Бородянка — одне з найбільш зруйнованих міст Київської області. За п'ять кілометрів звідти у селищі Дружня жила 49-річна ветеранка АТО, колишня військова батальйону "Айдар" Анжеліка Скудар.
Жінка виїхала з Дружні 7-го березня, коли російські військові почали ходити селом у пошуках ветеранів АТО. Поселилась у дитсадку в Чернівцях. Кілька днів тому повернулась додому за котами. Анжеліка розповіла Суспільному, як змінилося селище за місяць бойових дій та якими були перші майже два тижні війни.
"Вся техніка йшла біля нашого дому"
24 лютого мене розбудили сповіщення у Telegram. О 5:00 я почала всім телефонувати, казала, що почалась війна, але мало хто вірив. За дві години біля нашого дому полетіли вертольоти на Гостомель. Ввечері я хотіла виїхати в Київ, але вже не було можливості.
Раніше я служила в батальйоні "Айдар", тому трохи розбираюсь в техніці. І в гулі техніки також. То танки я почула 27-го лютого. У першій колоні їх було понад 100.
Спочатку ми були у підвалі двоповерхового будинку. З 27 лютого вся техніка на Макарів йшла біля нашого дому. Пушки танків були направлені в різні боки — підвал нас би не врятував. Коли чеченці почали захоплювати авто поліції, ми пішли до сусідки в приватний сектор.
Бачила, як російські війська на танках везли мішки картоплі, цибулі, ящики капусти й алкоголю. На техніці стрибали кури — вони їх прив'язували до танків. У нас просто корів в селі немає, якби були корови — взяли б їх.
"Розстріляли двох наших сусідів"
Десь 4-го березня ми хотіли піти додому, погодувати котів. На вулиці стояли сусіди, сказали нікуди не йти. Розповіли, що розстріляли молодого хлопця, який з приватного сектору їхав у наш район, щоб забрати дівчину. Ще вбили жінку. Просто за те, що вона стояла і дивилась на дорогу. Тоді ми так нікуди й не пішли.
Ми довго не їхали з Дружнього, бо думали, що за 2-3 дні й все буде добре. Але воно все затягувалось і затягувалось. Виїхала 7-го березня, коли російські військові пішли у школу, поздирали фото АТОвців. І вже було ясно, що за два дні це не вирішиться. Виїжджали з сусідом полями.
"Знайшли військову форму загиблого брата і шукали його. Надіюсь, знайшли"
Коли ми виїхали, у будинку залишалась одна слабочуюча сусідка. Вона розповіла, що коли нас не було, російські військові приходили чотири рази. У моїй квартирі вибили двері, знайшли військову форму мою та брата. Його немає вже п'ять років. А вони ходили з його фотографією, шукали. Казали: "Ми його все одно знайдемо". Надіюсь, знайшли.
Коли влада повідомила, що Бородянку звільнили, ми з сусідом поїхали. Бо так сталось, що я не могла забрати своїх двох котів, а вони члени сім'ї. Також треба було забити двері, бо у всіх квартирах їх вибили російські військові.
Ми знали, що двері будуть вибивати. Але я думала, що це і добре, бо у котів було не дуже багато корму. Так вони змогли втекти й не померти з голоду. Одна кішка прийшла на клич, чорного прийшлося половити. Спочатку зловила чужого кота.
"Дорогою — жах, вбиті люди"
Дорогою було багато розстріляних авто, згорілих будинків, військової техніки. З асфальту стирчать "Гради". Коли доїхали до Бородянки — побачили багато вбитих людей, вщент зруйнований центр. В одну з десятиповерхівок літак кинув бомбу — тільки на днях вдалось звідти дістати ще живих людей. Вони були під завалами, туди опускали воду та продукти.
Магазинів взагалі немає. Все розбито. Все видавлено танками та розграбовано.
Російські військові перерили усе в моїй у моїй квартирі. Забрали годинник мами, павербанк та котячу переноску. А ноутбук залишили. Двері до квартири вибили.
Саме у моїй квартирі вікна залишились цілими, у сусідів — побиті, навіть стіни. У сусідньому під'їзді вистрілили чимось запальним, бо квартира вигоріла повністю.
У нашому дворі тепер могили. На одній написано: "Невідомий номер 40, помер від катування".
Виходиш з дому викидати сміття, а там — могила. І хлопчик, якого просто так 3 березня розстріляли, також там. Закатованих досі знаходять.
Біля будинків ще є прибудови, звідти чути запах, але туди бояться йти, бо там заміновано. І я чула запах тіл, яке розкладається. Коли я підходила до могил біля дому, наступала у сліди людей. І то було страшно — не знаю, хто там що закопав.
Перше нашестя орків в моєму житті почалося у 2014 році в Донецьку. Тоді нам довелось переїхати з Маріуполя, бо наша домівка згоріла. Понад рік тому ми купили дім поблизу Бородянки. Після закінчення війни я буду повертатись додому.
Що відомо
- Міністр внутрішніх справ Денис Монастирський сказав, що Бородянка є одним з найбільш зруйнованих міст у Київській області.
Читайте Суспільне Буковина у Telegram: головні новини
Станьте частиною Суспільне Буковина: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села. Пишіть нам на пошту редакції новин: [email protected].
