"У нього було дуже багато татуювань. Нам показали фрагмент, який в нього був на шиї. Тільки по цьому тату можна було його впізнати".
Прикордонник зі Шполянщини Юрій Замашний у квітні 2024 року не повернувся із бойового завдання на Донеччині. Його тіло привезли додому у чорному мішку, а дружина упізнала чоловіка за татуюванням.
Про те, як Юрій під час евакуації зміг винести пораненого побратима, удвічі важчого за себе, та про любов до сімʼї розповіла Суспільному його дружина Андріана.
Нині вона береже в пам'яті пережиті разом моменти, а трирічна донечка продовжує чекати тата з війни. Їхня історія розпочалася у 2012 році, коли Андріана переїхала із сім'єю жити у Шполянський район.
"Мені тоді було тоді 11 років, а йому — 14. Ми спочатку не дружили, билися. А потім гуляли в одних компаніях у школі. А у 2015 році був вечір до 8 березня. Він запропонував мені зустрічатися. Я не повірила йому, бо знала, який він був популярний серед дівчаток. І 8 березня ми почали зустрічатися".
Опісля Юрій поїхав до університету в Черкаси та любов міцнішала, пригадала Андріана:
"Він завжди на навчанні казав, що хворіє і тікав до мене у село. А коли мені було 16 років, на 8 березня зробив мені пропозицію. Тобто 8 березня — це така наша дата. Потім я приїхала у Черкаси навчатися. Ми так жили, любили одне одного".
Та, як розповіла жінка, жили разом не довго, адже у 2019 році чоловік пішов на службу:
"В армію він добровольцем пішов. Коли повернувся, зробив мені знову пропозицію. І через два місяці ми вирішили побратися. Коли було весілля, я вже була вагітна, але про це не знала. Дізналась тільки через місяць".
Коли доньці Вероніці було чотири місяці, Юрія мобілізували:
"Йому зателефонували з частини, коли війна повномасштабна почалася, сказали, що очікують його — з'явитися спочатку в Луцьк, а потім у Шполу у військкомат. Там його вже направили у Черкаси. Це було 26 лютого".
Через два тижні Юрія з Черкас перевели в Донецьк, де він пробув тиждень без зв'язку. Потім був у Чернігові та Сумах.
"Потім знову перевели на Донеччину. З останнього виїзду він не повернувся. Він не мав туди йти, це були не його позиції, він пішов туди, бо пішов його друг. Він мені розповідав, як їх відправляли з автоматом проти танка. Розповідав як він виносив побратимів.
Він важив лише 60 кілограмів, худенький дуже. Він виніс на собі побратима, якого було 120 кілограмів. Той побратим сказав мені, якби не чоловік твій, я б не був живий".
Про загибель чоловіка Андріана дізналась 26 квітня 2024 року. Розповіла: їй зателефонував друг:
"Він сказав, що з Юрою щось сталося. Кажуть, що він поранений. Але, додав, до командира не дзвони, бо це ще нічого не точно. Я до вечора чекала. Відповідно, я не можу чекати, бо як це так? Мені кажуть, що мій чоловік поранений, а я буду мовчати? Я зателефонувала до його командира. Він мені каже: Андріан, не вір слухам, з Юрою просто немає зв'язку. А я кажу, як же ж немає зв'язку? Їх їде сім людей на позиції, а ви говорите, що немає зв'язку? Та кожен з них бере рацію. Як це так? Вони сказали чекати. Вже було 27 квітня".
Опісля слухавки від Андріани ніхто більше не брав. Сподіватися, що чоловік живий, було намарно:
"28 квітня мені написали його друзі, знайомі. Через знайомих дізналися, пишуть мені: твій чоловік двохсотий. Я кажу, що це неправда, це не може бути. Я знову ж до того командира. Він мені каже, що ні, не вірте. 29 квітня о 8:13 я прокинулася і заходжу відразу в телефон. Дивлюся, мені в телеграмі написав його побратим, що мого чоловіка більше немає. Зі мною був мій тато в той момент".
