В день вбивства Василя Стуса в таборі Перм-36 — 4 вересня — у дюссельдорфському Будинку Ґергарта Гауптмана відкривається виставка "Стус", організована Інститутом Пілецького в Берліні. Перед тим у приміщенні інституту в Берліні виставка тривала понад 10 місяців. Постать і творчість поета, борця й гуманіста стає відкриттям для Німеччини та додає розуміння того, чим є Україна.
Костянтин Дорошенко для Суспільне Культура розповідає про те, як з історією митця ознайомлюють у Німеччині.
Виставка "Стус" постає образом книги. Серед сторінок із краями, подертими часом, мандруємо сюжетом долі поета. Трагічним, ліричним, пульсуючим емоційно та по-громадянськи. Сюжетом, що не уривається смертю героя, продовжується луною в живих відчуттях сьогодення — індивідуальних і спільних. Наратив виставки має відкритий фінал. Василь Стус — кульмінаційна подія історії України. Історія ця триває, доленосно розгортаючись нині у світі. Вірш, який чуємо у виконанні автора на початку виставки, набуває надіндивідуального сенсу:
"І знов Господь мене не остеріг,
і знов дорога повилася.
Тож — до побачення — у просторі
і — до побачення у часі".
"Десь у середині 60-х у поета з’явилося і з часом сформувалося переконання, що єдиний шлях для нього — прагнення недосяжної єдності. Між індивідуальним і загальним, між літературним і життєвим, між «мікро» та «макро», між «у собі» й «назовні». Далі все його життя вивірялося формулою «вірності долі» — фактичною готовністю слідувати ідеям, уперше проголошеним у формі літературних текстів", — відзначає син і дослідник Василя Стуса Дмитро.
Російсько-радянська влада робила все, аби відібрати у поета голос — заборонами писати тексти, потім — робити переклади, конфіскацією та знищенням його записів. Позбавивши роботи з літературою підривала його здоров'я важкою працею — в таборах, у кочегарці на будівництві київського метро. Відповідно до подій життя Василя Стуса конструкція виставки змінюється: з'являються металеві кути, нависає стеля над площинами з експонатами. Меншає кількість сторінок — тоталітарний режим виривав їх із книги цієї долі. Архітектор виставки Олександр Бурлака передає в такий спосіб стан наших знань про історію Стуса та України.
"Ці пустоти — час, вкрадений у поета, вкрадений у українців. Під владою Москви ми не мали привілею гідно розповідати про сучасників. Виставку «Стус» зробило не його покоління. Ми не хочемо спекулювати там, де не маємо інформації. Але відчуваємо, як його тексти ростуть крізь час", — говорить кураторка проєкту Єва Якубовська.
Виставка тримає інформаційний та емоційний ритм. Настрій одразу завдає таймлайн, де події життя поета подані в історичному контексті. Поєднання для європейців промовисті. У 1938-му, в рік народження Стуса, французькі та британські вмиротворювачі в Мюнхені віддають на поталу Гітлеру Чехословаччину. У 1961-му, коли Василь починає працювати вчителем у Горлівці, зводять Берлінський мур. В рік першого арешту Стуса, 1972-й, президент США Річард Ніксон візитує СРСР, зокрема Київ. У 1989-му, в рік падіння Берлінського муру, тіла загиблих політв'язнів Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса перепоховали у Києві. Їхні близькі були змушені особисто проводити ексгумацію на російському табірному цвинтарі.
На площинах, назви яких — пристрасні цитати Василя Стуса, розміщені документальні матеріали. Серед експонатів перша копія виданої за кордоном поетичної збірки "Зимові дерева" з архіву Українського вільного університету в Мюнхені. Книжка Ґете, така ж, яку Стус отримав у табірній камері. Літературознавець і політв'язень Євген Сверстюк згадував, як Василь відмовлявся говорити на допиті, поки йому не дадуть перекладати. Відео, на якому руки Дмитра Стуса гортають збірку "Палімпсести", написану від руки батьком. Магаданські наглядачі забрали її у поета та сказали йому, що знищили. В Києві Василь працював над другим варіантом, але рукопис знайшовся після його смерті. У гарному стані — очевидно, зберігався в архіві КДБ. Це залишає надію на віднайдення й останньої, втраченої збірки поета "Птах душі". На виставці залишено символічне місце для неї, порожнє.
Символічне додає проєкту об'ємності. Між площинами-сторінками подибуємо вугілля, знак чорної роботи на кочегарці. Обгорілу цеглу як образ зруйнованої мрії про вільну творчість, яку Стус все життя намагатиметься зібрати наново. Протест проти політичних арештів, який відбувся на київській прем'єрі "Тіней забутих предків" 1965 року, ілюструє відео: ряди пустих червоних стільців радянського кінотеатру під музику з фільму. Тоталітарні простори розраховані на публіку, що не висловлюється без дозволу.
У блоці, присвяченому шістдесятникам, звучить вірш, прочитаний Стусом на могилі вбитої режимом художниці Алли Горської, у виконанні її онуки, теж художниці Олени Зарецької. На афіші виставки "Стус" — репродукція ефектного портрета письменника, створеного чоловіком Горської Віктором Зарецьким, серед учнів якого плеяда українських митців від Ади Рибачук до Арсена Савадова. Знову й знову — побачення у часі.
