На Чернігівщині 8 грудня попрощалися з п'ятьма захисниками України: Миколою Бецем, Сергієм Чмілем, Валерієм Олексійчуком, Євгенієм Годуном та В'ячеславом Ковальовим.
Про це повідомляють у Плисківській, Тупичівській, Козелецькій та Киїнській громадах. Також інформацію Суспільному надала мати одного із загиблих бійців.
Сергій Анатолійович Чміль народився 1 жовтня 1986 року в селі Тупичів. Закінчив місцеву школу.
"Після школи Сергій шукав свій шлях: працював у колгоспі, у Тупичівському лісництві, потім — водієм-далекобійником. Якою б не була робота — він робив її сумлінно, чесно, по-людськи", — розповідають про чоловіка у громаді.
У серпні 2025 року його мобілізували.
Служив Сергій Чміль стрільцем-помічником гранатометника в аеромобільному батальйоні.
"На жаль, отримане поранення стало тяжким випробуванням. Лікарі боролися за його життя, але врятувати бійця не вдалося", — розповідають у громаді.
2 грудня 2025 року Сергій Чміль помер. Попрощалися та поховали захисника у Тупичеві.
Євгеній Володимирович Годун народився 16 травня 1989 року в російському Тобольську, куди батька-військового пожежника направили на роботу. Як розповідала в інтерв'ю газеті "Гарт" мама Євгенія Любов Годун, у Киїнку вони переїхали, коли Жені було 4 роки.
Хлопець закінчив місцеву школу, потім відучився в деревообробному училищі. Після випуску трохи попрацював у Чернігові на "Кобзі" (фабриці музінструментів, — авт.), а потім його призвали на строкову службу.
"Та через проблеми зі здоров’ям син так і не дослужив. Із запаленням легень він потрапив у лазарет. Потім з’ясувалося, що у Жені було ще й запалення серцевого м’яза. Медики пролікували сина і зрештою комісували його", — розповідала Любов Годун.
За її словами, після армії якийсь час Євгеній був на заробітках за кордоном. Потім повернувся додому, закінчив курси автослюсарів і влаштувався на СТО. Пізніше працював на місцевому підприємстві, що виготовляє тренажери і спортобладнання. А останнім часом трудився на будівництві. Своєї сім'ї не мав, жив разом із матір'ю. До ЗСУ чоловіка мобілізували в перший день повномасштабного вторгнення. Військовий разом із побратимами брав участь в обороні Чернігова.
"Після завершення активних бойових дій на Чернігівщині підрозділ сина перекинули під Куликівку, потім — в інше місце. Восени 2023-го я востаннє бачилася із Женею. Його тоді послали на навчання в Полтаву, і дорогою він ненадовго заїхав додому. Хто ж знав, що це наша остання зустріч..." — розповідала Любов Годун "Гарту".
У Полтаві, за словами матері Євгенія, її син вивчився на зв’язківця і потрапив під Суми. Там його відібрали у спеціальну групу й відправили на місяць на навчання в Італію.
Після повернення в Україну хлопців одразу перекинули на Донеччину. Їхній підрозділ базувався під Костянтинівкою.
"Там сина перевели з посади зв’язківця на нову — стрілець-помічник гранатометника. По можливості ми з ним зідзвонювалися. Женя радів, що має хорошого напарника, який його розуміє з півслова. А ще розказував, що вони возять бійцям на передову боєкомплекти, продукти, забирають поранених. Про безпосередню участь у боях не казав. Лише під час нашого останнього спілкування (це було вранці 25 січня) повідомив, що вони збираються на позиції, тому якийсь час він не виходитиме на зв’язок. Я думала, днів два-три, й Женя об’явиться. Та він усе не дзвонив", — згадувала в інтерв'ю "Гарту" Любов Годун.
Майже два роки чоловіка вважали зниклим безвісти. Згодом підтвердили, що Євгеній Годун загинув 25 січня 2025 року біля населеного пункту Кліщіївка Донецької області.
Попрощалися та поховали захисника у Киїнці.
В'ячеслав Олександрович Ковальов народився 11 жовтня 1997 року в Білопіллі Сумської області. Закінчив Хоружівську школу. Потім сім'я переїхала до Чернігова. А хлопець продовжив навчання у Чернігівському професійному ліцеї залізничного транспорту.
Після навчання проходив строкову військову службу. Повернувшись до цивільного життя у 2020 році, чоловік займався власною справою: фарбував автівки.
У лютому 2025 року В'ячеслав долучився до лав ЗСУ. Воював на Сумському напрямку.
30 листопада 2025 року боєць загинув під час виконання бойового завдання у Сумській області.
Попрощалися та поховали В'ячеслава Ковальова у Чернігові на кладовищі у Ялівщині. У нього залишились батьки та наречена.
"Вони мріяли про сім'ю, хотіли дітей, але все обірвала війна", — розповіла Суспільному мати В'ячеслава Наталія Ковальова.
Валерій Михайлович Олексійчук народився 5 лютого 1971 року в селі Новопавлівка Красноперекопського району Кримської області.
Потім родина переїхала проживати до села Скрипчин Козелецького району Чернігівської області.
Тут він закінчив Скрипчинську восьмирічну школу. Після закінчення школи пішов навчатися на тракториста-машиніста.
З 1989 по 1992 роки проходив строкову службу.
В 1993 році одружився та з родиною переїхав жити до міста Київ.
Працював у різних комерційних структурах на різних посадах. А вже останнім часом — у ТОВ "Будівельник ДБК" міста Київ.
З початком повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну Валерія Олексійчука мобілізували.
У квітні 2025 року, під час виконання бойового завдання, боєць зазнав тяжких поранень та опіків. Помер Валерій Олексійчук 30 листопада 2025 року під час реабілітації.
Поховали воїна у селі Скрипчин.
У нього залишилися мати, сестра, брат, дружина та син.
Микола Іванович Бець народився 11 грудня 1989 року. Проживав у селі Сиволож Плисківської громади.
Як повідомляють у спільноті "Футбол Борзнянщини", Микола Бець грав 16 сезонів у складі місцевої команди ФК "Дружба" з села Сиволож.
У віці 16 років він дебютував за дорослу збірну Сиволожа.
Упродовж усієї кар'єри Микола Іванович був незмінно надійним захисником. Його вирізняли спокій, непоступливість та виняткова передбачуваність.
Зі спогадів про його гру:
"Микола завжди був меганадійний і мегаспокійний. На полі його головна якість — це футбольний розум. Жодної програної боротьби. Він завжди грав на випередження, чим не давав супернику жодного шансу. Крім того, він був завжди відкритий для передачі, що робило його незамінним не лише в захисті, а й у побудові атаки".
Разом зі своїм футбольним клубом чоловік був багаторазовим чемпіоном району серед команд 1 ліги та у 2021 році був визнаний кращим захисником команди за версією глядачів. Також був багаторазовим призером чемпіонатів Борзнянського району з футзалу.
Після початку повномасштабного вторгнення Микола Бець долучився до лав ЗСУ. Воював на посаді оператора відділення протитанкових ракетних комплексів взводу вогневої підтримки першої аеромобільної роти.
Загинув боєць 10 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Гостре Донецької області.
Поховали Миколу Беця в селі Сиволож.
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.
