Залишки картин від спадку художника-самоучки Анатолія Книря із Сохачів, що на Чернігівщині, розпродають. Гроші підуть для плетіння маскувальних сіток. Про це Суспільному розповіла директорка Сохачівського будинку культури Ольга Качура. Кілька картин хочуть залишити в селі як пам’ять про односельця. Художник Анатолій Книр помер рік тому. За півтора року до смерті Суспільне записало з ним інтерв’ю.
Розповідь художника
"Якщо чесно, то мрія кожного художника — мати свою виставкову залу маленьку. Не тому, що десь там «пальці погнути» чи гординю якусь, просто жалко: вони там десь стоять під сирістю, гниють, а так повісив — і люди приходять і дивляться", — говорив тоді художник.
Деякі його картини поїхали з новими власниками за кордон. Як він розповідав, в Ізраїль, Венецію, Емірати.
Малював, розповідав чоловік, усе своє життя.
"А скільки себе пам’ятаю, стільки й малюю. У мене така була наївна тоді думка, що я стану художником — великим, не великим, але стану. Треба себе не переоцінювати. Тоді життя буде наповнене якимось сенсом. А якщо гординя тебе задавить або недооцінювати будеш себе, то…"
Художньої освіти він так і не здобув. Мріяв, розповідав, ілюструвати книжки. Але обрав зовсім інший фах.
"Я працював у міліції у карному розшуку. Спочатку в Чернігові, потім — Києві. Тоді було бажання змінити світ на краще. То ми зібралися з товаришем і пішли: закінчив у Львові школу карного розшуку, потім у Чернігові працював у Новозаводському райвідділі, потім вищу школу закінчив у Києві, там залишився і працював. Потім пішов на пенсію — і так я чекав на цей момент, фарби на мене чекали, і пензлі, і мольберт — все-все".
Вміння малювати використовував і в основній роботі. Одного разу це допомогло впізнати злочинця.
"У Чернігові був грабіж. Один молодий хлопець пограбував жінку-продавчиню. Вона там продавала якийсь дефіцит. Він забрав гроші — і все. І коли свідки почали розповідати, я накидав з їхніх слів портрет цього хлопця. І начальник нашого карного розшуку подивився на цей малюнок і сказав: «О, це той з Подусівки босяк»".
Частина його робіт — це копії та перемальовки. Кожна авторська робота мала свою передісторію.
"Йшов я на риболовлю, через цвинтар. Побачив: два колоски ростуть. Головне, що недалеко від могили моїх батьків. Так і створюється картина: якесь враження тебе сколихне, так само як подивишся на якусь людину, а вона тобі запам’яталась".
Більшість пейзажів — це місцеві краєвиди.
"З собою постійно носиш блокнот якийсь і олівець. І чи дерево якесь криве чи цікаве, чи людина там стоїть в позі такій. Йдеш — і в очах емоційно так. Не хочеться, щоб воно пропало, щоб ще хтось побачив його".
Були роботи і з власних спогадів.
"Це я сам себе намалював. Я народився 1951 року, коли ще Сталін живий був. Уявляєте чи ні? І у нас був трофейний кінь. Бурий називався. Німці його залишили. Він поранений був. Він тягав гармати німецькі. Німці відступили, і він залишився. І мене батько садив на цього коня. Хлопне по спині — і він пішов. Через село у річку. Прийде. Води нап’ється, на берег вийде, я упаду з коня. І він іде собі пасеться там".
Про російсько-українську війну писати не хотів. Казав, що право на це мають лише ті, хто зараз на фронті, хто бачить її на власні очі, щоб не помилитись, не викривити дійсність.
У січні 2023-го автор показував свою недороблену роботу. Говорив, ще відсотків шістдесят треба дописати.
"Це, практично, робота з натури. Запалив свічку, коли світла не стало. І у свічці, в ґнотику, так горіло, наче жіночий профіль показався, практично, один до одного".
На одній із картин будівля сільської школи, якої вже давно немає.
"Це реконструкція нашої школи сільської. Вона згоріла. Вже немає. Був поміщик чи піп. Попів дім називався. І коли ця радянська влада стала, з нього зробили школу. Ми туди ходили".
Картини у клубі та розмальована зупинка
Ця картина висить на стіні сільського клубу і зараз. Одна з останніх. Директорка будинку культури Ольга Качура розповідає: її не продаватимуть. Хочуть залишити як згадку про село і про художника.
"У нього картини були недорогі: яку він і за 200 гривень віддавав, а це 300, 400, 500 — найдорожча. Ще одна: жінка сидить спиною, на руках у неї кіт, дерева, осінь, падають яблука, по саду валяються. Ту картину забрали наші сільські люди. Казали, що за 700 гривень він її продав".
Інші картини, які не стосуються села, продадуть — якщо знайдуться охочі купити, каже Ольга Качура. Виручені за них кошти підуть на закупівлю матеріалів для плетіння маскувальних сіток для військових. Для однієї з картин шукають власницю.
Зі спадку Анатолія Книря — ще й розмальована ним у селі зупинка і картина всередині зупинки. Автор сам повісив її тут.
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.
