«В нього не було зброї, тільки шапка в руках». Росіяни розстріляли 18-річного хлопця з друзями

«В нього не було зброї, тільки шапка в руках». Росіяни розстріляли 18-річного хлопця з друзями

«В нього не було зброї, тільки шапка в руках». Росіяни розстріляли 18-річного хлопця з друзями
фото з архіву родини

14 березня в одному з сіл неподалік від Чернігова російські військові розстріляли з БМП і автоматів трьох хлопців. Двоє з них були 17-річними братами-близнюками, ще один – їхній друг Валентин, йому у грудні виповнилось 18.

Сестра Валентина, ім’я якої ми не називаємо з міркувань безпеки, розповіла, як війна відібрала в них найдорожче і назавжди змінила їхнє життя. Далі – пряма мова.

Валік

Ми називали його Валіком. Торік у грудні йому виповнилось 18. Ми з ним жили у Чернігові, він навчався на першому курсі в політесі, на туризмі. Вчився непогано, ходив навіть на фізкультуру. Він вчився на контракті і казав, що якщо ми платимо гроші, то він має бути на всіх парах, взяти від універу все. Він цікавився іграми, минулого року я купила йому ігровий ноутбук, він його дуже хотів.

Валік був такий досить домашній, часто їздив до тата в село, там у нього було багато друзів. Тату він завжди дуже допомагав і з городами, і з дровами, і з будинком. Валік усе хотів відремонтувати мотоцикл діда.

«В нього не було зброї, тільки шапка в руках». Росіяни розстріляли 18-річного хлопця з друзями
«В нього не було зброї, тільки шапка в руках». Росіяни розстріляли 18-річного хлопця з друзями. фото з архіву родини

24 лютого

Ми були вдома, о 7:30 мене розбудила подруга зі словами: «Прокидайся, війна почалась». Я одразу розбудила і брата. Спочатку була якась паніка, я не розуміла, що робити, вирішили для початку піти в магазин, купити питної води. Після перших сирен пішли до моєї хрещеної. Я дуже боялась бути сама з братом, не відчувала себе взагалі якоюсь сильною. У нас не було ніякого плану, я була занадто наївна, не вірила, що війна може справді початись.

Першу ніч ми були в хрещеної, тато в цей час був у місті на роботі. Вони з мамою розлучені, мама живе за кордоном. Але виїхати до неї одразу ми не могли, в нас немає власного авта, навіть прав, ніхто з моїх знайомих у ті дні з міста не виїжджав.

Наступного ранку, 25 числа, ми з братом і татом поїхали в село. І двох моїх котів забрали. Думали, що там буде безпечніше.

«В нього не було зброї, тільки шапка в руках». Росіяни розстріляли 18-річного хлопця з друзями
«В нього не було зброї, тільки шапка в руках». Росіяни розстріляли 18-річного хлопця з друзями. фото з архіву родини

Село

Спочатку у селі росіян не було, ми навіть бачили колону української техніки. Перша інформація, що до нас рухається російська техніка, була 27 лютого. З того дня ми, вважай, були під окупацією. Вони почали весь час їздити по селу різними дорогами, розграбували магазин. Загалом в селі вони не стояли, просто їздили туди-сюди. Спочатку нікого не чіпали, у самому селі було відносно тихо. Але ми завжди чули всі вибухи, які були в Чернігові, чули, коли літаки літали.

За весь цей час у нас особливо не було ніяких варіантів евакуації. Ми думали, що ось, щось хоч трішки проясниться, і ми зможемо виїхати. У цей час із Чернігова йшла евакуація, але ми просто не могли туди дістатися. Росіяни стояли у сусідніх селах, і їхати – це було, як рулетка, 50/50. Біля села є розстріляні машини, у них були люди, від них не залишилось нічого.

За весь місяць війни не було ніякої гуманітарної допомоги. В селі розграбували магазин і в людей залишилось тільки те, що було до війни. Вдома щось готували. Молились, щоб не ходили по дворах і не відбирали. Я розумію, що всім було важко, і в Чернігові дуже складна ситуація з продуктами, в селі ще терпимо. Дуже важко в плані ліків.

14 березня

Був звичайний такий день. Було сонячно і дуже сильний вітер. Мій брат ходив до своїх друзів городом, вони живуть через кілька будинків. Саме того дня вони пішли до іншого свого друга на інший край села, нікому про це не сказали.

Біля третьої години я його бачила востаннє. Він забіг і сказав, що іде допомагати друзям. Це були останні слова, які він мені сказав. Він дуже поспішав, я подумала, що він знову пішов до тих друзів може, вони щось там собі робили. Я навіть не переживала, в мене не було ніякого такого поганого передчуття, нічого.

Я пам’ятаю, що дочитала книжку, пішла на вулицю, намагалась зловити зв’язок, навіть додзвонилася мамі, порозмовляла з нею. Після того пройшло не дуже багато часу, і я почула постріли. Їх було дуже багато. Це були автоматні черги і були постріли сильні, ніби з великої техніки. Я дуже злякалась. Звук був такий, що здавалось, що стріляють зовсім поряд. Я одразу побігла до хати. У мене в голові промайнула думка, що брата немає вдома, що хоч би з ним нормально все було. Тато сказав: «Хоч би не по нашим хлопцям. Бо я лежав і в мене щось аж тіпнулось».

