"Іноді на нас дивляться, як на хворих": військові про те, як не слід реагувати на людей з протезами

"Іноді на нас дивляться, як на хворих": військові про те, як не слід реагувати на людей з протезами

Військові Богдан Смаль та Денис Кайнак внаслідок поранення на фронті втратили одну ногу й отримали протези. Кажуть, фізично до протеза можна звикнути, втім жити з ним потрібно налаштуватися психологічно.

Зараз військові проходять реабілітацію у Чернівецькій області. Про те, як на протез реагують цивільні та чому бажання допомогти не має бути нав'язливим – розповіли в інтерв'ю Суспільне Чернівці.

"Нам жалість не потрібна"

На початку повномасштабної війни Денис пішов у ТЦК й став стрільцем-медиком. Під час виконання бойового завдання на Донеччині осколком від снаряда йому посікло ногу – через важке поранення її довелося ампутувати.

Денис намагається бути прикладом для поранених побратимів та мотивувати їх швидше одужувати. Каже, зараз деякі цивільні пишуть у соцмережах, що військовий мотивує їх ходити в зал та займатися спортом.

Військовим на реабілітації жалість не потрібна. Ми хочемо ставлення як до рівних, бо ми звичайні люди. Я не вважаю, що протез не йде, як нога. На мій характер це не впливає, як і на моє ставлення до життя. Це ніби як аксесуар.

Переважно дуже багато літніх людей нас жаліють. "Ой, як, синочок, ти втратив ногу? Як ти будеш жити?". Це не дуже приємно чути. Я живу повноцінно й нічого не втратив, – каже Денис.

Військовий Денис Кайнак
Військовий Денис Кайнак. Суспільне Чернівці

Богдан повернувся з-за кордону, щоб долучитися до ЗСУ. Під час контрнаступу на Харківщині наступив на міну – ногу військового лікарям врятувати не вдалося. Каже, спершу було морально важко. Тримався завдяки підтримці близьких та місцевого волонтера, який залучав військових до активностей.

– Волонтер витягував нас на кріслах колісних: возив до Дніпра та в ресторани. Дуже нас підтримував й це гарно ставило нас на ноги. Але до ставлення суспільства було звикнути найскладніше. Мене ще не звільнили, бо я контрактник – з бойової частини відразу перевели у роту охорони ТЦК й мушу зараз служити.

Військові Денис Кайнак та Богдан Смаль
Військові Денис Кайнак та Богдан Смаль. Суспільне Чернівці

Богдан намагається ховати протез, коли перебуває серед людей: накидає на нього форму або одягає спортивні штани.

– Мені краще, щоб протез ніхто не бачив. З іншого боку, є багато нахабних людей, які не звертають на тебе уваги, й обганяють, щоб зайняти на вільне паркувальне місце для людей з інвалідністю. Такого не має бути, – каже Богдан.

Для Дениса важливо, щоб люди бачили військових з протезами й звикали до них.

– Я не повинен приховувати те, що не вважаю патологією. Можна одягнути форму чи звичайний одяг, але люди бачать військових по очах. Вони не завжди сприймають нас у формі, навіть з двома ногами. Є агресія, так би мовити. Так і на протезах – вони намагаються нас уникати, – каже Денис.

– Ми не вважаємо себе людьми з інвалідністю, а іноді на нас дивляться, як на хворих. Іноді обходять стороною: може через форму, може через протез. Якось йшла мама з дитиною, й дитина пальцем на нас показувала й казала: "Без ноги!". Це не дуже приємно. Дітей потрібно готувати до цього, бо в кожного своя психіка й кожен сприймає це по-різному.

Військові Денис Кайнак та Богдан Смаль
Військові Денис Кайнак та Богдан Смаль. Суспільне Чернівці

Допомога не має бути нав'язливою

Часто люди біжать наввипередки, щоб відчинити військовим двері. У таких випадках Денис відчуває себе немічним.

– Я це можу й сам зробити, але обов'язково хтось пробіжить, відкриє двері й скаже: "Заходь!". Я розумію, що люди хочуть допомогти та ставитися з повагою, але в такі моменти жалість – найгірше. Якщо людина справді тяжко ходить і їй важко відкривати двері чи нести якісь сумки, то це буде помітно.

За словами Дениса, реабілітологи військових не жаліють й ставляться до них, як до рівних. Дають вправи, які роблять самі, й впевнені, що військові їх виконають на одній нозі чи протезі.

– Якось до мене підійшла жінка й пропонувала взяти 200 гривень. Я їй подякував за повагу й бажання допомогти, але сказав, що грошей не потребую. То вона мені ті гроші мало в кишеню не сунула. Це теж неправильне ставлення, бо йдеться про нав'язування, – каже Денис.

Військовий Денис Кайнак
Військовий Денис Кайнак. Суспільне Чернівці
"Є приємні жести, особливо багато випадків серед дітей. Вони беруть у мами якусь цукерку й питають: "Можна я дядьку подарую?". Я ж це чую. Потім підбігає й дарує. Ти береш цукерку, й дитина посміхається. Це дуже приємно. Або бувають моменти, коли до нас підходять й запитують: "Можна я Вас обійму?".

Денис каже, людям слід зважати на особистий простір, бо військові сприймають увагу по-різному. Так хтось може мати психологічну травму й не бажати дотиків.

– У суспільстві має бути і повага і допомога, але ненав'язлива. Якщо хочуть подякувати, то прикласти руку до серця й просто махнути – нам цього достатньо.

Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини

Станьте частиною Суспільне Чернівці: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села. Пишіть нам на пошту редакції новин: [email protected].

На початок