Федеріко Фелліні — італійський кінорежисер, який увійшов в історію кінематографу та започаткував власний стиль, відомий як "фелліністичний". Він отримав найбільшу кількість "Оскарів" за найкращий фільм іноземною мовою в історії. За свою кар'єру Фелліні був номінований аж на 17 премій "Оскар", а у 1992-му отримав Почесну премію академії за досягнення у кіно.
Крім того, завдяки фільму "Солодке життя" в англійську мову потрапив термін paparazzi. Прикметники "феллініанський" і "феллінівський" є "синонімами будь-якого виду екстравагантного, химерного, навіть барокового образу в кіно і в мистецтві загалом".
Суспільне Культура розповідає про чотири оскароносні фільми зі світу Фелліні.
"Дорога" / La Strada (1956)
Легенда видатного режисера почалася зі стрічки La Strada, що розповідає про дівчину, яку продали жорстокому мандрівному артисту. Протягом фільму герой змінюється під впливом своєї заручниці. У 1954 році стрічка принесла Фелліні перший "Оскар" за найкращий іноземний фільм. Це був тріумф, завдяки якому Фелліні став популярним на міжнародній арені.
Прем'єра фільму відбулася на Венеційському кінофестивалі 1954 року, де він отримав "Срібного лева". Проте це сподобалось не всім. У конкурсній програмі також брав участь фільм Лукіно Вісконті "Почуття". Коли журі фестивалю присудило приз "Дорозі", асистент Вісконті освистав переможця під час його промови. Через це на нього накинувся асистент Фелліні Моральдо Россі й розпочав бійку. Фелліні був приголомшений.
Протягом останніх трьох тижнів зйомок La Strada у Фелліні з'явилися перші ознаки важкої клінічної депресії. За допомогою Джульєтти Мазіни, яка зіграла головну роль у "Дорозі" (у майбутньому стане його дружиною і зіграє в низці його фільмів), режисер пройшов короткий період терапії у психоаналітика Еміліо Сервадіо.
Після прем'єри у Венеції італійські критики зазначали, що фільм починається добре, але потім історія повністю розпадається. Французькі критики зустріли фільм із більшою прихильністю. Стрічка посіла сьоме місце в списку десяти найкращих фільмів року за версією журналу Cahiers du Cinéma.
В інтерв'ю 1957 року Фелліні й сам розповідав про вплив фільму на людей. За його словами, Мазіна отримала понад тисячу листів від жінок, до яких повернулися чоловіки після перегляду фільму. Також вона чула від багатьох людей з інвалідністю, що вони отримали почуття власної гідності після перегляду стрічки.
Наразі фільм має рейтинг 97 % на Rotten Tomatoes на основі 78 рецензій, які в середньому оцінили стрічку в 8,9 за 10-бальною шкалою.
"Ночі Кабірії" / Nights of Cabiria (1957)
На створення "Ночей Кабірії" режисера підштовхнули дві події. По-перше, під час зйомок фільму "Шахраї" про групу шахраїв, що витрачали викрадені кошти на розваги та секс-послуги, Фелліні познайомився із секс-робітницею Вандою. По-друге, Фелліні вразив епізод з новин, де розповідали про те, що в озері знайшли відрубану жіночу голову.
Головна героїня Кабірія, яку знову зіграла Мазіна, — оптимістична, романтична молода жінка, яка живе коштом безпринципних чоловіків. Одного дня вона йде до церкви помолитися та благає Бога про диво, щоб змінити її життя. Незабаром вона зустрічає, здавалося б, серйозного молодого чоловіка, який готовий одружитися з нею. Вона забирає всі свої заощадження, щоб слідувати за ним, але він зникає разом з її грошима.
На цю стрічку Фелліні не міг знайти фінансування, бо ніхто в Італії не хотів фінансувати історію, яка розповідає про життя секс-робітниць. Зрештою бізнесмен та кінопродюсер Діно де Лаурентіс погодився вкласти гроші. "Ночі Кабірії" отримали премію "Оскар" як найкращий фільм іноземною мовою, а також приніс Мазіні нагороду "Найкраща акторка" на Каннському кінофестивалі.
Під час першого виходу фільму в американський прокат критик The New York Times Бослі Кроутер дав неоднозначну оцінку фільму. Він сказав, що фільм націлений не на конфлікти у житті героїні, а на наслідки людського пафосу, що її оточує. Він писав: “У ньому жахлива атмосфера, і в характері героїні є щось невловне й недостатнє. Її образ дивний і нелогічний для середовища, в якому вона живе, а її фарсові манери стикаються з потворним реалізмом теми".
Проте через сорок років The New York Times опублікували нову рецензію наступниці Кроутера — Джанет Маслін. Вона назвала фільм "кінематографічним шедевром" і додала, що фінальний кадр "Ночей Кабірії", коли покинута Кабірія йде дорогою назад до міста та зустрічає молодиків, які безтурботно грають музику й танцюють, коштує більше, ніж "усі блокбастери, які може запропонувати Голлівуд".
У 2002 році фільм (разом із "Дорогою") посів 85 місце в списку "100 найкращих фільмів усіх часів" Національного товариства кінокритиків. А у 2008-му Міністерство культурної спадщини Італії внесло його до переліку 100 італійських фільмів, які потрібно зберегти.
"Солодке життя" / La Dolce Vita (1960)
У 1960 році Фелліні зняв фільм, де показав журналіста в сучасному Римі, який потопає у розпусті та помсті. Стрічка поділяється на пролог, сім основних епізодів, перерваних інтермецо, та епілог, відповідно до найпоширенішої інтерпретації.
