Забирали чоловіків з подвір’я та просто посеред дороги. На початку березня в Михайло-Коцюбинському російські військові вивели на допити місцевих мешканців. Двоє з них досі не повернулися додому. З приходом російської армії на територію України, 184 жителі Чернігівської області зникли безвісти. Такі дані надають в Чернігівській обласній військовій адміністрації. Чому росіяни забирали цивільних, та як їх шукають під час війни – читайте в матеріалі.
4 березня до будинку Бориса Бузінова у селищі Михайло-Коцюбинське прийшли російські військові.
Перевіряли паспорти та вміст телефонів. Особливу увагу звернули на племінника – Микиту. За пів години, з льоху, де родина ховалася від обстрілів, забрали й Катерину, дівчину Микити.
“Мій наречений стоїть навколішки обличчям до дерева і одягає футболку. І мене ставлять поруч з ним навколішки обличчям до дерева. Починають ставити незрозумілі питання”, — розповідає дівчина.
Катерина каже, її хлопець до війни працював водієм. Жодного стосунку до військових не мав.
Щоб вибити з Микити хоч якусь інформацію, окупанти тисли психологічно. Дівчину підвели на ноги.
“Я стояла спиною, навколо було декілька солдат із зарядженою зброєю. Цей начальник безпеки, певно це найстрашніша фраза, яку він мені сказав. Ми твою дівчину відвели подалі, а я зараз сам особисто тобі вистрелю в голову, на її очах, щоб вона розуміла, що це. Але відведемо подалі, щоб не заляпалася кров’ю”.
Зрештою, усіх крім Микити, відпустили додому. Росіяни повернули телефони та наостанок сказали:
“Ваш син, брат, наречений – зрадник держави, що його повезли, він не повернеться, йому світить 15 років ув’язнення. Мама спитала, де, в Росії? Він - ні, в Україні. Вони начебто прийшли на свою територію”.
Того ж дня російські військові провели ротацію. Разом з солдатами зник й Микита. Борис намагався відшукати його самотужки. Спочатку перевірив льохи та ветлікарню, де базувалися окупанти. Припускає, тут могли проводити допити.
“Тут не було крові, але все було перекидане, сам бог тільки знає, що тут відбувалося, як вони допит проводили”, — каже Борис Бузінов.
Коли через місяць росіяни відступили, продовжив пошуки у лісі.
“В цьому лісі, пройшов десь гектарів 10 і в напрямку Шестовицького аеропорту, там де дізнався, що сапери приїхали, разом з ними проходи теж, шукав”.
Віктор Зубко показує мотоцикл свого брата, Андрія. На ньому 28 лютого чоловік поїхав подивитися на колону ворожої техніки. Згодом мотоцикл знайшли, Андрія – ні.
“Танки їхали, гради, камази, бензовози... Мо через годину, як колона виїхала з Коцюбинська, він за ними рушив. Чого він взагалі туди поперся? Він не військовий, ніколи з армією не пов’язаний”, — каже Віктор Зубко.
З початку війни в Чернігівській обласній військовій адміністрації зафіксували інформацію про 198 зниклих жителів області під час війни. 14 людей вдалося відшукати — більшість з них мертвими.
Припускають, зниклих людей може бути значно більше. Документуванням таких випадків займається й Моніторингова Місія ООН з прав людини в Україні. Організація має 14 таких підтверджених фактів в області.
“Цивільних забирали російські військові під час виходу з регіону. Вони забрали деяких людей до Республіки Білорусь, а потім до Росії. Таких випадків багато, які ми задокументували. Ми знаємо, що дехто з цих людей опинився в установах досудового слідства – російських СІЗО”, — розповідає голова Моніторингової Місії ООН з прав людини в Україні Матільда Богнер.
Вона каже, усю зібрану інформацію: свідчення родичів, людей, що повернулися з полону, знайдені фото-відео докази з соцмереж Місія ООН передає українській владі. У Чернігові також створена робоча група поліцейських, які займаються справами зниклих під час війни.
За словами речниці національної поліції в області Наталії Слабеняк, до цієї робочої групи входять одні з найдосвічених співробітників, які займаються пошуком безвісти зниклих людей.
“Можна звернутися як за телефоном так і особисто прийти до найближчого відділку поліції, написати заяву. Поліцейські збирають інформацію про зниклого громадянина. Збирають особисті речі для подальших експертиз”.
Тим часом наречена зниклого Микити постійно переглядає фото та відео з полоненими. Розмовляє з тими, кому вдалося повернутися з полону.
“Один чоловік сказав, що ви зрозумійте, камер багато в тому ж Курському СІЗО. В одній камері не менше 12 чоловік сидить і вони постійно змінюються. Ми нікого не бачимо, нам забороняють навіть піднімати голову вгору. Якщо ходимо на обіди – зігнуті і з опущеними головами. Ячекаю його вдома живим, просто зараз такий час, який треба пережити. Але ця невідомість і що немає ніякої інформації – морально вбиває “.
Детальніше у сюжеті:
Читайте також:
Ховали небіжчиків на полі: як жила психоневрологічна лікарня біля Халявина під окупацією росіян