Символічне побачення відбулося на відкритті виставки у Берліні — особисте знайомство Дмитра Стуса із сином німецького письменника та мислителя Генріха Белля, Рене. Користуючись своїм впливом в СРСР, де видавали його критичні до буржуазного філістерства, клерикалізму, нещадні щодо нацистського минулого книги, Генріх Белль дієво підтримував письменників соціалістичного табору, яких переслідувала влада. Зокрема, й Василя Стуса, сприяючи публікації його поезій в Німеччині та інформуванню суспільства про нього.
"Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність", — говорив Белль в інтерв'ю німецькому радіо у 1985-му. Того ж року він помер, а за півтора місяця було вбито Стуса. Єва Якубовська переконана: "Дисиденти, які помирають у вʼязниці — це завжди вбивство. Їх вбивають самі ті нелюдські умови".
Діаспорянський часопис "Сучасність" в одному числі дав публікації на смерть Стуса та Белля. Про вплив останнього на українське суспільство літературознавиця Анна-Галя Горбач писала:
"Белль — одночасно апологет гуманності, справжньої демократії, противник всякого насильства над людиною, оборонець людської гідності й толерантності, повноправного громадянина, що повинен сам вирішувати за себе і відповідати за свої вчинки. І саме це тихе, але сильне річище внутрішніх, тільки уважному й чулому читачеві доступних моральних вартостей творчості Белля, було тим позитивним і міродайним впливом, яким його творчість позначилася на генерації шістдесятників, що після кількох десятиліть духової ізоляції країни могла знову мати доступ до лектури чужих, насамперед західних авторів".
Перший переклад слов'янською мовою роману "Груповий портрет з дамою", який приніс Беллю Нобелівську премію з літератури, був саме українською — у часописі "Всесвіт". "Однак уже після 1972 року прийшло з Москви розпорядження, що кожен чужий літературний твір, що з’являється в Радянському Союзі, повинен спершу бути надрукований російською мовою! І перекладна література, як бачимо, може стати предметом політики та національної дискримінації", — констатувала Горбач.
У таборах Василь Стус не міг знати, що Белль боровся за його визволення, ініціював з цього приводу листа на ім'я генерального секретаря ЦК КПРС Костянтина Черненка. Але український поет цінував творчість і позицію німецького письменника. В есеї "Очима гуманіста" відзначав переконаність Белля у тому, що "нівеляція людської особистості соціально дуже небезпечна, оскільки вона продукує радіоактивний розпад духовної деградації душі, моральну деградацію людства".
"Хай живуть волонтери свободи!" — писав Стус про польську "Солідарність" у "Таборових зошитах".
"У тоталітарному світі немає жодного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське і національне право. Польща подає Україні приклад (психологічно ми, українці, близькі, може, найближчі до польської натури, але в нас нема головного — святого патріотизму, який консолідує поляків). Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя".
На виставці "Стус", вітаючи синів українського та німецького правозахисників у закладі імені польського борця з тоталітаризмом, директорка Інституту Пілецького в Берліні Ганна Радзейовська наголосила: "Василь Стус — важливий герой демократичної Європи. (…) Наша Європа стала тим, що хотів отримати Василь Стус. Немає вільної Європи без вільної України!"
Право на національний ідентитет, на мову було невіддільним від особистості для Василя Стуса. На відкритті виставки Рене Белль констатував: на Заході довго не знали й не розуміли того, що Україна має іншу культуру, окрему від російської. Обдарована та відважна постать Стуса, його біографія стають дороговказами для осмислення України, її виборювання незалежності. Стусів гуманізм тут відгукується особливо. Непорушний у власних принципах, впевнений і зухвалий у протистоянні з системою та каральними органами, він не вимагав цього від усіх. "Він вважав, що людина може те, що вона може. Не можна від людини вимагати те, чого вона не може", — згадувала дружина поета Валентина Попелюх в інтерв'ю 1990 року.
"Людина існує не пізнанням (хоч — і пізнанням), не працею (хоч — і працею), не любов’ю (хоч — і нею). Людина живе, щоб жити. Дуже неокреслено, але окресленіше не сказав ще ніхто. Намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати… суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Ще краще — з кількох позицій", — писав Стус синові з табору за два роки до загибелі.
Війна викликає спокусу унормування жертовності. Свідомі цього, творці виставки "Стус" уникли героїзації, міфотворчості, знеособлювального штампу "незламності". "Повагу має викликати людина, а не піднесена постать", — говорить Єва Якубовська. Відповідальність Василя Стуса насамперед бути людиною вимагає не створювати для нього "домовини, куди надмірною похвалою загнано пульсуючі життєвою енергією думки…" (Дмитро Стус).
Харизма поєднувалася у Василеві Стусі з правдивою повагою до інших людей і культур. У співкамерниках різних національностей, поглядів, віку він підтримував гідність. Це породило феномен живого архіву — ув'язнені вчили напам'ять вірші Стуса, його переклади, відчуваючи в них наснагу.
Сьогоднішні захисники України розповідають про духовну підтримку, яку знайшли у Стусовій поезії, опинившись в окопах, шпиталях, у полоні. На виставці бачимо відео, де вірші Василя читають військові. Серед них — поет, молодший сержант ЗСУ Максим Кривцов, який загинув 7 січня 2024 року, захищаючи Харківську область.
Тендітний об'єкт створила для виставки прапраправнучка Василя Стуса — білий паперовий клубок із рядками вірша "Ми втрьох сідали на човна: дружина я і син…" Він світиться зсередини і левітує над темрявою, в яку режим намагався затягнути поета. Нове побачення у часі.
Виставка "Стус" створена у співпраці зі "Стус-Центром"" за підтримки Фонду Генріха Белля.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