Спочатку ми боялись кудись іти, бо бачили цю колону десь хвилин через 3-5 після цих пострілів. Вона їхала повз наш будинок, на цій колоні був знак «О». Коли проїхали, я сказала тату, що пішли вже хоч якось, подивимося, що там. Ми почули, як хтось кричав. Зрозуміли, що, мабуть, когось таки підстрелили, але ще була якась віра, що наші хлопці там бути не можуть. Я вірила, що вони у друга, ось тут, поряд.

Потім прибіг мій хрещений, він живе посеред села якраз, і сказав, що там наших хлопців розстріляли. Я одразу побігла туди, бігла, як могла, це було досить далеко від дому. Хтось кричав, що двоє вже неживі, а один ще живий. У мене ще була якась надія, що живий мій. Я бігла і не могла повірити в те, що сталося.

Я добігла туди і побачила куртку брата, що він лежить. В нього стріляли не з автомата, а з важкої зброї, бо у нього була відірвана нога і не було половини голови. Він лежав на землі з одного боку, мабуть, він намагався втекти, коли почали стріляти в хлопців. Вони лежали з іншого боку. Один був мертвий, йому влучили з автомата в серце, інший був ще живий. Його намагались довезти до лікарні. Як тільки його привезли туди і поклали на кушетку, він помер.

Похорон

Наступного дня ми ховали брата. Ми навіть не змогли везти труну головною трасою, де все сталося, вона йде до кладовища, бо боялись, що ще когось уб’ють. Їхали через людські городи, через поля. Нам довелось через невеличку річку класти дошки, щоб міг переїхати транспорт, на якому була труна.

Дивлячись на все, що відбувається, на те, скільки смертей, можна сказати, що ми раді, що змогли його нормально поховати, наскільки це могло бути тоді нормальним. Того дня, коли був похорон, дуже сильно стріляли. Мабуть, з усіх днів найгірше було тоді. У нас просто тряслась уся хата.

До смерті брата не було якось страшно, я розуміла, що ми всі разом, і все буде нормально. А вже після смерті брата і після того, як росіяни ходили по селу, здавалось, що вони у будь-який момент можуть повернутися знову.

Одного разу вони ходили по селу, видно було, що якісь спецпризначенці. Вони заходили до хат, перевіряли всі кімнати, людей, сараї, погреби. Коли зайшли до нас, тато сказав, що поховав сина. Один із них навіть сказав, що співчуває.

Ходили й інші, у деяких людей з крайніх хат вони забирали їжу, у декого забрали телефони, казали, що все це скоро закінчиться.

Рідні

Мамі дуже важко було сказати про смерть Валіка. Вона дуже складно це пережила, казала, що просто їхала до лісу і кричала там.

Важче було сказати бабусі, яка живе в іншому районі. У перший день, коли вона мені телефонувала, я не брала слухавку, я не могла їй щось збрехати, і правди сказати не могла, бо боялась, що вона не витримає. Наступного дня вона дізналась від знайомих. Вона дуже кричала.

Дуже важко було тату. Я рідко до нього їздила, брат частіше. Тато казав: «Я не знаю тепер, як жити. Мені треба повністю переусвідомити своє життя і знайти, за що зачепитися». У нього все було для Валіка.

Я дуже переживала за здоров'я бабусі, що ця новина стане для неї непосильною. Я сказала їй, що вона має триматися і дочекатися, коли я до неї приїду. А після того їй треба жити, щоб знову дочекатися, поки я отримаю права, зароблю і куплю машину, щоб звозити її до Валіка.

Що мені робити, я не знаю. Ми жили разом з братом, у нас було своє таке життя. А тепер я не знаю, як бути без нього далі.

«В нього не було зброї, тільки шапка в руках». Росіяни розстріляли 18-річного хлопця з друзями
«В нього не було зброї, тільки шапка в руках». Росіяни розстріляли 18-річного хлопця з друзями. фото з архіву родини

За що?

Я просто не розумію, за що з ними так жорстоко? За що взагалі? У брата нічого не було в руках. Він лежав, біля руки лежала тільки шапка і все. Деякі люди кажуть, що вони стояли і підняли руки, щоб ті окупанти бачили, що в них нічого немає. Деякі люди кажуть, що вони сховалися, що ця колона проїхала, а потім одна машина спеціально повернулася і їх розстріляла. Потім казали, що колону окупантів дуже накрили в сусідньому селі, вони були злющі і відігралися на наших хлопцях, які просто йшли по дорозі.

Але ми не знаємо, що було насправді. І вже ніколи не дізнаємось. І ніколи не зрозуміємо, за що.

«Макдональдс»

Весь цей час після його смерті в мене було тільки одне бажання: щоб війна вся оця закінчилася і я привезла своєму брату на могилу їжу з «Макдональдса». Ми з ним говорили про те, що буде після того, як закінчиться війна, куди ми підемо, що робитимемо. Він казав: «Але найперше – ми підемо в «Макдональдс». І тепер найперше, що я зроблю після війни, привезу цю їжу брату, але вже на могилу. Він її дуже хотів.

Читайте також:

Чернігівська родина живе у зруйнованому російськими снарядами будинку

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди