Наталя Петренко – голова громади на Луганщині, яка у перші дні повномасштабної війни зупиняла російських військових на танках голими руками. Без зброї вона вийшла до них в центр села – кричала, щоб не трощили все навколо, і намагалась переконати не воювати.
Після цього Наталя залишалась в окупації 41 день. Каже, вірила у "два-три тижні війни", а коли через погрози і тиск все ж наважилась їхати — сподівалась, що до Великодня повернеться додому. Минуло понад два роки — Наталя переосмислює свій вчинок вийти до озброєних російських військових, майбутнє колаборантів, які в окупації зайняли посади, та управління громадою віддалено — про це читайте в публікації Суспільне Чернівці.
"Вони думали, що наш ЦНАП — це якийсь Пентагон"
Перші дні повномасштабного вторгнення. Голова Шульгинської громади, що на Луганщині, Наталя Петренко обирає залишитись на місці. Вона розпочинає вести прямі трансляції у Facebook — те, що коли здавалось смішним, тепер стає необхідністю. Людей, які розкидані по домівках, треба згуртувати. Пояснити, де укриття і в якому воно стані, чи достатньо їжі, чи безпечно виходити в центр, чи можливо евакуюватись і як це зробити.
Ці дні тривожні, але ще без російських військових у селі. Гуркіт ворожої техніки буде чутно вже 27 лютого 2022-го. Тоді окупанти танком заїдуть у центр і почнуть трощити майно. Наталя вийде до них сама без будь-якого захисту.
"Я думала, що люди зупинять цю війну. Я була впевнена в цьому. Я вірила у ці "двє-трі нєдєлі", що вони зрозуміють, побачать, скажуть: "Боже! Що ми робимо?" Переді мною були фактично діти. Ці солдати були юні, як мій син. І ти думаєш: я би свого взяла б зараз і так трусила, і тебе візьму. Але ти розумієш, що ти без нічого, а вони з автоматами і на танках", — згадує Наталя.
Вести діалог з російськими військовими було неможливо. Молодші говорили завченим "ми прішлі вас асвабаждать", а їхній командир взагалі не йшов на контакт. Він виконував завдання — нищити все українське.
"Зриває прапор, нищить герб. Нищили все, де були написи з американською символікою: USAID, U-LEAD, ПРООН. Це таблички наших міжнародних донорів, які вкладали гроші у розвиток. А росіяни казали, що це американці нас взяли в рабство і так далі. Для них це був тригер", — розповідає Наталя.
Зустріч голови громади і російських окупантів відбулась в центрі села — біля нового ЦНАПу. Його відремонтували в межах проєкту "Нове село". Наталя згадує, що росіяни, побачивши, думали, що ця будівля — якийсь Пентагон.
— Що ви робите? Від чого нас "асвабаждаєте"? У ваших селах люди так живуть? — питала Наталя.
— А ето что, сєло? — дивувались.
Шульгинська громада першою в Україні втілила проєкт “Нове село”. Тут збудували нові дороги, сучасний ЦНАП, освітній центр, дитячий майданчик, кінозал просто неба та інше. Буквально за декілька місяців до початку вторгнення. Громада змінилась, а люди які давно не проїздили повз, почали не впізнавали Шульгинку, згадує Наталя.
Усе це почали руйнувати на її очах. Злість через це ймовірно й змусила голіруч йти на окупантів.
"Я — голова громади, відповідаю за цю територію. Коли зайшов цей проєкт, у мене начальники відділів садили газони. У мене вчителі мили вікна в школі після ремонту. Всі були задіяні, а тут хтось прийшов і починає танками ламати все? Я не розуміла, що відбувається", — каже вона.
Останні два роки Наталя бере участь у закордонних відрядженнях, на різних подіях показують і це відео. Посадовці у Європі дивуються, як Наталя наважилась вийти до росіян, і запитують, чи було це прописано в її інструкціях, як голови громади. Наталя лише посміхається. Водночас не може пояснити колегам з-за кордону, чому росіяни, заїхавши в село, вирішили все ламати.
"Була зустріч з представниками Молдови, які питають: "Чому вони все ламають?". Я кажу: "Ви мене це запитуєте? Я їх питала, чому ви все ламаєте? Є мотузка, щоб зняти прапор, нащо танком ламати флагшток?" Але ні, вони показували, що такі сильні, а ми тут ніхто", — згадує голова громади.
Що робити у разі великої війни
У місцевого самоврядування не було інструкцій, що робити, якщо російські війська зайдуть в Україну, розповідає Наталя. Минуло два тижні після вторгнення, коли їй надіслали такі документи.
"Напевно, ми настільки віддалилися від 2014 року, що й не готувались. І це прикро, бо ми втратили за три дні те, що напрацьовували роками. Була можливість вивезти документи, техніку, врятувати більшу кількість людей. У мене чотири шкільні автобуси стояли по-вінця заправлені. Але виїхати хотіли лише родини військовослужбовців, решта залишалась. Всі тоді вірили у "два-три тижні", — розповідає Наталя.
"Пиши номер, кто такой етот Прозорро"
41 день Наталя Петренко провела в окупації. Разом з місцевими жителями виходила на мітинги на підтримку України та організувала штаб з роздачі гуманітарної допомоги. Поки був інтернет — перші 17 днів щодня виходила у прямі етери у Facebook та розповідала про ситуацію в громаді.
