Перейти до основного змісту
"Це Україна? Так. І я розплакався": інтерв'ю з азовцем про полон, поранення та засудження

"Це Україна? Так. І я розплакався": інтерв'ю з азовцем про полон, поранення та засудження

Ексклюзивно
Олександр Кузьменко
Олександр Кузьменко. Reuters / архів Олександра / Колаж: Суспільне

Черкащанин Олександр Кузьменко потрапив у полон на Азовсталі та отримав 25 років суворого режиму у фейковому суді терористичної організації "ДНР". Його вдалося повернути в Україну під час обміну 18 жовтня 2024 року. Нині лікарі намагаються поставити його на ноги, оскільки без належної медичної допомоги у полоні одна з його ніг повністю атрофувалася.

Олександр Кузьменко доєднався до "Азову" у 2018 році та служив у Маріуполі. Він один з тих, хто тримав оборону у перші дні повномасштабного вторгнення та в травні, за вказівкою керівництва, вийшов у полон, де провів два з половиною роки.

Про полон, фейковий суд за нібито розстріл цивільних та плани на майбутнє Олександр розповів Суспільному.

Як ви доєдналися до війська, як сказали про це рідним?

До Азову я доєднався після закінчення університету, де навчався на вчителя історії. Коли закінчив бакалавра, я зі своїми друзями дізнались про полк. І я вирішив себе спробувати саме там. Ми чули, що там важкий базовий курс бойової підготовки. Але вирішили спробувати, ну, і в нас вийшло.

Своїм рідним про те, що я вже військовослужбовець, сказав після підписання контракту, коли вже був у Маріуполі. Батьки здивувалися. Вони бачили мене трошки в іншому, можливо, у вчителюванні. Але я вирішив для себе, що буду військовим. У мене старший брат також військовослужбовець. От я вирішив, що він приклад для мене.

"Росіяни знищували Маріуполь під корінь": інтерв'ю з азовцем про полон, поранення та засудження
Олександр. Архів героя матеріалу

Коли ви опинилися у Маріуполі?

Це був жовтень 2018 року.

Як тоді було захищати Маріуполь?

Маріуполь захищати — це саме період 2022 року. Це коли вже почалась повномасштабна війна. Це важко з чимось порівняти. Це саме міські бої, висока інтенсивність. Вона вимагає від тебе швидких прийняттів рішень, щоб ти 24 години був у напрузі. До 2022 року я ще такого не знав зовсім. Це було моє перше бойове знайомство з війною.

Було дуже складно, тому що погода була не дуже сприятлива. Весна була холодна, сніг лежав дуже довго. Внаслідок артобстрілів і скидування бомб на Маріуполь не було тепла, світла. І комфортних, якщо можна так говорити, умов не було зовсім. Ми спочатку думали, що якщо війна і буде, то бої точитимуться не в Маріуполі. Але так сталося, що війна прийшла дуже швидко, неочікувано. Ми зустріли війну в місті, яке було майже не підготовлене до війни. Ми вже маневрували на місці, на ходу щось придумували і намагалися це робити.

Які були перші дні захисту міста? Чи було у вас достатньо медикаментів, їжі, води?

Коли бої були на околицях Маріуполя, у селах, там, де інші бійці зустріли ворога, у нас було декілька днів, щоб підготуватися.

Медикаменти у нас були, ми змогли за цей час те, що нам потрібно, назбирати. Все необхідне при хворобах, знеболювальні — мінімальне. Разом з тим магазини вже не працювали, а ті, які залишилися, то там все або розбирали люди, кому потрібно було, або власники магазинів самі віддавали і цивільним людям, і так само і військовослужбовцям. Ви просто приїжджаєте, вони кажуть: хлопці, забирайте все. Вони вже знали, що далі буде тільки гірше. Ось такі перші дні були бентежні.

Ми гадали, буде війна чи не буде, тому що поки ще був інтернет, ми слідкували за тим, що робиться в Україні, бачили, які йдуть бої. Ми думали, що можливо вже все і зупиниться. Що до Маріуполя це не дійде. А потім вже як почалися інтенсивні бої в Маріуполі, то ми вже зрозуміли, що все закінчиться не так швидко.

