За вікном нарешті весна після складної зими, знеструмлення, постійні обстріли, п’ятий рік повномасштабного вторгнення Росії на територію України і тринадцятий рік війни. Складно уявити, але 15 років тому в цей самий час український режисер Леонід Кантер долав один із фінальних відрізків шляху до місця, де зустрічаються два океани, мису Горн, щоб закінчити гру й поставити табурет на березі одного з них.
Як так сталося, що в книзі про подорож до Тихого океану напрочуд багато про нашу нинішню реальність і чому історія Кантера не лише про мандри, а й про те, як залишатися вірними своїм принципам до кінця — читайте у матеріалі Валерії Вдовіченко для Суспільне Культура.
Леонід Кантер — український актор, кінорежисер, мандрівник, засновник мистецького хутора "Обирок", автор ідеї та головний герой стрічки "Людина з табуретом". А також доброволець Національної гвардії й автор документальних фільмів про війну на сході України "Добровольці Божої чоти", "Війна за свій рахунок" та "Міф". Він здійснив експедиції до берегів Тихого, Атлантичного, Індійського та Північного Льодовитого океанів і написав про це книгу.
Книга "З табуретом до океану" розповідає про останню подорож Леоніда Кантера та його команди до четвертого — Тихого океану. Кантер написав текст у співавторстві із журналістом, письменником, одним із творців проєкту "Історична правда" та військовим Павлом Солодьком. Уперше книгу опублікували у 2014 році у видавництві "Фоліо". З 2019 року її випускає видавництво "Люта справа".
Катерина Мізіна — подруга Леоніда та продюсерка стрічки "З табуретом до океану" — розповідала в ефірі "Громадського радіо" про те, як у Леоніда виникла ідея написати книгу: "Коли він повернувся після мандрів у 2011 році, почав шукати кошти на створення фільму. Якось одразу не вдалося знайти, і він вирішив спершу написати книжку, щоб потім вона стала ніби сценарієм фільму й допомогла структурувати історію на папері".
Усе почалося з революції
Якщо спробувати з’ясувати, як і чому молодому режисерові спало на думку віднести чотири кухонні табурети з київської квартири до берегів чотирьох океанів, то зазвичай усе пояснюють історією про компанію друзів, яка просто вирішила відмовитися від зйомок "на замовлення", щоб мандрувати, знімати документальне кіно, відкривати нові країни та представляти Україну світові.
Проте у своїй книзі Кантер значно ширше описує джерела цієї ідеї та вказує на ще один важливий імпульс, з якого все почалося, — Помаранчеву революцію.
"Сотні тисяч юнаків та дівчат кидали навчання і виходили на вулиці. Красиві, молоді, світлі. Якщо зараз не вибороти свободу, який буде сенс у тій освіті? Я захлинався в новій хвилі патріотизму. Мені, як і більшості, були до дупи політики. Ми боролись не за, а проти. Проти цих грубих і цинічних жлобів. Всі люди довкола стали незвично добрі й уважні одне до одного. Кияни безкорисливо приймали у своїх квартирах революціонерів з усієї України, ділилися теплим одягом, їжею. Таксисти після «нічних чергувань» підвозили нас додому безкоштовно. Незважаючи на собачий холод, ніхто не пиячив".
Опис взаємної підтримки й солідарності, що охопили тоді Київ, сьогодні особливо резонує. У ньому легко впізнати сучасне місто й мешканців, які після російських ударів влаштовували рейви на Київському морі, смажили шашлики у дворах під час блекаутів і збиралися разом, аби зігрітися — фізично й емоційно.
"Скоро з'ясувалося, що кожен боровся за різну «свободу». Більшість вважала, що тепер їм принесуть додому гроші. Але гроші ніхто не приніс, і ставало все важче залишатись чесними. Люди швидко зневірились і повернулись до відпрацьованих корупційних схем. Ось тоді мені й спало на думку, що не варто нікого критикувати і нічого чекати — слід самому послідовно йти вперед. Я вигадав власну гру".
