На вулиці українського міста можна раптом побачити одночасно Гуцульщину, Лемківщину чи Бойківщину. Ці регіони переплетуться завдяки бісерним прикрасам — червоним, насиченим жовтим чи білим.
Ґердани і силянки, кризи і котильони зараз проживають своє відродження. Їх досліджують та відтворюють, одягають повсякдень, забирають за донати на аукціонах чи виготовляють для військових, як оберіг. Вони показують сенси і культурну приналежність. Вони ж обʼєднують покоління і формують сучасну моду.
Майстрині Ксенія Гребеннікова і Ганна Ватаманюк-Проскуріна це добре усвідомлюють і продовжують народне ремесло.
Одна народилася серед бісерних прикрас й завжди відчувала гонор, маючи їх. Інша дізналася про них глибше лише нещодавно, коли переїхала жити на Буковину.
Обидві створюють їх, перебираючи тисячі різнокольорових бісерин. Обидві відчувають захист, коли їх одягають. Обидві знають, як прикраси можуть впливати на поставу і робити так, щоби хотілося носити традицію на собі, а разом з тим мати її глибоко в серці.
Суспільне Чернівці розповідає історії майстринь у межах спецпроєкту "Жива спадщина".
Переїхала на Буковину і тут дізналася про силянки та ґердани
У невеликій світлій кімнаті на столі лежать десятки відтінків бісеру. Їхні кольори переливаються від проміння сонця, яке ледь потрапляє у помешкання. Поруч кілька книжок з бісероплетіння.
Майстриня Ксенія Гребеннікова створює новий розетковий ґердан – дуже яскравий і різнобарвний. Це для неї точно нетипово, бо за понад два роки, як почала займатися бісероплетінням, створювала лише силянки.
Повільними рухами нанизує бісеринки і утворює невеликі клаптики – потім їх поєднає в одну довгу прикрасу.
Ксенія родом зі Слобожанщини. Коли приїхала на Буковину і дізналася про такі прикраси, то вирішила спробувати відтворити.
"Це було для мене викликом. Спочатку я пробувала робити маленькі одноколірні прикраси. Створювала ґердан Лесі Українки. Коли побачила великі прикраси – силянки та кризи – мені стало цікаво, як можна зібрати таку кількість бісерин в щось одне".
"Ці узори й поєднання мають особливу енергетику"
У кімнаті тихо. Ледь чутно, як майстриня висипає бісер на спеціально облаштовану поверхню, аби легко його нанизувати. Поруч невеличка баночка вже відібраного бісеру, який не увійде у жодну прикрасу, бо він більш випуклий чи різниться за кольором – а в роботі все має бути однорідним.
Майстриня усе робить вручну, спеціальний верстат не використовує. Так краще відчуває прикрасу у руках, хоч і виготовляти у такий спосіб виходить довше.
"Я намагаюся робити прикраси з різних регіонів і трохи досліджувати кожен. Найбільше мені подобаються буковинські. Мені завжди цікаво, чим люди надихалися давно, як вони колись створювали прикраси. Зараз є безліч матеріалів, якими можна скористатися, а хтось колись це все уявляв".
Ксенія каже, що це заняття дуже заспокоює. Любить робити кілька виробів одночасно. Тож після того, як трохи попрацювала з ґерданом, бере силянку, яку майже завершила. Працює над мотузками.
"Найважче в роботі це, мабуть, втома, брак часу. Якби мені ще кілька рук! Бо маю великий запал до цього, але не встигаю усе робити. Мені важко зосередитися на чомусь одному, бо я постійно в пошуку натхнення. Мені це подобається – так і народжуються якісь нові бачення".
В окремій коробці лежать всі роботи Ксенії, які так і залишаться у колекції або ще поїдуть на ярмарки, аби знайти своїх людей.
Одна невеличка коробка вмістила в собі різні регіони України, а ще багато годин ручної роботи і багато любові до ремесла. Здається, там прикраси на будь-який смак – маленькі і величезні, різнокольорові і однотонні – кілька буковинських ґерданів з квітами, котильони з гербом Чернівців та павичами, силянки у червоних, зелених, синіх та жовтих відтінках.
