У центрі села Петричанка на Буковині все зупинилося на кілька годин. Тут прощаються з військовим Дмитром Кузиком, який загинув у боях за Україну. На обійсті родини височіє синьо-жовтий прапор з чорною стрічкою. "Слава героям України і Дмитру!" – лунає після хвилини мовчання.
На похороні людно. Переплелися відчуття скорботи і поваги до воїна – за віддане життя й за його вибір захищати країну.
Перед домовиною стоїть велике поминальне деревце з дарами. Його роблять, щоби виявити шану людині, яка відійшла у вічність. Спечені калачики різних форм, фрукти й багато солодощів. У кожному елементі – символізм, який вкладають місцеві.
Вони вірять, що це показує щасливе земне життя людини, з яким вона прощається, – садом, який вирощувала, чи пташками, якими милувалася.
Таку традицію вдалося зберегти у кількох селах Буковини. Завдяки майстриням, які виготовляють поминальні деревця. Завдяки місцевим жителям, які зберігають й відтворюють це у своїх родинах. Та завдяки дослідникам, які сприяють, щоби про це дізналося більше людей, а традиція була видима у національному переліку спадщини.
У межах спецпроєкту "Жива спадщина" Суспільне Чернівці розповідає про традицію поминального деревця з дарами.
"Так буковинці турбуються про душу"
Від обійстя Кузиків хода рухається до церкви. Це – остання дорога воїна Дмитра. Люди стають на коліна і кидають живі квіти.
Четверо військових несуть поминальне деревце. На ньому теж є живі квіти й зелень. Для місцевих ця традиція – звична. Однак у натовпі є й такі, які звертають увагу на вигляд деревця.
За приписами традиції у деяких селах Буковини деревце мають нести саме чоловіки, каже етнографиня Іванна Стефʼюк. Однак в час повномасштабної війни деякі – на фронті чи зникли безвісти, а хтось за кордоном. Тому, аби не порушувати поминальний чин, дозволяють його нести жінкам. Це вперше запровадили саме в час цієї війни.
"Дерево у такій красивій формі наочно показує, що буковинці турбуються про душу. Навіть у найскладніші моменти вони зберігають традицію. Набагато легше дотримати чин весільний, аніж поминальний – коли людині зовсім не до приписів та символіки. Але традиція живе багато століть та обростає новими сенсами", – каже Іванна Стефʼюк.
На похороні ми познайомилися з місцевою дослідницею поминального деревця. Родіка Зегря родом з сусіднього села Просіка. Її рідні та сусіди завжди робили це деревце. Тому жінка це бачила з дитинства, але не знала всіх нюансів, тож вирішила шукати інформацію. Згодом це стало важливою частинкою даних, які візьмуть до уваги, аби деревце внесли до національного переліку нематеріальної культурної спадщини.
"Це унікальна традиція, якої, напевно, немає в інших регіонах України. Поминальне деревце завжди рухається перед тілом, як дар. Ми розуміємо це глибоке відчуття втрати. Тому хочемо зробити щось найкраще для людини, з якою прощаємося. Це обовʼязково має бути на всіх похоронах чи поминальних обідах", – каже Родіка Зегря.
Жінка працює директоркою у Центрі культурних послуг у селі Просіка. Каже, спілкувалася з колегами з бібліотек та носіями традиції, щоби дізнатися більше про деревце у сусідніх селах. Почала звертати увагу на різні форми калачів, шукала архівні фотографії.
"Деякі люди на похоронах кажуть: “О, дивіться, яке багате деревце зробили”. Це привертає увагу, бо унікальне. Воно має жити, тому я й досліджувала. Питала у майстрині з сусіднього села Флоарі, яка випікає такі деревця. Тоді зрозуміла, що майстринь насправді дуже мало", – говорить Родіка.
Одна майстриня на кілька сіл
Флоаря Лупаштян понад сорок років виготовляє поминальні деревця. Вона – єдина майстриня на кілька сіл Буковини. На похорон військового у Петричанку деревце теж робила вона.
Жінка живе у Сучевенах. За кілька днів після похорону їдемо до неї, аби побачити, як складають деревце. Готує вже нове – на поминальний обід для односельця.
Разом з онучками Тетяною та Оксаною заносять до хати деревʼяний каркас, на який будуть ставити калачики. Зазвичай такі каркаси зберігають у церквах. Їх робили з ялиці, бо вважали, що так тягнуться до неба й вірили у вічне життя. Через це й зараз деревце одягають у зелень – додають гілки ялиці, туї чи аспарагуса.
"Для мене це і традиція, і робота. Кожного тижня роблю по два-три деревця, буває й більше. Самій дуже тяжко робити. До мене приходять жіночки і мої дівчата допомагають", – розповідає Флоаря.