Основна мета гри полягала в тому, щоб помістити себе в нові обставини й у такий спосіб дізнатись, "хто ти є насправді".
Чому саме табурет
У цій грі табурет виконував роль прапора. Попри те, що згодом він став найбільш впізнаваним елементом мандрівки, Леонід Кантер наголошував, що замість нього могло бути будь-що. Сам він пояснював цей вибір просто: "Табурет достатньо органічний, щоб взяти його в мандри, і достатньо дивний, щоб очуднити реальність".
Щодня кожен із команди окрім власних речей носив табурет, але, зважаючи на те, що на багатьох відрізках шляху друзі розділялися, "прапор" міг перебувати протягом місяців у однієї людини.
За кілька кроків до фінішу — мису Горн — табурет загубився десь у Бразилії, і донька Леоніда віддала свій маленький табуретик, аби саме його поставили на березі Тихого океану. Тож на берегах трьох океанів стоять звичайні повнорозмірні табурети фабрики "Дружба" з Броварів, а на березі четвертого — Тихого — їхня мініверсія.
"Вулична вистава та автостоп — це каталізатори свободи"
Багато людей захопилися грою, тож у подорож вирушили одразу кілька команд із різних країн. Усі вони були незалежні одна від одної, рухалися у власному ритмі, проте домовилися, що кожна група організує фестиваль в одній із країн, де всі й збиратимуться разом.
Діана Карпенко — дружина Леоніда — разом із дворічною донькою Маґдою також вирушила в мандри, проте з власною метою — збирати казки народів світу. "Від самого початку задумували на кожному фестивалі знімати казку. Головною героїнею була Маґда. Їй розповідали історію місцеві казкарі", — так про це згадується у книзі "З табуретом до океану".
Дуже важливою складовою цієї подорожі був вуличний театр. "Наш був скомороським, як театри Середньовіччя, емоційним, як театр Хоткевича, гротескним, як театр Брехта, щирим, як театр Курбаса".
Грати на вулиці чоловік почав ще задовго до мандрівки: виставу "Коза" у стилі комедії дель арте вперше показали влітку 2004 року після того, як Леонід вирішив зупинити свою прибуткову справу — зйомку фільмів на замовлення. "Фабула була максимально проста: дід козу любив — дід козу вбив! Солдат, циган і жид радять щогірші способи, як повестися із трупом. Заляканий старий уже готовий віддати козу, але за неї повстає народ — включно з глядачами. Коза співає «Ще не вмерла Україна!» і зводиться на ноги". Цей досвід описаний у книзі з максимальною теплотою. Кантер розповідає, що мешканці сіл дуже гостинно приймали артистів, дякували та частували. "Я відчув якесь нове почуття, любов до рідного краю, рідної мови, до українських людей. Від цієї нової любові хотілося бігти, закинувши голову, і кричати".
Виступи під час подорожі стали ще й способом зближення з незнайомцями. Команда показувала вистави для європейців, азійців, білорусів і навіть для представників корінного американського народу куна. Часто саме після таких виступів мандрівники здобували довіру місцевих. "Для мене вулична вистава та автостоп — це каталізатори свободи. За ними я пізнаю справжній стан речей у країні, а не з теленовин чи статей у таблоїдах", — писав Леонід Кантер.
"Якщо всі кричать «Тільки не Хуарес!» — звісно, я їду в Хуарес"
За декілька років експедицій маршрут мандрівників часто проходив через небезпечні країни, ба навіть малодосліджені племена. Відповідь на запитання, чому Леонід не боявся та не оминав неспокійну Сирію, незаселену Монголію або дику Амазонію, була простою: він принципово не довіряв чуткам.