Бої були інтенсивні, артобстріли, росіяни знищували Маріуполь під корінь.

І для нас це було ще складніше, тому що у нас не було можливості підвозити, наприклад, боєкомплекти, не було можливості відпочивати, не було можливості проводити заміну бійців. Зі сном було дуже складно. Я було не спав день-два. Сон — це була велика розкіш. Через те, що я був командиром позиції, був як старший, то зі сном у мене було зовсім складно. Я постійно був на зв'язку з командуванням, на прийнятті та віддачі наказів. Це була глобальна проблема.

Також я був поранений декілька разів, три-чотири рази, але не було людей для того, щоб мене замінити. Я розумів, що не можу собі дозволити вийти зі строю. Мене поранило, у госпіталі мені мінімально надали допомогу і я вертався на позицію. І таких історій є десятки, навіть сотні було у Маріуполі. Ніхто не міг дозволити зупинитися.

"Росіяни знищували Маріуполь під корінь": інтерв'ю з азовцем про полон, поранення та засудження
Олександр. Архів героя матеріалу

Розкажіть, будь ласка, які ви отримали поранення?

Перше — осколкове поранення в руку та в плече під час боїв у приватному секторі в Маріуполі. Коли нашу позицію почали обстрілювати з автоматичного гранатомета, я не встиг сховатися, добігти до місця укриття. І коли я тільки хотів забігти в будівлю, граната впала десь, може, декілька метрів від мене, і попало мені в руку та плече. Мені надали допомогу, після цього я попав у шпиталь в бункері на Азовсталі. Там мене полікували деякий час і я знову повернувся в стрій.

Потім в мене було також поранення кульове в ногу, що призвело до перелому стегна. Я був командиром позиції, і виходить до мене старший командир, який каже, що потрібно подивитися в тил — є хтось там чи немає. Я виходжу, дивлюся, і через оптичний приціл бачу, що є група противника. Тобто на відстані там 200-250 метрів. Я відкриваю по них вогонь, уражаю декількох людей, але їх було більше і вони відкрили вогонь по мені теж. Попали мені прямо в стегно, що потім призвело до перелому. Я впав і нога зламалась. Після цього мене евакуювали на Азовсталь, і там я був до наказу вийти в полон.

"Росіяни знищували Маріуполь під корінь": інтерв'ю з азовцем про полон, поранення та засудження
Поранений Олександр. Архів Олександра

Ви вийшли за наказом в полон, як це відбувалося?

У ніч з 15 на 16 травня нам сказали, що домовляються про те, щоб ми вийшли в полон. І 16 травня вже вранці нам розказали, що ми будемо виходити. Я до останнього вірив, що буде деблокада Маріуполя. Я вірив, що сили суміжні зможуть до нас прорватися, але не вийшло.

І 16 травня ми виходили за наказом в полон. Спочатку виносили тяжкопоранених. Я потрапив в полон, у першій хвилі. Нас було 50 людей, всі теж тяжкопоранені. Мене несли чотири побратими. І така колона збирається і йде на вихід до заводу "Азовсталь". Там нас вже зустрічали російські війська. Була домовленість про те, що ми за наказом виходимо в полон. Все було у межах цивілізованості, все було нормально. І нас почали вантажити у спеціалізований транспорт.

Потім перші 50 людей вирушили вже далі. Ми поїхали в Новоазовськ. Я, чесно, до останнього не вірив, що колись потраплю в полон. Довелося прийняти це якось. Мене тішила тільки думка, що я не один такий. Що нас багато, але все одно було погано.

Чи була у вас можливість перед виходом у полон написати якесь повідомленням своїм рідним?

У нас був інтернет у бункері. Але знаєте, коли перебуває понад сотня людей, то інтернету на всіх не вистачить. У мене була можливість спілкуватися зі своєю мамою, зі своїм братом, а також зі своєю дівчиною. Мамі я не хотів говорити про такі речі. Не хотів, щоб вона хвилювалася. Це, я думаю, нічого такого незвичайного. Хоч в мене мати сильна жінка, вона змогла б витримати це. Але чомусь я вирішив, що краще промовчу.