"Вони мають якусь енергетику – ці узори, це поєднання. Якщо це Лемківщина, то силянка червона, кольорова. Якщо це Коломия, то багато прикрас на білому тлі. Якщо це Бойківщина, то тут всі одразу насичені та яскраві кольори. Мені до душі традиційні".
Великі донати за великі силянки
Ксенія намагається скрізь встигати і не проґавити новини, які стосуються бісероплетіння. Презентують нову книжку про бісерні прикраси – вона там. Організовують ярмарок крафтових речей – майстриня вже готує манекен і їде туди. Проводять розіграші для ЗСУ – Ксенія створює кризу, аби розіграти її.
Одну таку велику кризу розіграли за сім тисяч гривень на стендапі Фелікса Редьки. Її придбала за донат дружина загиблого військового з Чернівців Тетяна Тілєєва.
"Коли одягаю прикрасу, то відчуваю захист"
Криза – видовищна річ. Вона має орієнтовно 25 сантиметрів і виготовляти її потрібно до тижня – якщо зранку до вечора трудитися.
Бісером покриваються плечі – криза виструнчує, змінює поведінку. Так ніби й непомітно діє ремесло. Ти можеш думати, що придбав просто чергову прикрасу, але вона доведе, що разом з нею ти несеш традицію, з тобою історія народу.
"Мені подобається, коли прикраса має якийсь сенс. Дуже тішуся, що на сьогодні молодь і старші люди захоплюються цим".
Майстриня показує ще одну прикрасу – репліку бойківського язика. Схоже на величезну вишиванку з бісеру – ошатна й статусна.
Ксенія теж у прикрасі – цього разу одягнула лемківську силянку.
"Коли я у прикрасі, то не відчуваю, що вона є. Але якийсь захист присутній. У будні я люблю одягати силянки. Тоді інакше ти себе несеш і відчуваєш інакше. Мені подобається відтворювати це і мати прикраси, які були колись. Не планувала на цьому заробляти гроші, а першочергово хотіла донести, що варто це інтегрувати у щоденне життя".
"Це ремесло мене заспокоює і затягує"
Таку ж любов до ремесла має майстриня з Вижниці Ганна Ватаманюк-Проскуріна. Жінка працює у музичній школі. Якраз там ми застали її за грою на скрипці.
Каже, творчість не могла її оминути, адже у родині мама вишивала, а тато різьбив.
Бісероплетіння мало початися у її житті набагато швидше, коли мама принесла невеличку книжку про це. Але Ганна відклала її на полицю до кращих часів. І лише згодом повернулася до цього заняття. В один момент бісеру в її просторі ставало все більше.
Так і зробила свій перший у житті ґердан – традиційну для Буковини чоловічу прикрасу. Її одягали на сорочку або прикрашали капелюх-кресаню. Чоловічі ґердани вирізняються шириною і довжиною, а жіночі – більш делікатні.
У липні 2023 року ґердан внесли до переліку нематеріальної культурної спадщини України. Тепер оберіг гуцулів оберігає держава. Але фактично це роблять ті, хто відтворює та досліджує, — носії та етнографи.
"Якби не мої хлопці вдома, то, певно, би і не мала ґердану. У ньому можна виглядати статечно, – усміхається жінка, – Я досі зберігаю перший ґердан, як згадку про те, з чого розпочинала. Він був трохи розхристаний, але сформував шлях у цьому ремеслі".
Зараз майстриня взялася виготовляти жіночий ґердан. Зазвичай створює прикраси вдома у тиші, однак у день нашої зустрічі робить виняток. Одягає окуляри. На спеціальну деревʼяну тацю висипає кілька кольорів бісеру. Ставить ближче до себе старенький верстат, на якому працює роками. На ньому прикраси виходять більш щільними й акуратними.
