Окупація Криму у 2014 році стала для демобілізованого військового Олександра Македонського особистою точкою відліку — і визначила його рішення піти на війну після повномасштабного вторгнення. За 42 місяці служби він пройшов шлях від кулеметника до пілота дронів, воював на кількох напрямках і разом із побратимами будував підрозділ із добровольців.
Попри нове життя на материку, Крим залишається для нього місцем, куди він планує повернутися — разом із сином. Його історію розповідає Суспільне Крим.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
Олександр — військовослужбовець із Севастополя. У війську він провів 42 місяці, і майже весь цей час поруч із ним було авто, яке стало частиною його фронтового життя. Напис "Крим" на багажнику нагадував йому про батьківщину.
"Після покупки цю машину мені готував мій друг, севастополець, на той момент волонтер. А зараз — військовослужбовець Збройних сил України. І спереду, як сюрприз, написав мій позивний — “Крим”. У 22-му році ця війна виглядала зовсім по-іншому. Машину ми купували, щоб перевезти, якщо що, все моє відділення — дев’ять людей. Нею возили і зброю, і боєкомплект", — згадує він.
До фронту батальйон вирушив не одразу — перші тижні війни провели у Тернополі, фактично без повноцінної підготовки.
"Це навіть не можна назвати навчанням. Ми, умовно кажучи, вчилися з інтернету. Не було ні інструкторів, ні медиків", — згадує Олександр.
Він додає, що базові знання доводилося здобувати самостійно.
"Своїми силами знаходили військових медиків, які хоча б основу нам пояснювали", — каже військовий.
Батальйон, у якому служив Олександр, спочатку працював на Запорізькому, а згодом — на Донецькому напрямках. Сам він починав як кулеметник, а пізніше став пілотом українських дронів, які росіяни прозвали “Бабою Ягою”.
"Фактично мій батальйон був повністю сформований із добровольців — тих, хто прийшов у перший тиждень повномасштабного вторгнення. Були депутати, вчителі, таксисти", — розповів демобілізований військовий.
Що означає втратити дім — Олександр знає з власного досвіду. Востаннє у Севастополі він був за місяць до окупації.
"Я знав, що таке втратити батьківщину, що таке втратити домівку. І коли почалося повномасштабне вторгнення, я щиро не хотів, щоб кожен українець відчув те, що відчув я у 2014 році. Це мій обов’язок", — каже він.
До 2022 року він уже жив у Тернополі — разом із дружиною переїхав туди ще під час пандемії. Планував облаштовувати життя, але війна змінила ці плани.
"Ми навіть збиралися продавати житло під Києвом і остаточно залишитися в Тернополі. Але 24 лютого прокинулися від повітряних тривог і новини, що почалася війна", — згадує він.
Прізвисько "Македонський" Олександр отримав ще в дитинстві.
"На велобазі вже був один Олександр — чемпіон України. І він хотів залишитися єдиним Сашком. Тому всім іншим роздав, як у нас казали, "поганяла": Македонський, Нєвський, Пушкін. Добре, що мені дістався не Пушкін", — згадує він.
Зараз Олександр разом із родиною живе в Тернополі. Каже, хоче збудувати там дім, але Крим із його життя нікуди не зник.
"Я дуже люблю Крим, дуже люблю Севастополь. Найбільше сумую за морем. Важливо навіть не купатися — важливо його бачити. І цього досі не вистачає", — зізнається він.
Він досі мріє повернутися туди разом із шестирічним сином.
"Я дуже хочу повернутися додому. Я обіцяв своєму синові, що він обов’язково побуває в Криму, побачить Чорне море. Ми поїдемо на Фіолент, я покажу йому місця, де в дитинстві купався, ловив бичків. Обов’язково. Це станеться", — говорить Олександр.
Наприкінці розмови він підкреслює, що зберігає віру — попри все.
"Я оптиміст. Я вірю, що це станеться — і, сподіваюся, навіть раніше, ніж ми думаємо", — каже він.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube
