"Пасли худобу, ходили на завод, жили в горах". Як знімали фільм Памфір — інтерв'ю з режисером Сухолитким-Собчуком

"Пасли худобу, ходили на завод, жили в горах". Як знімали фільм Памфір — інтерв'ю з режисером Сухолитким-Собчуком

"Пасли худобу, ходили на завод, жили в горах". Як знімали фільм Памфір — інтерв'ю з режисером Сухолитким-Собчуком
. Режисер фільму "Памфір" Дмитро Сухолиткий-Собчук. Фото: Суспільне Чернівці

З 23 березня фільм "Памфір" можна переглянути у кінотеатрах країни. Режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук працював над створенням стрічки впродовж чотирьох років. Фільм розповідає про сім'ю, яка живе неподалік кордону з Румунією, події розвиваються напередодні свята Маланки. Зйомки відбувались на Буковині та Прикарпатті.

"Памфір" — перша повнометражна робота Сухолиткого-Собчука. Стрічку покажуть у 20-ти країнах, а на Каннському кінофестивалі знімальній групі аплодували шість хвилин. Під час передпоказу фільму в Чернівцях Суспільне поспілкувалось з режисером про те, як створювали цю роботу.

— Переглянувши фільм, що український глядач може побачити таке, що не є очевидним для закордонної аудиторії?

Думаю, що в Україні картину точно зрозуміють з більшою близькістю. Зчитається багато контекстів, напівтонів. Особливо через те, що є багато моментів, притаманних лише Чернівецькій області, чомусь дуже локальному. Але в цьому локальному можна впізнати нас.

Я б не взявся передбачати, краще спостерігати на реакцію. Вона може бути різна діалог, дискусія, палка дискусія. Вона може привести до того, чого в нашому просторі дуже мало, коли рефлексують на твір.

— Навколо яких тем були дискусії після показів в інших містах?

Навколо різних, і це теж цікаве спостереження. Тому що десь тема заробітчанства, десь тема контрабанди, десь тема Маланки. Звичайно, Маланка першою випливає, тому що вона такий яскравий діамант в цій палітрі, яку представляє наша стрічка.

Різні питання – совісті, Бога, релігії, виховання, спадковості. Я з вичікуванням і цікавістю спостерігаю саме за діалогами в кінці фільму.

— Як відбувалися експедиції перед початком роботи над фільмом?

— Їх було дуже багато. Вони стосувалися Маланки, пошуку місць зйомок, вони стосувалися, звичайно, акторів, фактур, які в кадр потрапляють.

Наприклад, в селі Сарата. Хоча це найвіддаленіша точка в Україні, до неї їхати 40 кілометрів бездоріжжям, лісовими дорогами, через річку переїжджати без моста і так далі, і так далі. І цих 40 кілометрів – це по суті пів дня дороги туди. І дорогою туди я побачив одне місце, в якому елементи мені неймовірно сподобалися, і потім їх просто з художниками по фотографіях відбудували в домі батьків Памфіра, і вони там органічно виглядають і є елементами.

Вони виглядають чудово, вони виглядають, як певний лабіринт, у якому ти маєш знайти вихід. І, власне, таких лабіринтів я постійно шукав, бо це була одна з таких ознак, концепцій твору, де був потрібен цей лабіринт. І ми шукали всюди: в будинках і в коридорах, і вибір цих місць зйомок як інтер’єрних, так і екстер’єрних, він був підпорядкований певній концепції. І кожен раз це пошук, кожен раз це експедиція, я вже не говорю про довгі репетиції.

Читайте також: Маланка, контрабанда та буковинська культура. Фільм "Памфір" зібрав повну залу в Чернівцях

— Як актори готувалися? Який новий досвід вони здобували?

— Дехто опановував нові професії, наприклад, Андрій Кирильчук. Йому потрібно було зіграти дільничного. Для мене було важливо, щоб він розумів, як працює місцевий дільничний. І він знайшов свого друга у Франківську, і займався там з ним якийсь час, місяць, півтора, я не знаю, скільки. Щоразу, коли він приходив, він уже приходив з новими знаннями. Він казав, що, а ось тут він сказав би це. І я йому довіряв більше, бо в силу своєї біографії я щось бачив, але важливе постійне спостереження.

І так само виконавиця головної ролі Соломія Кирилова. Вона здобула професію на конвеєрі, де у фільмі вона працює. Вона пропрацювала повний тиждень і потім ще пробула декілька днів, завела собі подруг, опанувала цей станок, вона знала, що робити, що де вмикається. Тобто вона пройшла там повноцінне стажування, і це нам люб'язно дозволив і пішов на цей експеримент директор "Буковинської ламелі" Сергій Одарич.

Для кожного потрібно було здобути цей досвід. Це лісники, всі вивчали якусь паперову номенклатуру, просили Верховинське лісництво, щоб вони походили в них в офісі і побули там з ними. Перекладали будь-що. Повиїжджали кудись. Тобто ось цей досвід був важливий, навіть якщо він там з'являється або не з'являється, актор себе прекрасно почував не як актор, а як той персонаж, якого він втілює.

У нас був двомісячний акторський табір, у якому були орендовані продюсерами три будинки. І актори там жили. Якісь актори приїжджали і від'їжджали, головні актори жили там, а також на реальних локаціях, ходили в село, пасли корову, все робили.

Здавалося б, це просто зробити, але робіть це від імені вашого персонажа. Всі актори на момент зйомки, репетицій називалися тільки іменами тими, які їм належать за сценарієм. А також у них були обов'язкові заняття з діалекту.

Коли ми говоримо діалект, ми ним ще виконували різні завдання. Наприклад, треба піти на базар, треба комусь щось допомогти, піти в людне місце познайомитися з людьми, пройти свого роду тести. Якщо ніхто не впізнає, що ви не місцеві, то ви пройшли тест. І ось вони ходили на ці базари, різні прогулянки, знайомилися з людьми, і паралельно у нас були репетиції, у яких ми відпрацьовували сцени.

— Як повномасштабне вторгнення вплинуло на подальшу промоцію фільму?

— З 22 по 24 лютого відбуваються так звані зимові кіноринки. Потім нас чекала подорож до Франції, для того, щоб фіналізувати мікс. У нас уже були квитки, якщо не помиляюся, на 26 лютого. 24 число зустріло нас, як і кожного українця, війною, звісно, ні про яке кіно ми вже тоді не думали. Я був перші три дні в Києві, потім переїхав на деякий час до Львова, там займався певною волонтерською діяльністю.

Далі ми перестали думати взагалі про кіно, включилися інші механізми. Півтора місяця ми не говорили про фільм, просто там проговорили з продюсерами, польські продюсери готові були забрати частину знімальної групи в Польщу, тих, кому треба працювати. І я відмовився.

Після того я знайшов дві волонтерські організації, польські колеги допомагали з різного роду медикаментами, бронежилетами. І в якийсь момент я почав далі робити власне документальні спостереження про війну, яка точиться вже і тут. І десь так тривало напевно до кінця березня або навіть до квітня. Так, це був квітень, коли повідомили з Канн, що картина відібрана, і тоді якось так згадалося, що у нас є кіно.

"Держкіно" дало дозвіл на виїзд на два з половиною тижні, я поїхав до Франції й там ми завершили зведення звуку. Потім я повернувся і ми вже знали, що там буде прем’єра, я продовжував робити документальне кіно, і були якісь невеликі активності зі спеціалістами, які вже закінчували. І потім, перед самими Каннами, знову поїхав, щоб зробити фінальну копію і вже ми в Каннах представили фільм.

— 10 років тому ви презентували "Красну Маланку" в кінотеатрі "Чернівці". Тепер кінотеатр не працює. У вас є емоційний зв’язок і з цим місцем як у режисера і як у людини, яка дуже тривалий час жила і працювала в Чернівцях?

— Я вам скажу більше, мені за кінотеатр "Чернівці" дуже прикро, тому що у моїй біографії є такий епізод, як робота художником у кінотеатрі "Чернівці". Я там працював два роки, тоді я навчався на філософському факультеті. І після навчання я ходив туди малювати афіші.

І ці мальовані афіші, цей період 2002-2004 років, це були афіші, які я малював. Але тут треба сказати, що вони були до 2003-го, тому що у 2003-му з’явилися широкомасштабні плотери, які замінили повністю по всій Україні роботу художників-плакатистів. І просто стало нецікаво отримувати зарплату за те, що ти клеєм ПВА наклеюєш "Нео" і "Трініті" на великий щит. І я сконцентрувався на навчанні, на тих предметах, які з’явилися і мені стали цікавими, і на той момент ще працював такий директор як Василь Іванович Кузьмін. Він був великим фанатом українського кіно, і туди приїжджали й Олесь Санін, Янчук, тобто все українське кіно і всі ті дві-три картини, які виходили в український прокат, він завжди запрошував туди авторів. Це було цікаво, тому що можна було побачити, що у нас теж хтось щось робить. Не лише кіно, яке ми забираємо з експорту, іноземні хіти кінотеатральні. І я дуже багато тоді дивився, як у кінотеатрі, так і у відеопрокаті.

І потім перше таке емоційне відчуття було, коли презентував там документальну стрічку "Красна Маланка", хтось із художників намалював уже постер мого фільму, і мені це було дуже приємно, він був мальований, тобто вони якось так зробили це мальованим фрагментом. І вже стояв на сцені й представляв свою дипломну роботу як режисер, і це був для мене дуже приємний і бентежний момент.

Зараз я розумію, що це частина праці, частина індустрії, деколи кінотеатри закриваються. За цей особливо прикро, тому що до нього є особиста емпатія. Сподіваюся, його покладуть на баланс міста, з’явиться ефективний менеджер, який його відновить, тому що місто велике, я впевнений, що можна знайти ряд різних інвестицій, які піднімуть і зроблять рентабельною цю споруду і вона буде далі функціонувати.

Читайте також: Кінотеатр “Чернівці” планують приєднати до центру імені Миколайчука: що з ним буде
На початок