Брату я своєму, який вже на той час також служив, встиг сказати про те, що, скоріше всього, що ми потрапимо в полон, іншого виходу немає. На що мій брат сказав, що якщо зі мною щось станеться, то він нікому це ніколи не пробачить, що буде вести війну аж до кінця, що для нього війна не закінчиться. Для мене це були теплі слова досить. І прямо перед полоном, я дізнався, що мій брат одружився. Вже був тяжкопоранений, скинув мені в телеграмі фотографії свідоцтва про шлюб. Мені якось це зігріло душу трохи. Я навіть забув на той час, де я знаходжусь. Але одночасно засмутився, що я пропускаю такі важливі події у своєму житті.

І дівчині своїй я встиг сказати, що ми виходимо за наказом в полон. Я їй написав, що скоріше всього ми здаємося. Вона написала, чи це дійсно вже так буде насправді, чи це ще не визначено. Я сказав, що це точно.

У мене тоді пропав інтернет і я вже не встиг прочитати те, що вона мені написала. Але був спокійний, що вона знає точно. Але весь час, поки я був в полоні, я думав, що ж вона мені відписала тоді. І коли протягом великого часу мене вже обміняли, я тоді зайшов в інтернет, і вона мені скинула те листування наше старе. Тільки тоді я зміг прочитати.

"Росіяни знищували Маріуполь під корінь": інтерв'ю з азовцем про полон, поранення та засудження
Скрин останнього листування Олександра та його дівчини. Архів Олександра

Як минали дні в полоні? Які були умови у вас, ваших побратимів?

Спочатку все було досить нормально та цивілізовано. Спочатку ми поїхали в Новоазовськ Донецької області, а потім нас тяжкопоранених відправили у госпіталь.

Я провів досить довгий час у госпіталі. Там робили все, щоб не довелося ампутувати ногу. Нам надавали допомогу медичну, годували, з цим проблем ніяких не було. Ставлення, скажу так, і не надто погане, але і не було солодко. Тому що все-таки ми були в полоні, проводилися допити. Спочатку нас не били, не калічили, бо ми були поранені. Всі лежачі, ніхто не встає. Потім, у цій же лікарні, ставлення до нас змінилося. Почали застосовуватись різні заходи фізичного впливу, типу рукоприкладство різне або словесне.

Після лікарні, я вже опинився в інших місцях, у різних виправних колоніях і там вже ставлення було зовсім інше, набагато інше. Там вже було зовсім не солодко. Там я дійсно відчув, що значить полон. Тому що те, що було раніше в лікарні, це, так сказати, квіточки.

Саме в цих виправних колоніях я дізнався, що таке допит, що таке прийомки, нульові дні і просто перевірки ранішні, вечірні.

В яких умовах ви перебували?

Коли я перебував в Донецькому СІЗО, то умови були жахливі. Уявіть середньовічні каземати такі, як з фільмів чи мультфільмів, як там щурі бігають, там кайдани такі. Таким було Донецьке СІЗО, там де утримувалися військовополонені наші. Ну це було просто жахливо. Санвузла, як такого адекватного, не було, ну добре, що хоч вода йшла раз через раз. Світло було 24 на 7, такий захід психічного навантаження на людину. Потім антисанітарія,— це все брудно.

Також, я був ще в різних камерах, вже в інших місцях. В одній із виправних колоній, де я перебував, був в камері на чотири людини, там досить був нормальний туалет, вода, але що мінус, це була досить холодна камера, як і всі інші.

А були моменти, коли ми були роздягнені зовсім до гола. Коли треба було стояти, у них є така фішка, що ви маєте стояти весь час, ви не можете ні сісти, нічого, ви маєте весь час стояти.

І бувало так, що я стояв довго на одній нозі, бо в мене інша була непрацююча через поранення. Це було жахливо, тому що я вже був на межі того, що я міг не витримати і впасти. І оцей холод, оці всякі заходи з їхнього боку, побиття. І я так думав, що я, напевно, не витримаю.

