18-річний кримчанин Артем подолав понад 3000 кілометрів, аби вирватися з окупованого Криму й повернутися в Україну. Юнак утік від примусового призову, російської пропаганди та життя, яке, за його словами, йому нав’язали. Тепер він у Києві, оформлює українські документи й мріє про журналістську освіту.
Про свій шлях, рішення виїхати та перші дні в Україні Артем розповів Суспільне Крим.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
У столиці 18-річний хлопець живе вже понад місяць. Артем народився у Запоріжжі, але в п’ятирічному віці разом із родиною переїхав до Севастополя. Коли хлопцеві було сім, Росія окупувала Крим. З того моменту, каже він, усе його життя стало нав’язаним.
"Я питаю: “А що таке Росія?” — я дійсно не знав, що це таке… У 2015 році я був у школі й крикнув “Слава Україні” у вікно. Я не знав значення, просто крикнув. Через п’ять хвилин прийшла психологиня й сказала: “Хто це кричав?”. Я сказав: "Я". Мене забрали до кабінету й пояснювали, що це погано, що це нібито кричали нацисти, коли вбивали дітей на Донбасі", — розповідає Артем.
Після дев’ятого класу хлопець вступив до коледжу на IT-спеціальність, хоча мріяв про журналістику: писав статті, знімав блоги.
"Я розумів, що журналістом у Криму чи в Росії я не стану. Я бачив, як саджають журналістів з альтернативною позицією — і це лякало. Я пішов вчитися лише, щоб отримати “корочку”. Диплом (російський — ред.) для мене — туалетний папір, не більше", — каже він.
Ще в Криму Артем планував виїхати за кордон і здобувати європейську освіту. Він збирав гроші й мав намір їхати до Словаччини.
"Я завжди презирливо ставився до Росії. Це не моя країна, не моя Батьківщина. Це життя, яке мені нав’язали. Я подзвонив у посольство Словаччини — там сказали, що кримські паспорти не визнають і візу не дадуть. Через два місяці я придумав новий план — зібрати шість тисяч доларів і поїхати вчитися до Америки", — згадує Артем.
Але план зруйнувала повістка до російської армії.
"Пройшов комісію — мені кажуть: “Придатний. З обмеженнями, але придатний”. Я кажу: " У мене ж нирка — це непризовне захворювання! А мені: “Ти ж на мотоциклі приїхав? Значить, годен”. Коли виписували повістку, у мене руки трусилися. Я дуже злякався. Піти в російську армію… слів немає", — каже хлопець.
Артем вирішив тікати. Він зв’язався з українськими волонтерами, які допомогли прокласти шлях через Білорусь. 30 вересня хлопець сів на потяг.
"Я подумав, що краще ризикну і помилюся, ніж залишуся й усе життя жалітиму. Я сказав батькам, що їду в Ростов з подругою у похід у лісі, а вже потім дізнався, що в Ростові немає лісу. Батьки намагалися вивести мене на чисту воду, але я добре шифрувався", — згадує Артем.
У Білорусі він звернувся до українського консульства, де за кілька годин отримав посвідку на повернення, а далі — поїхав до кордону.
"Я на таксі поїхав до КПП. Показав свій білий паспорт — і вже за чотири години був в Україні. Мене зустріли волонтери: нагодували, дали сім-карту, запропонували фінансову допомогу", — розповідає хлопець.
У той самий день він прибув до Києва. У потязі вперше в житті почув, як на станції звучить Гімн України.
"Сьома ранку, стоїмо на станції — чую пісню. Виходжу — Гімн України. Це був перший раз, коли я чув його на вулиці. Я не міг повірити, що це відбувається зі мною", — каже Артем.
Тепер він оформлює українські документи та планує здійснити те, про що мріяв роками — подорожувати Європою і здобути журналістську освіту.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube
