933 дні у російському полоні провів нацгвардієць Дмитро Кигим. Туди він потрапив у перший день повномасштабного вторгнення — 24 лютого 2022 року. Дмитро охороняв Чорнобильську АЕС. Повернули додому військового 14 вересня 2024 року. Про жорстоке ставлення росіян до військовополонених, пропозицію отримати російський паспорт, смерті в полоні та про те, що допомогло пережити неволю — читайте в текстовому варіанті інтерв'ю.
"Шансів не було, щоб цього уникнути"
Дмитро Кигим так розповідає про обставини потрапляння у полон РФ:
"Нам подзвонили на наш контрольно-пропускний пункт, де ми перебували, начальник конвою скомандував: «Хлопці, повертайтеся в караул, здавайте зброю. Вони зайшли на територію, нас взяли»".
Звісно, не хотілося, але особливого вибору в нас не було, згадує він. Дмитро каже, що разом із нацгвардійцями, які охороняли станцію, там були також цивільні люди. Вони разом із батальйоном теж потрапили до полону. Це було 24 лютого 2022 року.
"Нам обмежили прохід станцією. Ми не могли без їхнього контролю і крок зробити. Під їхнім контролем ми продовжували нести свою службу, вести той самий пропускний режим працівників станції, котрі вже перебували, скажімо так, в полоні. Так у нас продовжувалася наша служба на території станції до 31 березня 2022 року".
Їм сама станція (ЧАЕС, — ред.) була потрібна, як тимчасовий пункт, вважає військовий.
"Це особисто моя думка. Тобто це дуже хороше місце розташування для військової бази. Вихід на Київ — це пряма дорога через нашу станцію. З нами на контакт вони не йшли. Сторонилися спілкування з нами. Та і ми також — нам теж не потрібно було з ними спілкуватися. Вони нас не чіпають, як то кажуть, і ми їх не чіпаємо", — розповідає Дмитро Кигим.
"Ви їдете на обмін, але через етап"
24 березня, пригадує боєць, відбулася ротація у працівників станції й командир частини домовився, щоб відпустили хоча б жінок. Тоді їх і відпустили, а на станції залишилося 169 людей.
Щодо зв'язку з рідними, то мобільний зв'язок був до 9 березня 2022 року, каже Дмитро.
"Після 9 березня мобільний зв’язок у нас відключився. Стаціонарний зв’язок у нас був до останнього дня нашого перебування на станції".
31 березня 2022 року приблизно о дев'ятій годині ранку всіх, хто залишився на станції, росіяни почали вивозити.
"Жодних передумов не було, до цього ми нічого не помічали. Ми перебуваємо в актовій залі, і нас починають з неї поіменно виводити. Шапку на очі, очі зав’язали. Руки за спину, наручники вдягли. І завантажили до автозака. Там був якийсь їхній, як він назвався, підполковник Колумбаєв. Начальник штабу округу. Він сказав: «Ви їдете на обмін, але через етап»".
"Негостинний" прийом у Білорусі
Тоді їх повезли у Білорусь, розповідає нацгвардієць, де їх зустріли "не дуже гостинно".
"Ставлення, скажімо так, не те що жорстке, але прийом був… Було чути, що когось били. Когось примушували роздягтися, у кого були татуювання. «Що це за татуювання в тебе? Ах ти нацист, фашист!»"
За татуювання часто били, пригадує Дмитро, адже росіяни вважають, якщо ти українець та ще з тату, то вже фашист.
"Мобільні телефони забирали, годинники забирали, у кого було — забрали золото. Гроші забирали. Кажуть: «Тобі ці гроші не треба. Вони все одно, ваші гривні, скоро з обігу вийдуть. Скоро рублями будете розраховуватися, вам вони вже не треба». Почали по одному викликати, оформлювати на кожного документ. Він називався «Документ затриманого»".
Півтори буханки хліба на 10 людей та "Бісогон"
Із самого початку перебування у СІЗО №2, що в місті Новозибків Брянської області РФ, куди потрапив весь батальйон з ЧАЕС, ставлення до полонених було дуже жорстоке, згадує Дмитро.