Батько Андріани, також військовий, зателефонував до командира, пригадала жінка:
"Тато приїхав з Донецька, щоб підтримати мене. Командир сказав йому, що дійсно мого чоловіка більше немає. Вивезти його, на жаль, не можуть, бо там все окуповано, обстріли, а він був в Красногорівці Донецької області".
У той же день Андріана поїхала до Черкаського ТЦК та СП, де їй сказали, що інформації про її чоловіка немає. Там направили до поліції, аби в доньки Вероніки взяли ДНК.
"Сказали чекати. Я поїхала до батьків, батькам вже говорила, що Юри немає. Вони мені до останнього не вірили, казали, що я обманюю. Я поїхала у село і навіть не встигла доїхати, як мені подзвонили з військової частини з Чернігова і повідомили офіційно, що мого чоловіка немає".
На упізнання жінка їздила разом зі своїми рідними, адже самій не вистачило сил:
"Коли ми приїхали, нам не хотіли його показувати. Я сказала, що я не буду ховати чужу людину, поки я не побачу свого чоловіка. У нього було дуже багато татуювань. Нам показали фрагмент, який в нього був на шиї. Тільки по цьому тату можна було його впізнати. Я бачила, який він був спухлий, які у нього були набряки. У нього у лікарському висновку — відкритий перелом правого стегна й інші неуточнені травми органів життя. Кажуть, що в нього щось всередині обірвалося. Його навіть довелося ховати просто в чорному мішку".
"Похорони я майже не пам'ятаю. Нічого. Людей було, кажуть, багато. Дійсно, дуже багато. Приїхали і побратими його, і дуже багато рідних. Кажуть, до 500 людей було. Хоча в нас селі всього 300 людей".
Андріана береже листування з чоловіком: останнє повідомлення, що відправила Юрію 25 квітня так і лишилося не прочитаним:
"Ми з ним переписувалися і вже я цього повідомлення не бачила, він написав: я тебе люблю. Я вже пізніше відповіла, що я його теж. І це повідомлення осталося навіть не прочитаним. І цього повідомлення він вже не побачив і не побачить ніколи".
Нині Андріана з теплом згадує усі пережиті моменти разом із чоловіком:
"Він додому старався приїхати, хоч на пів години. Ми йому завжди казали, куди ж ти спішиш, куди ж ти їдеш? А він: ви не розумієте, як мені сильно хочеться додому.
І коли Вероніці було два роки, вони були на позиції і вісім днів не могли вийти на зв'язок. 30 вересня 2023 року вони зі своїм побратимом бігли дві години під обстрілами, щоб тільки привітати її з днем народження. Розумієте, яке це було щастя? Коли всі рідні поряд, а його немає, і він подзвонив. І, виходить, за ці три роки, він був тільки рік на дні народження. Більше його не було".
Донька Вероніка досі чекає тата вдома:
"Вона знає, що папа зірочка. Але вона не розуміє, що він помер. Спочатку ми їй говорили, що тато на роботі. Вона не була на похороні. Ми її не водили. Потім, коли свекрусі приснився сон, де Юра каже, не ховайте від мене дитину. Це було якраз йому девʼять днів. І ми доньку повезли до нього. Ми ходимо до нього на кладовище".
У школі, де навчався Юрій, відкрили меморіальну дошку. Також встановили його портрет на Алеї Героїв у Шполі, розповіла Андріана. Вона береже дві речі, які лишилися після чоловіка — весільну каблучку та жетон. Далі продовжувати жити дає сили їхня донька Вероніка:
"У мене, крім дитини, більше нічого немає. Якби не вона, може б все було б інакше взагалі. Наша каблучка і його жетон, де є наше з ним втрьох фото. Це те, що мені єдине віддали, коли він загинув. Це всі його речі. Більше нічого не залишилось. Ось нещодавно у нього був день народження. Поїхали з дитиною, повезли тортик. Наших дев'ять років, як одна мить пройшла".