Але ні, витримав. Я тільки потім зрозумів оці слова, коли кажуть, що немає нічого такого, що людина не може витримати.

"Росіяни знищували Маріуполь під корінь": інтерв'ю з азовцем про полон, поранення та засудження
Олександр. Архів героя матеріалу

Як було з їжею та питною водою?

Поки я був в Донецькому СІЗО, то їсти там давали. Але настільки мало, що цього не вистачало зовсім. Давали так, аби серце не стало.

Тобто, що такі порції зовсім-зовсім малі. І ще при тому, що ми чули, як охоронці, які за нами дивилися, як вони самі визначали — тій камері давати їсти чи не давати. Ну, було й так, що охоронці самі забирали їжу. Ну, це якось звучить смішно, що вони забирають у військовополонених. З цим я тут стикався протягом двох з половиною років.

Їжа це досить така болюча тема в полоні. Тому що їжі завжди не вистачає. У полоні завжди її мало. Або її взагалі немає, або її мало. І завжди чогось хочеться такого, чого немає взагалі.

Якби це смішно не звучало, я деякий час мріяв про торт "наполеон", наприклад. І я постійно думав, от хочу саме його. От я би, мабуть, руку віддав тільки за те, щоб наполеона тоді з'їсти.

Чи розповідали вам про те, що відбувається в Україні?

Ну, до новин ми не мали доступу. Чули тільки все у викривленій призмі. Наприклад, говорили про те, що України вже немає. Що Київ захопили, а Україну поділили. Ну, ми знали, що це брехня.

Бували моменти, коли нас водили на допити в штаб. Ми чули новини їхні переважно. Ми знали, що відбувається. Ми знали, наприклад, за бої в Бахмуті, за бої в Авдіївці. У нас навіть в цих умовах була можливість спілкуватися між собою. Ми перестукувалися, перегукувалися між камерами.

"Росіяни знищували Маріуполь під корінь": інтерв'ю з азовцем про полон, поранення та засудження
Олександр. Архів героя матеріалу

Що вам не давало зламатися в полоні?

Думка, що я дуже сильно хочу додому. Я був впевнений, що я дома опинюся. Думка про те, що мене дома чекають. Про те, що є куча незакінчених справ. Хотілося, звичайно, опустити руки. Нічого не робити. Здатися, морально здатися. Але мене ще підтримувало те, що навколо мої побратими. Вони досить оптимістично на все дивилися. І ми вважали, що цей шлях потрібно пройти.

Тобто це як перевірка для самого себе. Бути українським націоналістом на словах це одне. А ось показати насправді — це зовсім інше.

І ось ми так роздумували про те, як так? І дійшли до висновку, що це випробування, яке ми маємо пройти. Не зламатися, а все-таки пройти, щоб нам не соромно було б дивитися рідним в очі по поверненню.

Просто хотілося додому в Україну. Будь-куди. Я говорив, що я хочу будь-куди, тільки в Україну, будь-яке місто, будь-яке село. Головне, щоб це було в Україні. Ну і хотілося продовжити військову службу. Я для себе вирішив, що як повернуся, обов'язково, після відновлення, вернусь на службу. І якось я розумів, що якщо опущу руки, то вже ніякої служби, ніякого дому мені не бачити. Так що була ціль, я до неї йшов.

Мене гріла думка про те, що я ось повернусь додому, я побачу свою дівчину, побачу маму, рідних. Коли я лягав спати, я постійно згадував близьких. І думав, як вони там, чи все в них добре, чи все в порядку. Це мені допомагало.

Розкажіть, будь ласка, про свій стан здоров'я в полоні.

Як я потрапив в полон, у мене після кульового поранення в ногу був перелом стегна зі зміщенням. Вона стала на вісім сантиметрів коротша, вона не працювала зовсім, я не міг на неї стати, бо вона могла зламатися. Спочатку я просто лежав, надавалася допомога мені, саме зі сторони, так званої ДНР. Робили все непогано. У лікарні медичний персонал, не військовий, а просто звичайний медичний персонал, який там працював, ставився добре. Щось бувало, словами перебігало, де вони сказали: ах ви такі, такі, такі, але на ділі нічого поганого не робили. Мені ногу врятували.