"Нас перевезли туди з Білорусі, повністю весь наш батальйон. Завели нас до кімнати для допитів. Почали допитувати: звідки ти, чи знаєш якісь націоналістичні батальйони, про які батальйони знаєш. Почалися наші, скажімо так, повсякденні "веселі" будні. Вже з другого дня нам пояснили, як ми повинні тут поводитися. «Якщо будете гарно поводитися – значить буде у вас тут нормальне утримання. Будете отримувати зауваження – отримаєте покарання»".
Зі слів Кигима, росіяни з першого дня застосовували до них фізичну силу на допитах.
"В основному це були фізичні вправи — якісь присідання, віджимання. Могли й до коридору вивести та побити".
Щодо умов утримання, то за словами нацгвардійця, в камері, що розрахована на вісім людей, було десять. Крім військових, у камері ще перебували й цивільні. Ранок починався о 6:00 зі співу російського гімну. Якщо хтось не знав слів, то його виводили й "навчали".
"О 6:30 сніданок. Це були, наприклад, на 10 людей півтори буханки хліба. Це була "цеглинка". Грамів десь 50 чаю. І в тарілці, може грамів 200 манки. Бувало таке, що просто могла "залетіти" одна вода".
На допитах, за словами нацгвардійця, росіяни намагалися дізнатися інформацію про побратимів, тих, хто служив разом, взагалі про всіх знайомих, хто був в АТО. Питали імена командирів та навіть просто розповіді про якісь "націоналістичні та фашистські формування" в Україні.
"Як вони пояснюють, ми проходили всі, хто там був, як свідки. І нам не пояснювали — свідками чого ми є. «Ви будете свідчити про те, що ваша країна вас налаштовує на фашизм»".
Також були питання, наприклад, про те "де на Чорнобильській АЕС виробляють ядерну зброю?", згадує Дмитро.
"У нас раз "залетів" до камери телевізор, і вони в нього вставляли флешку. І була там передача, "Бісогон" наче. Якась така. Де розказували про нашу станцію. Ну, там таке розказували — маячня просто. Зокрема про те, що там ядерну зброю виготовляють".
Нічні підйоми та по 14 годин на ногах
12 травня 2024 року Дмитра Кигима разом з його побратимами відправили до виправної колонії №1 у місті Донське Тульської області.
"Прийом там був такий: гостинністю це не те що не назвеш, це… Ми зрозуміли, що тут буде дуже "весело". Нас спочатку викинули з автозаків. Я, коли забігав до барака цього, дивлюся — ФСВПовець (співробітник федеральної служби виконання покарань, — ред). Я його оббігаю, коли забігаю до приміщення, і відчуваю головою сильний удар. Я відчув, як я головою проломив стіну. Він взяв і мене в стінку штовхнув — просто головою об стіну. «На коліна!» — ти на коліна падаєш. «Повзи!» — повзеш. «Заповзай до кімнати!» — ти до якоїсь кімнати заповзаєш. «Роздягайся!». Ну і, виходить ось так, вздовж стінки падаєш на коліна. І починаєш повзти. Один за одним отак ланцюжком ми повземо-повземо. Заповзаємо до кабінету, нас там фотографують".
Щодо умов перебування, то Дмитро згадує, що було дуже тяжко, адже вони постійно стояли вдень, також вночі інколи були по два підйоми.
"У Донському в нас було два нічних підйоми. Вони були тривалістю від пів години до години. Стільки могли простояти. Бували й такі випадки, що після другого підйому могли вже не лягати. От просто їм так хотілося. Ми стояли постійно. Тобто у нас о шостій ранку підйом, і все — ти на ногах. Ти міг посидіти, коли їв, і все. Днями стояли, сідали лише тоді, коли їли. Ми запитували, чому нас піднімають вночі, чому ми цілими днями стоїмо, не можемо присісти. Нам відповідали, що ми на спецутриманні, все. Годин 14 ми стояли."
Також боєць згадує, що в полоні дуже хотілося їсти. До цього він важив 100 кілограмів, а повернувшись додому — 67.
Про випадки загибелі у полоні
Про смерті у полоні Дмитро каже, що знає тільки на рівні чуток. Один випадок, пригадує, був у Новозибкові, там помер цивільний.
"Мені розповідали, його так били, що в нього пішла нібито гангрена, м’ясо від ноги відшарувалося. Кажуть, у нього нога була фіолетового кольору. Він лежав в лікарняній камері, так його з лікарняної камери забрали. Тіло винесли — і все".
