У львівському просторі INDEX Інституту документування і взаємодії 5 листопада відкриється виставка Івана Губенка — художника родом із Кривого Рогу, а нині військового.
Ці живописні роботи та військові начерки експонують вперше. У центрі сюжету більшості з них — історії чоловіків, що мов застрягли в просторі периферії. Місця, звідки вони нікуди не поїдуть — ані за чиїмсь, ані за власним бажанням. Ці чоловіки вростають у пейзаж, стаючи його частиною.
У цьому інтерв'ю Іван Губенко розповідає про те, як виник цей образ та як він трансформувався з новим для нього досвідом військового.
Іване, розкажіть, будь ласка, як ви почали малювати та чому в більшості ваших історій головними героями стають хлопці з периферій?
Я з родини художників: мій батько — художник, вітчим також художник і моя бабуся теж. Вона була вчителькою креслення та малювання. Саме вона вчила мене малювати. Тож малювати я почав навчатись у 12 років, саме в цей час прийшло усвідомлення, що я хочу цим займатися.
Щодо хлопців... Я з Кривого Рогу. Звідти всі мої пейзажі. Це все, що ви бачите, — криворізькі мотиви. І хлопці теж із Кривого Рогу. Моє місто — промислове, дуже заточене на розпорядок роботи, це місто працівників шахт, заводів і так далі. Певною мірою все це вплинуло на той образ людини, який з'явився в моїх роботах. Головним у цьому образі є кепка. Якось я звернув увагу на те, що більшість місцевих чоловіків чомусь ходить саме у кепках. Для мене цей елемент одягу взагалі якийсь нефункціональний, я не дуже розумію, що воно гріє. Але це акцентовано графічний і виразний образ, тож я замислився. У мене в пам'яті був такий чіткий яскравий образ: зима, транспортна зупинка, скупчення людей, які їхали на завод. І ці люди були наче ворони на снігу. Якщо на них подивитися згори, то саме так вони виглядали. Тоді я зробив свою першу роботу на цю тему та назвав її "Кепки".
Грубо назвати всю цю масу людей сірою. Всі вони один на одного схожі, живуть одним ритмом, одним стилем життя, одними цінностями. Я зростав оточений такими людьми, хоча ніколи не належав до їхнього кола. Зі сторони вони видаються дуже грубими, обмеженими в поглядах, в бажаннях, але в мене завжди є надія й думка про те, що всі вони здатні перемкнутися на щось поетичне. Зупинитися, подивитися навколо, зійти з цих повсякденних сірих рейок хоч на мить, щоб побачити красу. Мені в картинах хочеться знайти та показати якусь індивідуальну рису, індивідуальну драму чи трагедію, навіть додати якоїсь романтичності. У цих кепках я намагаюся це показати.
А чому саме чоловіки? Мені хотілося створити узагальнений образ. Зображувати жінок через таку універсальну складову мені важче. Всі мої жінки на роботах — кохані та близькі. Це дуже особиста прив'язка, з якою мені складно дистанціюватися. Хоча, звісно, жінки в моїх роботах також трапляються.
Один із найбільш яскравих для мене образів з ваших робіт — це хлопець, з тіла якого проростає стовп або тополя. Це і про якусь романтичність, але також про безвихідь, про самотність. Це більше про внутрішній стан, аніж про щось інше.
Це правда. Я дуже суб'єктивний в живописі, і можна сказати, що це така масштабна серія автопортретів, це таке нав'язування свого стану, настрою та характеру персонажу, якого я малюю. Робота зі стовпом — це майже автопортрет.
Це також і про зливання з якимось пейзажем. Тобто це не про те, що цей пейзаж умовно якийсь занадто драматичний, сірий і депресивний. Він так не сприймається все одно, тому що він скоріше більш таким олюдненим сприймається.
Так, це йде від того, що Кривий Ріг для мене найкраще місто і найкрасивіше, але, об'єктивно, в ньому дуже мало класично красивого, скажімо так. Після Кривого Рогу, коли я вперше потрапив до Львова — у мене був шок, бо там було стільки красивих будівель, яких у Кривому Розі зовсім немає. Але з роками я зрозумів, що ця краса, яка є в Кривому Розі… через те, що вона дуже рідкісна, вона і цінніша, як остання цукерка.
Для мене таким є Кривий Ріг, який через якусь сірість і в якомусь сенсі гнітючість показує тобі яскраві і приємні мотиви. Ну, їх треба, звісно, відшукати, і я думаю, що саме тому, здається, пейзаж має бути сумним, але якось він у мене виходить таким трохи оптимістичним, я так думаю.
Я помітила, що на виставці лише одна робота 2025 року. Тому хотіла спитати про те, як військова служба вплинула на малювання та чи існує зараз можливість створювати картини?
Так, мобілізувався я у 2024-му. Намагався мобілізуватися до цього, але в мене відсутня прописка, тож трохи було складнощів із ТЦК. Та згодом знов спробував — і вдалося. Робота в мене така: я солдат, ми займаємось обороною та охороною військових об'єктів. Це не передок, та в нас є зона відповідальності.
Щодо впливу на живопис: найсмішніше, що тут є кашкет. Тепер я опинився всередині своїх "кепок". Це теж sз часом усвідомив, і крім того, що це так відбулося прямо ілюстративно, я сам вдягнув кепку, ще і я тепер маю змогу спілкуватися з людьми з різних верств, зокрема з тими, кого я малював все життя.