Саме після того, як жителям обрізали звʼязок, почались репресії на місцевих лідерів. Від Наталі росіяни очікували, що вона піде на співпрацю, говоритиме людям, що тепер це — РФ. Вона ж продовжувала казали: "Тут була і буде Україна".
Росіян дивувала незалежність голів громад — що вони не їздять в райони, не звітують тамтешнім керівникам. А ще, що бюджет у селі — без готівки.
"На допиті питали: "Гдє дєньгі наліком". Я пояснювала, що є міжбюджетні трансферти, усе віртуально, закупівлі через Prozorro. А мені тиснуть листочок і говорять: "Пиши номер, кто такий етот Прозорро". І ти не знаєш, як реагувати. На тебе дивляться люди зі зброєю, а ти розумієш, що все безглуздо, що ти нічого їм не доведеш".
Наталя пригадує, як під час окупації стали проявлятись так звані "ждуни", які стежили, де збираються люди з проукраїнською позицією. Після цього починались допити й обшуки.
"Це були безглузді обшуки. Що шукати у родини фермера і голови громади? Максимум, що знаходили, — це нагороди моїх синів за спортивні досягнення з синьо-жовтими стрічками. У моїй сумці був бланк з роботи із гербом. І вони одразу: "О!". Я відповідала: "О? Мені що, обнулитись треба було? Я голова громади, це мій фірмовий бланк". Зрештою, вони визнавали: "Ви же понімаєтє, пачіму ми здєсь? Ви ж нє гаварітє людям, што ми здєсь навсігда!".
Упродовж декількох днів сімʼя Наталі пережила три такі обшуки, крім цього були допити, а там вже і погрози. Коли посадовиця казала, що не буде співпрацювати, вони відповідали: "А ета нам рєшать. Ми щас в падвал в Луганск тебя отвезем і потом в лутшем случає обменяют на кого-то". Все відбувалось для того, аби морально зламати й залякати. Наталя вирішила виїхати.
Російська пропаганда підхопила те, що голова громади поїхала
"На наступний день вони накручували: "Гляньте, зрадники. Вони виїхали, вкрали бюджет і кинули вас". Але про те, що це була небезпека для життя вирішили не казати" — згадує Наталя про реакцію російської пропаганди.
Сподівання повернутися додому якнайшвидше були такими, що сімʼя Наталі не брала майже ніяких речей. Залишили все вдома у надії повернутись до Великодня.
Пізніше чоловік Наталі долучився до Збройних сил України й зараз на фронті, за ним до війська пішов і старший син.
Посадовиця тримає звʼязок з місцевими жителями, але не запитує про особисте майно задля безпеки. Припускає, що її дім могли "націоналізувати" для людей, яких окупанти привозять з Росії для "асиміляції".
"Ймовірно, зрадники розчаровані, бо росіяни їм не довіряють"
Ще на допитах "смотрящі" казали Наталі: "Забудьте про вибори". Тому вона сприймає політику Росії не через демократію, а через нагляд і примус. Відтак вважає, що і колаборанти зараз розчаровані тим, що наважились співпрацювати з окупантами.
"Спочатку вони витягли оту "піанєрскую зорьку", яка була при владі у 2010-му, з якої порох сипеться. Це був їхній хід показати довіру до "мєсного насілєнія". Мовляв, дивіться, місцевих підтягли. Але зараз їх всіх замінили на людей з Росії, привезених військових, КГБ-шників. На співпрацю пішли люди, які завжди хотіли "мати портфеля", але довіри до них немає. А зрадників ніде не люблять".
Як це — керувати громадою дистанційно
Через окупацію території сільська рада юридично втратила чинність. Натомість Наталя є начальницею Шульгинської сільської військової адміністрації, хоча каже, що бути головою — для неї престижніше, бо це означає, що її обирали люди. Увесь цей час вона керує громадою віддалено. Зокрема, бюджетом.
"Йдеться про різні програми — підтримку армії, місцевих жителів у складних обставинах, оздоровлюємо дітей. Ми створили дорадчі органи, щоб не було одноосібно прийнятих рішень. Вони негласні, бо зрештою підпис мій одноосібний", — каже Наталя Петренко.
Також вона допомагає луганцям у центрі "Моя Луганщина". Такі є в кожному обласному центрі. Один з них в Чернівцях на вулиці Шептицького.
Тут надають адміністративні послуги, а також проводять заходи, аби зберегти причетність людей до території.
"Думаю, в кожного і кожної, хто приходив у цей центр є надія на повернення додому. Бо силою нікого не втримаєш і не змусиш приходити щось робити. А зараз люди вже самі телефонують, запитують, які заходи плануються", — ділиться Наталя.
Чи не щоранку вона й сама думає, коли повернеться додому. Має плани, як відновлювати громаду після деокупації.
"Я хочу, щоб ті причетні, які виконують зараз певні обов'язки чи повʼязані з тією "владою", пішли так, як пішли ми. Щоб шукали собі прихисток в Росії чи деінде. І не доводилось думати, що з ними робити. Я знаю, що більшість населення залишиться, якою була — це аграрії, господарі своєї території, привʼязані до землі. Світ змінився і я впевнена, що це буде на користь України".
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