У цій традиції є українські та румунські взаємовпливи. Майстриня починає споряджати деревце. Ставить кожну фігуру і коментує, бо кожна має свою форму та назву.
"На каркас ми ставимо 54 фігури: у формі драбинки, рибки, равлика, зозулечки та винограду. І так будемо повторювати, бо буде кілька ярусів. Я міцно їх закріплюю чорними стрічками, аби не падали. Бо ж дорога до церкви може бути довга – його мають донести. Переважно печу у четвер фігури, а збираю деревце у суботу", – каже майстриня.
Родіка Зегря, яка досліджувала фігурки у кількох селах, каже, що більшість повʼязані з темою релігії.
"Я дослідила назви понад двадцяти фігур. Форма винограду символізує вино, яке роблять у церкві, колосок нагадує про зерно з Євангеліє, а драбина показує, що душі буде легко підніматися на небо. Круглий калач – це про безкінечність, тобто про віру у вічне життя. А ще там є зозуля та замок, як символ того, що закривається земне життя і відкривається небесне", – розповідає Родіка.
Колись майстриня Флоаря працювала в кондитерській фабриці, там їй і розповіли, як робити це деревце. Їй сподобалося, почала робити. Зазвичай має багато замовлень.
"Одного разу було таке, що мала зробити тринадцять деревців. Ми пекли два дні поспіль – ночами і днями, аби встигнути", – пригадує майстриня.
Зазвичай Флоаря за три години випікає фігури, а за понад дві години збирає деревце. На одне таке витрачає 20 кілограмів борошна, вершкове масло та яйця.
Жінка вправно прикладає та закріплює один за одним калачі – тепер треба прикрашати. На столі – лимони, персики, виноград, зефір та багато цукерок. Те, як багацько спорядять деревце, залежить від фінансових можливостей родичів, які його замовили. А ще залежить від часу. Колись оздоблювали тим, що було вдома, – яблуками чи чорносливом.
"Що люди дають – тим і прикрашаю. Без цукерок не буває. Завжди стараюся, щоби було гарно. Люблю ставити лимони, бо вони яскраві – їх видно добре", – говорить Флоаря.
"Кожна фігурка зображує все, що дороге і солодке в земному житті для людини, яка йде у вічність. Вона має легко попрощатися з усім і її душа повинна відлетіти. Як би їй не хотілося бути тут, вона має відпустити цей світ, а світ має відпустити її", – каже етнографиня Іванна Стефʼюк.
Наприкінці майстриня кілька разів обходить деревце, старанно поправляє, дещо додатково закріплює. На верхівку ставить живі квіти і лише тоді можна вважати, що поминальне деревце – готове.
Місцеві його ще називають пом, парастас, коливце, прутчик. Це залежить від форми і розміру деревця, а також від місцевості, де його виготовляють.
У день похорону ці хлібини роздають дітям, стареньким або ж залишають у церкві. Рідні самі вирішують, як краще зробити.
"Це дерево – саме для душі. Чим щедріше його спорядять – навіть із сучасними солодощами, тим пишнішим є цей дар для душі тих, хто відійде. Кожен, хто потім буде споживатиме цей солодкий дар, буде молитися за того, чиїм це деревце є", – говорить етнографиня Іванна Стефʼюк.
Традицію поминального деревця фіксували до 70-х років – за той час є архівні світлини. Відтак був занепад. Це все спрощували – давали за душу калач, свічку і пакет із солодощами.
"У селах Просіка, Корчівці, Сучевени, Драчинці, Глиниця є майстрині-перепікарки, які випікають такі фігурки, складають деревце. А, наприклад, у селах Горбова та Остриця родичі самі його складають. І у них каркасна конструкція – алюмінієва. На Вижниччині ж роблять зовсім маленькі прутики, які або застромлюють у калач, або роздають поодиноко", – говорить етнографиня.
"Бути без цієї традиції – це відмовитися від свого коріння"
У 2023 році поминальне деревце внесли до переліку нематеріальної культурної спадщини України.
"Ми свідомо внесли цю традицію до національного переліку, зважаючи на те, наскільки вона глибока. Має такий щемкий контекст турботи про душу людини. Це якраз і є народна філософія у своєму чистому вигляді. Зараз традиція має ще такий дуже щемливий момент – вона обʼєднує", – каже Іванна Стефʼюк.
Експедиції тривали упродовж пʼяти років. Дослідники етнографії збирали архіви у громадах і разом із носіями займалися промоцією.
"Це була гордість і радість за те, що вдалося щось зробити для збереження традицій, для села, для майстрині Флоарі. Є побоювання, що традиція може зникнути, тому що на сьогодні майже не залишилося майстринь, які би хотіли навчатися цьому. Але традиція існує попри війну. Це дуже важливо. Якщо ми почнемо від цього відмовлятися, то станемо людьми без коріння і свого минулого", – каже Родіка.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