У мене об'єктивно зараз немає можливостей для живопису, адже він потребує більшої зосередженості, організації і часу.
І щодо малювання взагалі: у мене ніколи не було в майстерні, я не той художник, що щоранку брав полотно і малював. У мене ранній шлюб і родина, тож я мав працювати та заробляти гроші. Я з початку дорослого, самостійного життя поставив собі такі правила, що я відпрацьовую умовний соціальний борг як чоловік, як батько, як громадянин. Але завжди залишаю собі можливість займатися живописом.
У мене був короткий період, коли живопис продавався дуже добре, але він тривав не більше ніж пів року. Тобто лише тоді я заробляв живописом, і це був дуже щасливий період, звісно. Тоді я також займався живописом з ранку до вечора. Але я веду до того, що в мене насправді є досвід знаходити можливість малювати. Тому якщо я не займаюсь живописом, то я планую щось і я завжди роблю начерки.
Повертаючись до питання, як вплинула на мене армія: довкола стало дуже багато візуального. Як за образами людей, так і за мілітарною складовою. Я ніколи не був військовою людиною, для мене військово-мілітарна естетика ніколи не була бажаною, був завжди певний бар'єр. Та з часом я знайшов компроміс у своїх начерках, тепер мене влаштовує, як це виглядає. Я знайшов той ракурс, з якого полюбив цю естетику в своїх начерках.
А як ваші побратими ставляться до малювання та вашої творчості?
По-різному дуже. Хтось ігнорує, ну точніше — індиферентний до цього. Хтось цікавиться. Хтось просить намалювати портрет або зробити начерк, коли бачить, що я малюю.
Керівництво знає, що я художник, і був навіть момент, коли мене попросили намалювати щось у бомбосховищі для дітей. Ну, я намалював.
А що ви намалювали?
Через те що це бомбосховище, що відведене для сімей та дітей, я там намалював такі елементи, які мають їх трохи розрадити. Там була сакура, яка осипалась; дівчинка з повітряним змієм; Ф-16; пес Патрон, київський пам'ятник засновникам міста; а також "Азовсталь".
А чому "Азовсталь"?
Бо це певний символ. Я служу в Національній гвардії, а це символ нашої звитяги.
А як у вас самого за цей час змінилося ставлення до творчості? До живопису?
Я тут не буду об'єктивним, тому що я переживав велику творчу і особисту кризу, і це затяглося на дуже довгий період. Можу сказати, що ці кризи в мене завжди були, і час від часу дають про себе знати. Як і у багатьох людей, які щось створюють, це виникає через відчуття незадоволення чи розчарування тим, що я зробив. І тому тут не можу сказати, що служба у війську вплинула радикально. Вона скоріше вплинула у практичному сенсі — я помітно менше став саме писати.
А якщо пишете, то що пишете?
Я продовжую ті теми, з якими працював. Завершив дві роботи, які розпочав ще до мобілізації.
А от нова робота "Пленер" — це вже початок чогось нового. Там оголена людина замахується автоматом на триногу. І, дивлячись на цю роботу, я розумію, що військо все-таки вплинула на мене. Я хоча й дуже люблю відвертість тілесну, але чомусь був дуже скований в цьому в своєму живописі. Першим сильним враженням в армії була така дуже близька фізіологічність чужих людей. Це фізіологічна відвертість, яка шокує цивільну людину в армії — не тільки візуально, але і в розмовах, і в дурацьких жартах. Ти спочатку шокуєшся цьому, а потім якось потрапляєш у ритм і це сприймається нормально.
У війську ти відчуваєш себе ланкою такого потужного організму, такої субстанції, яка каже тобі кожен день, що ти маєш бути сильним та впевненим. І в тобі невідворотна сила, яка щось міняє. Ця робота — якраз саме така. Вона досить фізіологічна, нахабна.
Вона також і іронічна.
Іронічна, так. Але знаєте... все ж існує деяке збудження, коли стріляєш. Є цей елемент, коли ти вперше береш автомат. На мене це справило сильне враження. І потім, коли ти до нього звикаєш, воно стає невід'ємною частиною, і ти розумієш, що ти вже зовсім інша людина. Те, що тебе не цікавило, лякало, стає для тебе звичайною річчю.
Ми з вами говоримо про мистецтво, ви також згадували літературу; армія все ж середовище, де про такі речі говорять не в першу чергу. Розкажіть про ваше середовище — яке воно зараз?
У мене були складнощі, бо я з такої лабораторної спільноти. Я багато років працював дизайнером на "Артхаус Трафік", це була дуже зрозуміла для мене спільнота, з дуже близькими для мене поглядами та запитами. Тут, звісно, зовсім інше. Звісно, у війську бувають дуже різні люди, але колег, хоч не саме художників, а загалом творчих людей, я зустрічав не так багато. Та у якийсь момент ти звикаєш. А до того я намагався це сприймати як книгу, ніби я всередині оповідання чи пʼєси.
Звісно, що у всіх бували конфлікти і адаптація один до одного, притирка і в побутовому сенсі, і в особистому. Але не було в мене жодної великої трагедії через те, що я опинився серед цих людей. Крім того, є відчуття розуміння, що ці люди стають для тебе найближчими. Взагалі треба завжди про це пам'ятати. І треба якось працювати в бік того, щоб знаходити спільні точки дотику.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
