"Перше, друге і компот". Яна Ланько мати трьох синів. Найменшому вісім років, а старший зараз на фронті в складі ЗСУ на Донбасі. З початком війни вона з сім’єю вирішила залишитись у Чернігові та допомагати бійцям, які захищають місто. Щодня вона готує їжу на 50 людей, велосипедами розвозить її з братом та чоловіком під обстрілами на блокпости по місту та допомагає літнім людям, які залишились одні у Чернігові в облозі російських окупантів. Вони не називають себе волонтерами, вони просто допомагають.
Що було вранці 24 лютого? Як дізналася про війну?
На світанку, 24 лютого, мій брат подзвонив і сказав – "Вставайте. Почалося". Він працівник поліції і його викликали по тривозі. Він сказав зібрати речі та шукати десь безпечніше місце, де ми можемо сховатися. Ми прокинулися від дзвінка. Ми не вірили до останнього. Всі напередодні збирали якісь документи, тривожні валізи, ще щось. А ми цього не робили, вірили що не буде війни.
Які перші думки були?
Страх з’явився. Я почула як гепає за вікном. Перші думки були подзвонили ще двом дітям, які знаходилися не зі мною в інших містах. По перше ми зібрали документи, але нікуди не виходили. Просто поставили біля виходу. Також перше, що ми зібрали – був корм нашим тваринам, коту та собаці. І взагалі перший день ми не виходили з дому. Під вечір обстріли стали ближчими, і ми вирішили спуститися у сховище, чи підвал. Але в нашому районі бомбосховищ спеціальних ми не знайшли. І ми з чоловіком, 8-річним сином та котом і собакою вирішили піти до брата, в нього менше поверхів в будинку, ми в дев’ятиповерхівці живемо. І якось це заспокоїло, безпечніше там було.
Що робили далі?
На другий-третій день вирішили не сидіти вдома, потрібно було діяти. Підходили до хлопців на блокпостах питали що їм потрібно. Вони стояли там довго, не могли їх змінити, мерзли там, почали хворіти. Хтось навіть до дому не міг сходити взагалі. Спочатку я почала їм діставати ліки. В аптеки були величезні черги. Тож ми почали з цього. А вже потім ми підходили до хлопців, які стояли біля нашого дому, підходили до танків, запитували в чому потреба. Ми пропонували чай, поїсти виносили. І так ми обходили свої райони, машини в нас не має, тому ходили пішки, де могли. Спочатку було небагато людей, але потім ми почали обходити блокпости. Десь півтора тижня ми годували захисників, їх не так багато було, волонтери годували їх також, хліб пекли, кафе різні готували їжу. Ми переключилися на літніх людей, які були не в змозі вийти з будинку і лишилися самі. Мені писали у Фейсбук, бачили що я допомагаю, просили провідати їх близьких.
Коли почало пропадати світло та комунікації, готувати стало важче?
Стало виїжджати багато людей. І волонтери теж, їх стало менше в місті. Пропало світло. Багато людей пекли хліб та готували на електроплитах. Була проблема закупити харчі, тому що в місті без світла не працювали термінали, по картках нічого купити не можна було. Коли волонтерів стало мало в місті. Один день були сильні обстріли, ми наготували їжі на 20 людей, але вийти з нею не змогли. Тільки збирались виходити – починались сирени, вони ще тоді були. Так і не змогли за день вийти. Хлопці, які чекали нас добу розповідали, що їли тільки хліб, що в них лишився та кетчуп. Ми коли прийшли, принесли теплу їжу – вони дуже раділи.
Допомагали ліками хлопцям на блокпостах?
Серед них ще й хворі є. Хлопцю одному допомагали – в нього цукровий діабет, не зміг отримати інсулін свій, тож ми купляли йому за власні кошти в аптеці. Ми тільки через кілька тижнів дізналися, як діставати людям інсулін. Раніше приходили сповіщення їм на телефони, і вони йшли до аптеки безкоштовно його отримували. А зараз немає інформації, немає інтернету, хлопці не в змозі обходити місто. Добре, що зараз ми вже знаємо що робити. І я дуже радію, що ми можемо дістати інсулін безкоштовно для них.
Їжу на яку кількість людей ти готуєш вдома? Чи є газ, світло, за яких умов?
Світло тільки 2 дні як з’явилось. Це дуже допомагає. Взагалі ми готуємо рано вранці, як світає. А вночі я печу хліб. В нас є газ, я дуже радію, що мій брат не встиг змінити газову піч на електродуховку. Мені допомагає невістка, та дружина мого батька. Ми готуємо втрьох, потім з братом все розвозимо, машини в нас немає, тож возимо на велосипедах. Кожного дня ми готуємо для поліції на пости – це приблизно 30 чоловік. Ось вчора я собі взяла ще п'ять одиноких бабусь: одна лежача, дуже тяжка, і всі вони хворі, інваліди, не можуть пересуватися, не ходять на вулицю. У своєму районі я додатково взяла, носимо їм воду, їжу гарячу. Одна не може навіть їсти сама, я допомагаю їй, годую. В багатьох не має рідних, або вони знаходяться далеко. Також хлопці поліцейські приїжджають патрульними машинами до нас додому прямо їсти, коли виходить. Загалом щодня готуємо на 50 людей. Вже знають нас багато, дзвонять, просять ще на 7-10 людей додатково, але це не кожного дня. Приїжджають до нас – це 4-6 людей, які в змозі до нас до хати прийти.
