За три тижні війни 50-річний Ігор Ільющенко разом із 25-річним сином самотужки евакуювали понад 300 чернігівців. Безкоштовно вивозили людей на двох власних автобусах. Останніми, кого врятував Ігор, була його сім‘я. 23 березня, повертаючись за групою людей під пішохідним мостом, авто Ігоря Ільющенка потрапило під обстріли. Тіло батька його син зміг забрати лише через півтори доби, тягнув його три кілометри на здутому гумовому човні.
24 лютого подружжя підприємців Ільющенків було у Білорусі. Про початок війни вони дізналися від сина.
“Син зателефонував і сказав, що по Україні летять ракети. Ми не повірили і він попросив увімкнути телевізор. Там російські та білоруські канали повідомляли про те, що почалася спецоперація на Донбасі. Ми одразу ж сіли в машину і поїхали до рідного міста. По дорозі бачили Урали без розпізнавальних знаків, якути чи буряти там були — всі вузькоокі. Наступного дня ми з чоловіком пішли записуватися в тероборону. Нам сказали, що зброї не вистачає, записуйтесь на потім. Через кілька днів Ігоря таки взяли, але він був “на підвозі”. Почав допомагати розводити бензин, продукти”, — каже дружина загиблого Наталія Ільющенко.
Син Денис у той час вже почав їздити в рейси з гуманітарною допомогою. У сім’ї було два автобуси і приблизно на восьмий день війни син та батько почали евакуювати людей.
“Я поїхав у свій перший рейс з гуманітаркою. Їхав з червоним хрестом, який намалювали балончиком. До виїзду залишалося мало часу, а машину треба було якось позначити. Я запропонував батьку мені допомагати і з того часу ми їздили вже вдвох. Машини з червоними хрестами вже впізнавали на кожному блокпості”, — говорить Денис Ільющенко.
Точну кількість людей, яких вдалося врятувати, каже Денис, рахувати не було коли, приблизно 300. Назад поверталися з повними машинами гуманітарної допомоги.
“Ми вивозили виключно жінок та дітей. Коли траплялися чоловіки, то вони здебільшого їхали до Києва, щоб допомагати. Ми ніколи не брали грошей, хоча пропонували і по 500$ за людину. Нам давали виключно на бензин, якщо хтось хотів”.
23 березня батько з сином прокинулися у Києві та, як завжди, із повною гуманітарки машиною, поїхали до Чернігова. По дорозі їм повідомили, що моста вже немає.
“Нам запропонували розвантажити все у Ніжині, але батько сказав, що Чернігову це важливіше і якщо треба, то будемо переправляти на човнах. Ми якось потрапили-таки до Чернігова та розвантажили бус з гуманітарною допомогою”.
Останні, кого встиг вивезти Ігор Ільющенко, була його сім’я.
Того дня Ігор вирішив, що залишатися в місті його сім’ї вже вкрай небезпечно і відвіз їх до родичів. Потім дізнався, що біля переправи залишилось ще 10 людей і повернувся за ними.
“І секундою, я навіть не бачила. Я в сина спитала, де батько, а він відповів, що залишилися ще люди і їх треба забрати. Він туди поїхав і потрапив під обстріл. Ми були останні, кого він встиг вивезти”, — говорить дружина Наталія Ільющенко.
“Я в цей час поїхав забирати машину, яка закипіла. Останній раз ми з ним побачились о 16:00. Після цього я намагався йому додзвонитися, гудки йшли, але слухавку ніхто не брав”.
Вранці 24 березня Денис з другом вирішили їхати туди і шукати батька. Вже майже доїхали, але почався обстріл і хлопець встиг зробити лише фото обгорілого автобуса, який спочатку не впізнав.
“До того місця я не зміг дійти, щоразу прилітало десь поруч у метрах 50-100. Встиг забрати лише кількох жінок та дітей, які перейшли міст пішки. А вже ввечері 24 березня знайомий мені повідомив, що біля того обгорілого буса лежить людина. Тож ми втрьох, з другом і волонтером, що трапився нам на дорозі, зранку доїхали до безпечного місця, пройшли ще три кілометри пішки. Коли я його побачив зблизу, то зрозумів, що це автобус мого батька, а в метрах 15 лежить і він сам...
Я намагався знайти машину, але це було марно. Тому спочатку ми несли його на покривалі, потім знайшли нерозкладений гумовий човен і вже в ньому потягли батька ближче до машини. Як тільки відтягли десь на кілометр, в районі автобуса знов почалися обстріли. Потім вже довезли його на машині до села в області, де і поховали”.
У Ігоря Ільющенка залишилися дружина та 25-річний син з сім'єю.
Про батька говорять таке:
“Він і до війни, і під час війни допомагав усім. Ми з ним просто робили все, що було в наших силах”.
Читайте також:
«В нього не було зброї, тільки шапка в руках». Росіяни розстріляли 18-річного хлопця з друзями