"Якщо всі кричать «Тільки не Хуарес!» — звісно, я їду в Хуарес. Це здається, ніби я нариваюсь на неприємності. Але ні. До попереджень варто прислухатися, якщо вони обґрунтовані. Однак усі, хто розповідає страшилки про Хуарес, переважно говорили одні й ті самі слова, ніби завчені цитати: «найнебезпечніше місто на Землі», «кримінальна столиця», «війна кланів» тощо. Через те що фрази мали однакову конструкцію, відчувалось, що за всім цим стоїть потужна пропаганда. Помандрувавши світом, я вже знав, як поширюють мислевіруси".
"Добре там, де ми є"
Попри те, що книга — про мандри світом, у ній напрочуд багато України. Один із фінальних розділів "З табуретом до океану" присвячений думці про те, що українці часто недооцінюють власну країну й переконані: десь за кордоном життя краще.
Леонід намагається це спростувати. Сьогодні частина аргументів звучить інакше. Твердження "не стало вже ворога-москаля, який тихцем виснажує нашу землю", зауваги про те, що "є країни, де роками триває війна" і "де досі лютує геноцид", тепер сприймаються не як приклади віддалених трагедій, а як болісна іронія й водночас свідчення тодішнього недооцінювання загроз.
Фінальна подорож до океану завершилася 2011 року. Книга про це вийшла 2014-го, коли Росія окупувала Крим і почала війну на Донбасі. Тож цей розділ перетворився з нагадування про власну гідність і цінність на документацію часу перед великою війною. Зовнішній світ за 15 років змінився кардинально, але внутрішні риси українців, про які пише Кантер, нікуди не поділися:
"Людяність — ось що відрізняє Україну. У наших автобусах і маршрутках пасажири передають гроші одне одному по ланцюжку — так само через увесь салон повертається решта. Коли я розповідав про це іноземцям, вони дивувалися: «І що, гроші доходять?»".
"Коротким шляхом до мрії": як виник мистецький хутір "Обирок"
Леонід неодноразово згадував ідею створити "країну мрії" і в книзі, і в подальших інтерв’ю та виступах. Основна думка полягала в тому, щоб уявити собі унікальну країну та крок за кроком будувати її власноруч.
Проєктом із такою ж філософією став мистецький хутір "Обирок", який Леонід Кантер разом із Діаною Карпенко заснували на місці покинутого села ще у 2007 році. Купили хату, коли повернулися з третьої подорожі до Північного Льодовитого океану. Мандрівка проходила через скандинавські країни, а наближений до природи спосіб життя мешканців дуже сподобався подружжю.
"Всі, хто мають мільйон, мріють про дві речі: мандрувати світом і мати свою хатку в живописному місці. Хутір «Обирок» і Табуретні мандрівки — це прямий шлях до згаданих вище двох речей, тільки минаючи етап мільйонера. Коротким шляхом до мрії", — писав Леонід у книзі.
Після заселення хутір став осередком творчості: там відбувалися фестивалі, діяла власна школа, а старі хати заселяли нові мешканці.
У коментарі для Суспільне Культура Діана Карпенко розказала, як розбудовувався "Обирок":
"Ми створили унікальний простір, де хутірська культура поєдналася з міською. Здебільшого до нас приїжджали гості та волонтери зі столиці, проте ми колись порахували, що «Обирок» відвідали люди з близько 40 країн світу. Це була і є унікальна й надзвичайно креативна спільнота. Десь так я і уявляла собі «країну мрії»: як поєднання сучасної культури, традицій та новітніх поглядів. Це образ відкритого до світу українства, толерантного до різноманіття інших народів".
"Хутори — історична і водночас дуже сучасна форма об’єднання. Не приватні підприємства і не громадські організації, а щось більше й цікавіше. Створення спільноти з власною економікою, охороною здоров’я, освітою — це ніби створення власної країни. Замість скаржитися на владу можна діяти й собі ж насамперед довести, що твої гасла — не популістські", — із книги "З табуретом до океану".
Діана згадує, що найбільше любила в житті на "Обирку":
"Мені надзвичайно подобався наш ритм: пів року ми створювали події та приймали гостей, а інші пів року жили тихим інтровертним життям у близькому контакті з природою.