Скільки часу займає приготування їжі? Та де купляєте продукти?
Невістка з дружиною мого батька цілий день готують. Цілий день вони щось роблять на кухні. Я займаюся хлібом, доставкою, і налагодженням контактів кому, що потрібно. І їжджу вранці рано на закупівлю продуктів. Тому, що це привозимо я, мій чоловік та брат велосипедами. Роздобуваємо продукти. Багато в місті вже знають, в мене такого кольору куртка, що я коли захожу в магазин – мені кажуть "Ці люди допомагають теробороні, пропустіть", ціни подекуди знижують, але не сильно – бо зараз все дуже дорого.
Чи допомагає хтось грошима?
Волонтери ні. Я з волонтерськими організаціями не пов’язана. Допомагають друзі. Кошти за які ми готуємо – це гроші моєї сім’ї, гроші моїх близьких, друзів, рідних з інших міст. Ще нам допомагали дві сім’ї. Одні теж волонтери, як ми. Вони від себе збирають кошти, але вони більше зосереджені на дітях. А друга сім’я, вони вже отримали документи як організація. Вони від "Християнської" церкви, там вже інші об’єми у волонтерів. Вони нам привезли трохи продуктів, щоб ми могли готувати. Все було безкоштовно.
Гуманітарну допомогу отримували у Чернігові?
Вона напевно доходить до Чернігова. Але не доходить до таких волонтерів, як ми. Ми волонтери самі від себе. Сім’я, про яку я вже казала, вони намагалися довго отримати документи. Вони багато роблять для міста – купили за свій кошт генератор, і дають змогу людям заряджати свої телефони. Мінімум по 40 людей стоїть за один раз і заряджають телефони, бо не мають світла у своїх районах. Допомагають людям, щоб хоча б могли сповістити своїх рідних, що вони живі. Але в цієї сім’ї проблема з документами, дуже тяжко їх оформлювати. Через те, що вони не офіційна волонтерська організація, а такі як ми, просто від себе допомагають місту, вони навіть не можуть знайти паливо для цього генератора. Ця сім’я, Олександр та Ольга, дуже сміливі, вони їздять під обстрілами, роблять добро задля міста, але документи отримати не можуть.
Які страви готуєте захисникам?
Кожного дня – це перші страви. Перші два тижні всі просили борщ. Ми приходили, хлопці казали суп, чи борщ. Ще ми цибулю різали, то вони взагалі так раділи, коли ми приносили цибулю чи часник. Зараз просять, щоб щось було більш рідке. Навіть, щоб менше картоплі було. Ми робимо різні супи, я змогла дістати шампіньйони – це був такий вершковий суп. На друге ми каші різні з підливами робимо, з печінкою. От вчора була підлива з печінки та рис. Пшеничну кашу робимо, макарони. Закуповую ще морську капусту. Сьогодні, наприклад, в них буде ще квашена капуста. Картоплі не готуємо тому, що картопля йде тільки на перші страви, з цим проблема. Перше, друге та компот, як кажуть. Багато ягід лишилося, самі готували та заморожували, зараз їх переробляємо, замість цукру (економимо) відкриваємо варення і додаємо до компотів, щоб підсолодити. Раніше все розливали у півлітрові банки, розвозили по порціях. Наразі немає змоги, тому що проблема з водою, ніде мити їх. Зараз розвозимо у пластикових відерцях, і вже хлопці розливають собі у посуд. Спочатку вдавалося дістати одноразовий посуд, але зараз з цим проблема. Тому й просять рідкого, щоб можна було зі стаканів поїсти. Тому намагаємось все дрібно робити, бо в таких умовах, щоб навіть без ложки могли поїсти.
Як дякують вам хлопці?
Я вже коли проїжджаю, коли бачать мене – хлопці честь віддають (сміється). На постах махають, дякують, радіють. Я підхожу – обіймають та дякують. Дуже вони позитивні. Хто до нас додому приїжджає, то після того, як побудеш біля них то нікуди не хочеться їхати. Нікуди. Я розумію, як їм потрібно це, і вони нас наповнюють.
Що хотіла б сказати чернігівцям?
Хочу сказати слова вдячності тим, хто лишається в місті, допомагає. Хочу сказати, що я дуже пишаюся цими людьми. І дякую їм, що ми робимо цю справу. Бог дав сміливість, і дає сили нам це витримати. Мені кожного дня пропонують вивезти мене з найменшим сином, але я не хочу, я потрібна тут.
Читайте також:
Три кілометри пішки з простреленою ногою: чернігівка при виїзді з Чернігова потрапила під обстріл