"У цьому ґердані будуть кольори Буковини – коричневий та зелений. То чоловічі більш стримані, а тут будуть й світлі відтінки. Думаю, за три дні зможу це зробити. Люблю починати щось нове, аби бачити готову роботу. Мене це заспокоює і затягує".
Віддає прикраси на аукціони
Ганна повільно нанизує бісер, приглядається до узору, який утворюється. За її рухами відчутно, наскільки це для неї медитативна річ. Змінює у моменті деякі кольори і тоді вже складно зрозуміти, хто веде цей процес: майстриня чи візерунок, який диктує майбутній вигляд.
"Я завжди ділюся знаннями, коли мене запитують. У цьому немає конкуренції, бо кожна майстриня все одно зробить по-своєму. Іноді віддаю роботи на аукціони для підтримки війська. Великих грошей не маю, а як зроблю прикрасу, то вона збере більше гривень, ніж на продажі".
Ганна родом з Галичини. На Буковину переїхала, коли вийшла заміж.
"Я люблю Буковину і люблю Гуцульщину, Розділити одне від іншого не можу, тому мої роботи – барвисті, кольорові та з різних регіонів".
Майстриня показує невеличку колекцію прикрас. Вона справді яскрава. Серед робіт багато реконструкцій ґерданів, які були популярні наприкінці ХХ століття. Також там є багато прикрас з буковинськими орнаментами.
Є й кутові ґердани з мосяжними косівськими хрестами. Їх переважно носять дівчата, однак майстриня мріє, аби почали носити й хлопці. Бо виглядають ці прикраси шляхетно і незвично.
Легендарна басма і її дзеркальце
Жінка любить експериментувати, тому у її колекції можна побачити портрети, обручі та пояси. Однак найбільшу увагу привертає ґердан з дзеркальцем – його називають басма.
"Басма була способом залицяння. Давно жінка не поправляла себе при людях – вона народилася і вже файна, – усміхається майстриня, – Мати таку прикрасу було статусним, бо дзеркальце було дороге. Басма — легендарна річ! Барвиста, весела, світла. Коли її роблю, то найскладніше укласти дзеркало, аби не перетягувати бісерну стрічку і залишити правильним орнамент".
Щоби зробити басму, треба цілий тиждень трудитися. А невеличку силянку й за вечір легко зробити.
Котильон, як захист, в час війни
За основу для своїх прикрас жінка бере народні орнаменти – виокремлює узори з сорочок чи рушників. Світлий узір з червоними квітами на басмі якраз взяла з рушника. Хоч і має книжки, у яких є схеми прикрас, якими надихається та створює – поруч є списані зошити, де вручну розписує кожну бісеринку. Так малюнок точно вийде вдалим, бо у такій творчості точність не завадить.
Трохи з іншою інтонацією, але з такою ж любовʼю Ганна розповідає про наймолодшу чоловічу прикрасу – котильон. Його нанизують так само, як і ґердани. Чіпляють на груди, як брошку, і вважають оберегом.
"Колись дівчата дарували хлопцям котильон. Це було як прихильність до танцю. Під час Другої світової війни це стало військовим шевроном. Зараз, в час повномасштабної російсько-української війни, це теж слугує певним захистом і звʼязком з родиною. Я робила котильон для свого чоловіка, який служить. І його хлопцям у бригаду відправляла. Вони такого ніколи не бачили і дуже дякували".
"Люди хочуть знати історію прикраси, щоби носити її на собі"
Майстриня розповідає, що зараз дедалі частіше для тих, хто замовляє прикраси, важливо знати історію того, що вони носитимуть. Хочуть відтворити ґердани чи силянки на основі узорів бабусиних сорочок чи обрати народний орнамент.
Такий ренесанс зацікавленості до бісерних прикрас може тривати довго, якщо розуміти, що традиція жива завдяки носіям, які вкладають в неї правильні сенси.
"Дуже тішить, що люди починають цікавитися цим, і вони вже розуміють, що це не є якесь село знівельоване, якась сільська культура. Вони вкладають це у сучасний костюм міста. Це око милує. Ми в цьому унікальні".
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