Про другу смерть він чув вже у Донській колонії. Також це був цивільний.
"У нас там навпроти була камера. І в цій камері теж була ситуація, що перевели начебто цивільного. Його теж сильно побили. В четвер у нас був "банний день" і його вели до лазні. Співкамерники допомагали йому іти, тому що він сам не міг. І через кілька днів ми тільки чуємо, що камера відкривається і говорять: «Так, давай, закручуй його в ковдру і винось!»".
Про зв'язок з рідними під час перебування у полоні
В Новозибківському СІЗО телефонного зв'язку взагалі не було, розповідає військовий. Подзвонити дозволили, коли вже були у Тулі (Донській колонії, — ред.), і то не всім, а вибірково.
Листи ж вони писали і в Новозибкові, і в Тулі.
"Я писав в Новозибкові три листи. Чисто такі: «Живий, здоровий». Один лист, я знаю, дійшов. Це я мамі писав. Одного листа я писав дружині, він не дійшов. І потім ще писав мамі лист, він теж не дійшов. В Тулі я писав теж нібито три листи. Але так жоден і не дійшов".
Щодо зворотного зв'язку, то Дмитро пригадує, що за весь період перебування у полоні отримав від рідних всього чотири листи: від двоюрідної сестри, мами, дружини та брата.
Про роль Червоного Хреста в долях полонених
За весь період перебування у полоні представники Червоного Хреста не спілкувалися із ними, говорить боєць. Одного разу росіяни передали полоненим посилку від організації з продуктами та засобами гігієни.
"Вони вибірково з цієї коробки давали, що нам можна було. Тобто обрали деякі продукти: «Тримайте, це ви поділитеся в камері»".
Про російський паспорт
Дмитро згадує, що вже наприкінці перебування у полоні, йому запропонували отримати російський паспорт. Це сталося тоді, коли полонений прийшов отримати посилку від рідних. Там стояв якийсь російський полковник, який спитав:
"«Ну що, додому хочеш?» Я кажу, що, звісно, хочу. Він такий: «А, може, ти тут залишишся?». Я кажу, що ні, додому хочу. Він каже, що отримаєш російський паспорт, все таке. Я кажу, що ні, у мене ж там вдома батьки, рідні, близькі. Так що, каже, російський паспорт в Україні будеш отримувати?".
"Що мене обміняють, взагалі не вірилося"
13 вересня 2024 року зранку після підйому вони почули якийсь гуркіт, відкривається камера і називають його прізвище, розповідає Дмитро.
"Я виходжу. Мене спустили на поверх, я зайшов до кімнати. В кімнаті мене пофотографували, дали мішок. В камері для огляду мене закрили. Нас о 15:00 вивозять з Донського. І нас привозять кудись на аеродром. Ми не знаємо, де, куди, що. Руки та очі зав'язали. Нас до літака, посадили на місця. Це було 13 вересня 2024 року. Ми приземлилися. Нас виводять з літака, починають вантажити до автобуса. До нас в автобус заходять, і ми чуємо: «Значить так, заспокойтеся хлопці. Тихо сидіть. Ви їдете на обмін»".
Як полон позначився на здоров'ї та плани на майбутнє
Найбільше перебування у полоні вплинуло на стан ніг Дмитра. Адже вони стояли цілими днями.
"Проблеми з ногами, ніс перебитий. Скажімо так, прилетіло. Спина. Основне – це ноги, бо днями стояли".
Після реабілітації планує знову повернутися до війська, каже боєць, адже перед повномасштабним вторгненням він підписав контракт на 10 років.
"Планую продовжити свою військову службу, це 100%."
Що допомогло пережити полон?
Дмитро Кигим зазначає, що найголовніший фактор, який посприяв легше пережити полон, це — розмови з друзями по камері.
"Спочатку було дуже-дуже важко. Реально дуже-дуже хотілося щось із собою зробити. Просто от дійсно хотілося розбігтися — і в стінку… І просто розбитися, тому що вже просто не витримував, бувало. Хлопці дуже сильно допомогли, витягнули із цього стану. Ми просто отак сідали: «Давайте про щось поспілкуємося». І починали спілкуватися".
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.
