Чернігівщина має понад 230 кілометрів кордону з Білоруссю і майже стільки ж — з РФ. У серії репортажів "Чому я досі тут" радіоведуча "Українського Радіо Чернігів" Лілія Духно розповість про життя мирних людей в умовах прикордонної війни.
Будинок на периферії країни, оповитий лісами. Тихі лісисті місця, де проходило життя, облаштовувався побут та набувався життєвий досвід, перетворились у небезпечну зону. З постійними звуками вибухів, "прильотами" з боку Росії, та розбитими в результаті сусідськими оселями. У постійній напрузі та страху до останнього тримаєшся за місце, де все твоє життя… Врешті приїжджає евакуаційне авто, з нього виходять поліцейські та починають вантажити заздалегідь підготовлені тобою найнеобхідніші речі. У цьому матеріалі ми розповімо про того, хто постійно виїжджає на евакуацію людей із сіл прикордонної Семенівщини — підполковника поліції Володимира Єрмоленка, начальника сектору поліцейської діяльності №1 Новгород-Сіверського районного відділу поліції.
Евакуація розпочалась у 2022 році
Евакуація жителів прикордонних сіл Семенівської громади розпочалась ще з 2022 року, коли розпочались ворожі обстріли. Тому закликали людей виїжджати у більш безпечне місце. Також поліцейські разом із місцевою владою проводили цю роботу, вирішували на чому та куди будуть вивозити. Відтоді вони допомогли виїхати десяткам людей.
— Ваш перший досвід евакуації людей?
— Не згадаю, їх було багато. Важко сказати, коли це було вперше. По-різному вивозили. І людей, які брали один пакетик із собою…
— А такі, що найбільше запам’яталися?
— Усі запам’ятовуються. Ми просто робимо свою роботу у допомозі населенню.
— Що найцінніше забирали, за вашими спостереженнями? Бо кажете, що виїжджали люди з пакетиком.
— Найцінніше – документи, скажімо так. Ну а взагалі по-різному. І техніка побутова, і господарство. Речі різні у людей. Ми не звертаємо уваги, які конкретно речі. Але що люди говорили, хотіли із собою вивозити, що наготували, ми допомагали у погрузці і вивозили ці речі.
Разом із речами вивозили й домашнє господарство.
"Деякі люди збували господарство. Різні ситуації були. Хто в мішок курей, хто в коробки. Всі методи хороші. Кури, гуси – таке. Щоб масово вивозити велику рогату худобу – такого не вивозили", — каже Володимир.
Люди сидять до останнього
За словами поліцейського, часто люди відмовляються виїжджати, адже не знають, куди їхати. Та і складно розставатися із нажитим майном. Хтось виїхав самостійно ще до того, як їхні села почали часто обстрілювати росіяни.
"Були випадки, коли було зруйновано будинок, і людям ніде було жити. Тобто люди сидять до останнього поки не прилетить і вони не зрозуміють, що треба виїжджати".
Випадків, коли жителі, готуючись виїхати, в останній момент змінювали рішення й залишались, не було, каже Володимир. Але є ті, хто після евакуації повертались до своїх осель. Двічі одних і тих же жителів вивозити не доводилось, але, за словами поліцейського, вони готові до всього.
Народився в кількох сорочках
Під час виїздів до прикордоння поліцейські й самі неодноразово потрапляли під обстріли. Друзі Володимира кажуть, що він "народився не в одній сорочці".
"Різне було: і міномети, і артилерійські обстріли, і FPV-дрони. Тобто стикалися ми з таким. Ніхто не постраждав, усі живі й здорові. Усі у строю, усі працюють. Бережу особовий склад, бережемо себе і громадян".
Володимир каже: прислухаються до всього. Адже коли чутно виходи – треба кудись ховатись. Говорить, що страх під час виїздів у них присутній.
Головне – життя та здоров’я людей
Володимир Єрмоленко намагається розповідати стримано та відсторонено. Як поліцейський при виконанні своїх обов’язків. А що саме він відчуває під час таких виїздів?
— Дивишся на людей, дійсно, люди все життя наживали це майно і я розумію, що це все треба покинути, залишити й виїхати. І в більшості випадків шкода людей, що, дійсно, вони за це переживають. І в наш час головне що? Життя та здоров’я. Тому, звісно, що і люди переживають. На це все дивишся і розумієш, що і шкода, і нічого не поробиш, але треба берегти людей.
— До такого можна звикнути? Бачити оце все і працювати в таких реаліях?
— Звикнути… До війни хіба звикають? Ну, важко сказати. Звикнути, звісно, не можна.
— Відволікаєтесь, адаптовуєтесь якимось чином?
— Так, ми більш-менш звикли до цього. Тобто розуміємо, коли і як діяти у яких ситуаціях.
Чому досі тут
Володимир Єрмоленко – уродженець Семенівки. Тут усі його рідні. Попри те, що ворог неодноразово обстрілював і його рідне місто, він продовжує тут жити й виконувати свою роботу. І на запитання: "Чому досі тут?", дає таку відповідь:
"Бо працюю безпосередньо в Семенівці. Я навіть не думав про те, щоби перевестись. Я вже пропрацював певний час, тому розумію специфіку громади, розумію, як треба діяти, до кого звертатися. Тому стосовно переводу чи кудись виїжджати – у мене і думок таких не було".
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.