"Солодке життя" побило всі касові рекорди в Італії. Стрічка також стала найкасовішим фільмом іноземною мовою в прокаті США на той час. Люди стояли в чергах годинами, щоб подивитися "аморальний фільм".
Та згодом Ватикан засудив стрічку за непристойність і зображення декадансу та розбещеності. Через широку цензуру фільм був заборонений в Іспанії, заборона тривала аж до смерті Франсіско Франко в 1975 році. У Португалії фільму знадобилося десять років, щоб вийти в прокат.
"Солодке життя" отримало "Золоту пальмову гілку" на Каннському кінофестивалі та премію "Оскар" за найкращі костюми. Фільм номінували ще на три "Оскари", включно з найкращою режисурою та найкращим оригінальним сценарієм.
Журнал Entertainment Weekly визнав "Солодке життя" найкращим фільмом усіх часів у 1999 році. У 2002 році стрічку внесли до "Довідника The New York Times з 1000 найкращих фільмів, коли-небудь знятих". У 2010 році фільм посів 11 місце в рейтингу журналу Empire "100 найкращих фільмів світового кіно". Картина стала визнаним шедевром італійського кінематографу та одним із найкращих фільмів усіх часів.
Стрічка також знайшла безліч відгуків у попкультурі. Зокрема, в епізоді серіалу "Клан Сопрано" під назвою "Марко Поло" Боббі заходить до кімнати Джуніора і бачить, що той дивиться "Солодке життя". Джуніор посилається на початкову сцену, в якій статую Ісуса перевозять через Рим на гелікоптері, з коментарем: "Ти можеш сказати, що це був манекен?”
"Вісім з половиною" / 8½ (1963)
Цей фільм дещо відрізнявся від попередніх, створених Фелліні. Це був окремий жанр — автобіографічна фантасмагорія. Історія стрічки почалась із листа, який Фелліні написав у 1960 році своєму колезі Брунелло Ронді:
Ну що ж, хлопець (письменник? будь-який професійний чоловік? театральний продюсер?) повинен перервати звичайний ритм свого життя протягом двох тижнів через не надто серйозну хворобу. Це тривожний дзвіночок: щось блокує його організм.
Ймовірно, Фелліні описував сам себе, та і назва 8½ відсилає до кількості фільмів, які режисер зняв до того часу. В один момент, коли криза стала дуже глибокою, Фелліні написав нового листа, де зазначив, що він "втратив свій фільм" і змушений покинути проєкт. Проте лист так і не був надісланий — Федеріко запросили відсвяткувати запуск зйомок "Восьми з половиною".
У спогадах режисер пише так: "Підносячи тост за знімальну групу, я відчув, що мене переповнює сором. Я був у ситуації безвиході. І ось, у той самий момент усе стало на свої місця. Я перейшов прямо до суті фільму. Я б розповів про все, що зі мною відбувалося. Я б зняв фільм, розповідаючи історію режисера, який більше не знає, який фільм він хотів зняти".
"Вісім з половиною" здобули премію "Оскар" за найкращий фільм іноземною мовою та найкращий чорно-білий дизайн костюмів.
Фільм отримав схвальні відгуки критиків, більшість називала його "поза сумнівом, твором мистецтва першої величини".
Стрічка надихнула безліч режисерів на створення власних фільмів, зокрема Франсуа Трюффо з фільмом "День за ніч", Вуді Аллена з фільмом "Спогади про зоряний пил". А у 1963 році, коли фільм вийшов на екрани, група молодих італійських письменників заснувала Gruppo '63 — літературний колектив неоавангарду, що складався з романістів, рецензентів, критиків і поетів, натхненних "Вісьмома з половиною".
Стрічка також була внесена Міністерством культурної спадщини Італії до 100 італійських фільмів, які потрібно зберегти. Вважається одним із найкращих і найвпливовіших фільмів усіх часів.
"Амаркорд" / Amarcord (1975)
У цьому фільмі Фелліні підійшов дуже близько до перенесення станів сну на плівку. Він був простішим і душевнішим за сюжетом, ніж попередні фільми режисера. Це була напівавтобіографічна розповідь про Тітту — хлопчика-підлітка, який росте серед ексцентричної групи персонажів у селі Борго-Сан-Джуліано у 1930-х роках. У стрічці режисер висміює італійського диктатора Беніто Муссоліні, католицьку церкву, себе та своїх односельців у комічних сценах, які підкреслюють їхню нездатність прийняти справжню моральну відповідальність.
"Амаркорд" отримав премію "Оскар" як найкращий фільм іноземною мовою та був номінований у ще двох категоріях — за найкращу режисуру та найкращий оригінальний сценарій.
Стрічка стала джерелом натхнення для Вуді Аллена, Мартіна Скорсезе та Пола Мазурскі. Фільм показали на Каннському кінофестивалі 1974 року, але він не потрапив до основного конкурсу.
"Амаркорд" отримав схвальні відгуки більшості критиків по всьому світу. Джей Кокс із журналу Time назвав це "однією з найкращих робіт, які коли-небудь створив Фелліні, а це також означає, що вона стоїть серед найкращих досягнень будь-кого в кіно".
У квітні 1993 року Фелліні отримав свій п'ятий "Оскар" за життєві досягнення "на знак визнання його кінематографічних досягнень, які схвилювали та розважили глядачів у всьому світі".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
