурного розвитку регіону, виставка демонструє тенденцію до узагальнення через парасолькову концепцію, яка вже стала брендом і відома західній аудиторії. Про це красномовно свідчить надрукований в офіційній газеті центру HOME уривок з опису виставки (а також ціла програма, присвячена 100-річчю Жовтневої революції) Сема Вільямса, театрального режисера і публіциста, який працював у Москві, Лондоні та Берліні.
Хоча на виставці представлені роботи митців різного походження та з різних країн (зокрема, Румунії, Сербії, Узбекистану, Білорусі, України), рецензент говорить лише про російську культурну суб'єктність. Одна помилка в тексті особливо ріже око. Так, автор називає українського фотографа Євгена Нікіфорова, представленого на виставці серією фотографій про декомунізацію, "Ніколаєм Нікофоревим", щиро вважаючи його російським фотографом, що задокументував процес декомунізації в Росії — який ніколи там не відбувся.
Отже, головна ідея виставки — спроба показати молодих митців і мисткинь та їхнє бачення драматизму й довгострокових наслідків Жовтневої революції — перетворилася на чергову проєкцію західного погляду з використанням поняття New East, популяризованого представниками російських мистецьких інституцій із центрами у Великій Британії.
New East як пострадянське
Схожою є мета іншої виставки, що відбулася у Великій Британії у 2018 році, — "Пострадянські візії: образ та ідентичність у новій Східній Європі" (Post-Soviet Visions: image and identity in the new Eastern Europe), мистецька галерея Calvert 22 Space (Лондон). Кураторами виставки стали Еков Ешан та Анастасія Федорова. Обоє прямо пов'язані з онлайн-виданням Calvert Journal, яке з 2008 року з певним успіхом пропагувало концепцію New East серед англомовної аудиторії.
Фотовиставка використовує теґи на кшталт "Східна Європа", "після розпаду комунізму" та "пострадянське покоління". Фотографи (з якими Calvert Journal уже співпрацював раніше), представлені в "Пострадянських візіях", походять із Грузії, Німеччини, Латвії, Польщі, Росії, України та Узбекистану, однак у кураторському тексті всі ці країни об'єднані в спільний культурний регіон "колишнього Східного блоку".
У розмові про фотографів ніколи не йдеться про країну їхнього походження чи проживання — натомість майже завжди згадано місто. Тож стає очевидним прагнення забути проблему широкого геополітичного контексту ідентифікації, а людей, іменованих молодими креативними лідерами, прив'язують або до локальної ідентичності міста (міста як носія пострадянського архітектурного ландшафту), або до загальної ідентичності New East — справжній ребрендинґ пострадянськості. Підкреслюється спільна ідея ескапізму та відсутності зацікавлення політикою.
У центрі уваги — молоді люди, зображені на фоні пострадянської спадщини. Українські митці, дизайнери моди — винятки. Їхня творчість фігурує в контексті реакції на події Революції Гідності, без пояснення суті тих подій та їхнього впливу на суспільство.
У своїх текстах Федорова згадує українських дизайнерів Антона Белінського, Юлію Єфімчук і Світлану Бевзу серед тих, хто в "постмайданний" період зробили з моди політичну заяву. Крім того, вона пише про фотографії Армена Парсаданова в контексті "культурної історії постреволюційного Києва [sic]", зокрема про "міф" Києва як нової рейв-столиці Європи. В одній зі своїх статей Федорова називає Київ одним із міст, де "зароджується національна ідентичність і водночас ставиться під сумнів сама ідея національної (чи будь-якої локальної) ідентичності".
Цитата доводить невизначеність і дволикість апологетики New East: пригадуючи очевидний тогочасний тренд боротьби за звільнення та національну ідентичність, Федорова водночас акцентує увагу на його поразці й представляє "втрачене покоління" молодих і прекрасних представників "регіону".
Отож, виставка й дискурс довкола неї покликані увіковічнити життя "пострадянської" ідентичності, вираженої у фотографії, архітектурі, моді та інших сферах сучасної культури, привабливих для молоді. Молоде покоління зображають як таке, що шукає ескапізму, шляхом розмивання національної ідентичності й кордонів.
Радянський пейзаж стає для них прихистком у втечі від реальності, а також від усвідомлення й прийняття себе як активних громадян своєї держави (політичне, на чому, зокрема, наголошують у випадку українських митців та дизайнерів, відкладається вбік і вважається менш важливим, аніж чиста естетика).
Пострадянське як стан, який треба здолати
Нещодавня виставка "Коли розірване, воно стає відчутним. Інфраструктури та солідарності за межами пострадянського стану" (If disrupted, It becomes tangible. Infrastructures and solidarities beyond post-Soviet condition), Національна галерея мистецтв (Вільнюс, 31 березня — 18 червня 2023 року), курована Алексєєм Борісьонком та Антоніною Стебур, є однією з них.
У своєму тексті куратори активно використовують термін "пострадянський" як стан, що вимагає сублімації в межах гегелівсько-марксистського діалектичного руху. На їхнє переконання, війна, що триває на території України, є "кібервійною, а технології ШІ повинні розглядатися з деколоніальної перспективи і визначати нові конфігурації як процес «виходу» з пострадянського стану" (посилання).
Україну підкреслено називають полем битви "старої" імперіалістичної зброї та "нового" кібер-, IT-озброєння.
Куратори згадують Білорусь, Україну, Казахстан, Киргизстан, Сакартвело та Вірменію як колишні країни Радянського Союзу зі значним потенціалом цифрового активізму.
Згідно з кураторським текстом, ці країни протиставляються західноєвропейським державам і мають потенціал "нових просторів і часовостей солідарності" завдяки співпраці у сфері кібервійни та боротьбі з російським "викопним капіталізмом із його неоімперіалістичною інфраструктурою" та ІТ-колоніалізмом Заходу.
Роботи українських учасників виставки (3 з 13) присвячені репрезентації української суб'єктності під час війни.
Дует fantastic little splash створив архів розмитих фотографій війни й поширив його телеграм-каналами як метод "опору та солідарності".
Олексій Радинський створив фільм про працівників Чорнобильської АЕС та їхній досвід перебування під окупацією російськими військами в 2022 році.
Євгенія Бєлорусець присвятила свою роботу проблемі громад і людей на сході України, голоси яких постійно інструменталізуються в межах інформаційної війни.
Висновок
Поняття "пострадянське" та New East у сучасних мистецьких виставках здебільшого слугують для привернення уваги західної аудиторії. А українські митці видаються додатковою фарбою на цьому яскравому знакові. Однак тепер, під час повномасштабної війни Росії проти України, таке позиціонування українського мистецтва позбавлене будь-якого зв'язку зі справжньою соціально-політичною та історичною картиною взаємин між цими країнами.
Постколоніальні дослідження показують, що вони не є носіями спільних культурних шаблонів і цінностей. Натомість українське й російське мистецтво представляють колишню колонію та колишню імперію вкупі з прагненням свободи та самоідентифікації з одного боку та забороною цієї ідентифікації й політики асиміляції — з іншого.
Коли Україна бореться за своє існування, надійшла пора розглянути українське мистецтво без етикеток пострадянського чи New East, без штучної або поверхневої генералізації, в якій його зобразили як маргінальне, другорядне, альтернативне або, що гірше, ідентичне до російського.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