Іноземців, які приїздили на хутір, завжди вражали українські відстані між населеними пунктами та дика природа. Якщо в Європі кожен шматочок землі має своє призначення, то в Україні ти міг просто вийти з хати й на кілька кілометрів навколо не зустріти нікого — лише долина Сейму, ліс чи поле. Таке багатство у нас було всюди навіть без заповідників, принаймні до 2022 року. Це поєднання активного суспільного життя та безпосереднього контакту з природою було для мене найціннішим".
"Якщо немає ворога, ми всі творимо, а якщо противник десь є, то їдемо туди з ним воювати"
Після Революції гідності під час виступу на TED Talks у Києві Леонід Кантер порівняв "Обирок" із Майданом:
"«Обирок» дуже схожий на Майдан. Ми так само, як ви біля діжок стояли, стоїмо біля вогнища і обговорюємо, як нам змінити світ на краще. Так само, як тут працював «Відкритий університет», і ми собі навчаємося якихось цікавих, дуже різних речей. Єдина різниця — Майдану для того, щоб існувати, потрібен зовнішній ворог, і якщо його немає, всі розбрідаються по домівках і немає нічого. У нас навпаки: якщо немає ворога, ми всі творимо, а якщо противник десь є, то їдемо туди з ним воювати".
Ворог з’явився. Леонід долучився добровольцем до Національної гвардії й зняв фільм "Війна за свій рахунок", у якому максимально чесно зафіксував реальний стан українського війська у 2014 році, а потім поїхав із камерою фільмувати оборону Донецького аеропорту й випустив стрічку "Добровольці Божої чоти". У 2018 році вийшов фільм "Міф" про життя воїна та оперного співака Василя Сліпака. Всі фільми були створені у співавторстві з українським документалістом Іваном Ясинським.
Стрічка "Людина з табуретом" про останню подорож Леоніда Кантера побачила світ у 2019 році — її завершила команда друзів у пам'ять про мандрівника. Леонід вчинив самогубство 4 червня 2018 року.
Після смерті засновника хутір "Обирок" продовжив існування. У 2021 році там волонтерив поет та військовослужбовець Максим (Далі) Кривцов. Після початку повномасштабного вторгнення багато чоловіків зі спільноти "Обирку" мобілізувалися. 26 квітня 2024 року під Кліщіївкою загинув обирянин та військовослужбовець Андрій Романов.
Обирок 3.0: Епоха воєнного часу
Сьогодні мистецьке життя "Обирку" стоїть на паузі. Через близькість до кордону над хутором практично щодня пролітають російські дрони та ракети. У 2022 році Діана Карпенко разом із трьома дітьми евакуювалася до Варшави. Проте життя тут не зупинилося — воно перейшло у формат, який спільнота називає "Епохою 3.0".
"На «Обирку» залишаються Марія та Наталка — вони продовжують діяльність на рівні громади. Ми зараз не можемо проводити публічні заходи, але життя триває, — зазначає Діана. — Також працює наша громадська організація «Обирок»: команда долучається до програм «Еразмус+», тренінгів та молодіжних обмінів за кордоном".
Діана зізнається: на цьому етапі вона закрила для себе "Обирок" як проєкт, адже планувати щось під час війни неможливо. Проте думки про те, що стане логічним продовженням життя хутора в мирний час, не зникають. Однією з таких мрій вона поділилася на своїй сторінці в Instagram:
"Просто одного дня побачила у себе в голові дуже чітку картинку, як ми сіємо хліб після перемоги. Згадуємо тих, хто був колись з нами: обирян, яких вже немає, наших друзів і гостей, які приїздили, а тепер більше ніколи не зможуть приїхати.
Як тихо сіємо хліб (нове життя?) з тими, хто приїхав.
Цей фестиваль і раніше був символічним, але на новому етапі історії, думаю, було би чудово його провести ще раз. Це не план, це поки що мрія, або, як я кажу, галюцинація. Насправді я боялася навіть озвучувати її вголос".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
