Чернігівщина має понад 230 кілометрів кордону з Білоруссю і майже стільки ж — з РФ. У серії репортажів "Чому я досі тут" радіоведуча "Українського Радіо Чернігів" Лілія Духно розповість про життя мирних людей в умовах прикордонної війни."
"Робимо усе те ж саме. Додались лише бронежилети й каски", — так говорить про свою роботу заступник начальника 11-ї Державної пожежно-рятувальної частини у Семенівці, майор служби цивільного захисту — Максим Заворотний, який вже 10 років після навчання та направлення несе там службу. Щоправда, це не зовсім так, адже острах зустріти російську ДРГ чи ж гасіння пожеж під прицілом їхньої артилерії — реалії, які додалися в його роботу із повномасштабною війною.
Робота рятувальників після 24 лютого 2022 року
Чоловік так згадує перший день повномасштабного вторгнення РФ на територію України та Чернігівщину зокрема:
"Вибухи були вздовж всього кордону. З усіх сторін, оскільки Семенівська громада розташована дуже близько і клином по географічному розміщенню. Тому це відчувалось як з усіх сторін. Почувши вибухи, я підійшов до своєї дівчини, з якою спільно проживаємо, сказав, щоби готувалася виїжджати, адже почалася скоріш за все війна. Вона зібрала дитину, викликали рідних, які приїхали, забрали. Ну, а сам пішов на роботу, чергував упродовж цього всього часу на роботі з особовим складом".
У той день займань через обстріли не було: торішня висохла трава була вологою. Та обстрілів з боку росіян саме Семенівської громади, за словами Максима Заворотного, тоді не було. Розпочались вони згодом – після деокупації.
"Виїжджати ми почали десь близько середини літа, коли почались самі обстріли. Ми виїжджали так само в житловий сектор і на суху рослинність, оскільки після обстрілів ставалися займання".
Перше займання через обстріл було у селі Заріччя.
"Тоді обстріляли біля села, поле і зайнялася суха трава. Ми виїхали, загасили. Все як завжди при пожежах. Змінилося лише те, що видали бронежилети й каски і ми почали виїжджати в них. Робота лишилась та сама".
Обстріли громади
Тоді ж ворог почав стріляти й по житлових будинках.
"Леонівку, Миколаївку, Тимоновичі, Заріччя, Карповичі, Костобобрів, Архипівку... Все прикордоння почали обстрілювати. Перше займання будинку ми гасили у Мхах. Тоді пошкодило житловий будинок. Вибухом знищило прибудову, яка була біля нього. Дякувати Богу, ніхто не постраждав, лише були руйнування будівлі й незначні займання, які ми оперативно загасили. Потім через два-три дні були повторні обстріли: тоді зайнялося дві будівлі. Також пощастило, що ніхто там не проживав, будинки були закинуті. Потім були обстріли, де були поранення людей, травмування, деякі гинули. Так, у Галаганівці дівчина приїхала до своїх родичів вмовити їх поїхати звідти. І в цей час був російський обстріл. Тоді дівчина загинула в лікарні: начальник поліції транспортував її до лікарні, оскільки інші не встигли приїхати. Місцеві жителі тоді також вивозили її рідних, які також отримали осколкові поранення. Так сталося, що дівчина тоді загинула".

Саму Семенівку ворог почав обстрілювати також у 2022 році: спочатку бив по околицях міста. Виїжджати на гасіння пожеж внаслідок обстрілів у Семенівці рятувальники почали вже у 2023 році.
"Почали обстрілювати житловий сектор, підприємства — керовані авіаційні бомби найчастіше били по Семенівці. В принципі, колектив (як і з початку воєнного стану) весь був на місці, ніхто нікуди не втік, не було навіть думок. Всі виконували свою роботу, намагалися виконувати якнайкраще".
За словами Максима Заворотного, приблизно кожен десятий снаряд, що прилітає на Семенівщину, не розривається. І вони несуть ще більшу загрозу: адже далеко не всі можна виявити одразу та знешкодити, деякі проникають глибоко в землю. Вони ж під час обробки землі можуть, так би мовити, "випірнути" із ґрунту, завдавши шкоди.
Втім, люди продовжують проживати під вогнем.
"Були такі випадки, коли люди лишались без даху, тоді виїжджали. Коли все ціле, відносно спокійно — вони нікуди не хотіли виїжджати. Пояснювали це тим, що вони тут народилися, всі рідні, всі спогади — все пов'язує їх із цим населеним пунктом. В основному люди виїжджали лише тоді, коли починалися масовані обстріли самого населеного пункту. Але виїжджали не назавжди: обстріли вщухали, люди вважали, що вже безпечно, поверталися. І обстріли знову починалися. І отак вони туди-сюди їздили".
Максим Заворотний каже, що рятувальники й самі неодноразово потрапляли під обстріл.
"Один із таких випадків був у селі Орликівка. Під час гасіння пожежі після обстрілів загорівся житловий будинок. Туди направили і наш підрозділ, також місцева пожежна команда з Погорільців, і лісове господарство (оскільки сама Орликівка розташована в лісовому масиві). Тобто було скупчення техніки, що було нашою помилкою. По нас тричі вистрілили з артилерії. Нас врятувало те, що поряд був погріб, ми туди спустилися і там перечекали. Потім погасили й поїхали".

"Новій людині тут буде важко"
За його словами, відчуття страху під час таких виїздів не покидають. Але роботу треба виконувати.
"Оскільки основна кількість доріг Семенівської громади розташована під кордоном (як-от до Костобоброва, де від 300 метрів до півтора кілометра до кордону). Лячно виїжджати, тому що працюють диверсійно-розвідувальні групи противника, вони неодноразово робили тут біду. Тому лячно, що можуть вискочити з кущів, розстріляти або ще щось. Тож думки аби дістатись до місця події, а там побачимо, що робити".
І на запитання: "Чому досі тут?", Максим Заворотний дає таку відповідь:
"Я вже звик до Семенівки, я працюю тут вже 10 років, знаю місцевість, знаю під'їзні шляхи, знаю організації, підприємства. У багатьох населених пунктах стикався з імовірним «що може статися, якщо що». Тому якщо сюди відправити нову людину, якій потрібно це все вивчати — їй буде важко. Тому краще вже я".
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.