А надалі було дуже тяжко мені, тому що пересуватися на одній нозі в колонії — це жахливо. Постійно треба спішити. Це постійно треба бігти. А в моєму випадку це постійно стрибати на одній нозі. Милиці не завжди були. Наприклад, у різних місцях мені їх не давали. Бувало так, що мені попадало по нозі хворій. І це було дуже не солодко.

Наприклад, вже в інших місцях, то мені там дали милиці. І вже, якби, спираючись на те, що я з інвалідністю, то там ставлення було трошки інше. Трошки краще, можна навіть сказати. Ну, мене завжди в полоні позиціювали, характеризували, як людину з інвалідністю, тому що одна нога не робоча.

"Росіяни знищували Маріуполь під корінь": інтерв'ю з азовцем про полон, поранення та засудження
Олександр. Архів героя матеріалу

У полоні фейковий суд терористичної організації "ДНР" засудив вас до 25 років за нібито розстріл цивільних. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.

Про те, що мене мають судити, я дізнався ще задовго до суду. Взагалі, ще як тільки мені починали, так сказати, шити цю справу, це було ще в 2023 році, коли я ще перебував у лікарні в Донецьку.

Прийшли слідчі з ФСБ, а також слідчі комітету Російської Федерації. І вони починали вибивати з мене погодження на те, що я дійсно вчинив ці злочини, які мені інкримінували. Вже тоді мені сказали, що буде суд взагалі й потрібно тільки очікувати.

І так сталося, що згоди в мене ніхто не питав, мене просто поставили перед фактом, що потрібно взяти на себе справу. Але зробити це так, що це дійсно, я зізнаюся, що в цьому винуватий. Декілька разів я сказав, що я цього не робив, що я не погоджуюся з цим. Ну, потім пішли періоди побиттів, катувань і я зрозумів, що виходу у мене немає ніякого і потрібно брати на себе справу. Тоді я ще поговорив зі своїм другом після одного з допитів, я казав, що брати на себе справу не хочу, адже не винуватий у цьому взагалі. Він мені відповів тоді, що у нас немає вибору взагалі, і мене ніхто не буде цькувати за те, що я візьму на себе фейкову справу.

Ну, і тоді я на один з допитів прийшов і сказав, що так і так, я погоджуюся. Справа вийшла повністю сфабрикована. Інкримінували мені те, що я віддав наказ на розстріл цивільного населення ще в Маріуполі у березні 2022 року. Я сам вказав жертв, що ось там були двоє цивільних, я віддав наказ. Ну, це справа повністю вигадка. Вона склепана з нічого, тому що я її сам придумав. Не було ніяких жертв насправді, нічого. Ця справа базувалася на моїх вигаданих свідченнях. Ну, наче вони знайшли свідків з моїх бійців, також зробили так, щоб вони погодилися, ну, також внаслідок тортур. І так вийшло, що вся справа була зроблена, я вже очікував суду.

Суд був в січні 2024 року. Мене привезли на цей суд.

Суд взагалі був як спектакль, можна сказати. Тому що всі сиділи, знаючи, що ця справа сфабрикована, адвокат мій взагалі під час судового засідання грав в телефоні у гру якусь. Я сидячи в клітці, спостерігав оце все. І в кінці, суддя дає вирок, що 25 років суворого режиму. На що я так тоді здивувався.

Тому що слідчий мені говорив, що якщо ти візьмеш на себе справу, то тобі там дадуть, десять років максимум, а тут — 25. І я зрозумів, що це все дуже реально, і що ось я можу залишитися в колонії на дуже-дуже довгий термін. І вже в березні я відбув у колонію суворого режиму.

І взагалі, я вже був переконаний в тому, що засуджених будуть міняти в останню чергу і це можливо після закінчення війни. Перебуваючи в колонії, я щось відчував, що війна закінчиться не скоро. І з такими обіцянками, як нам говорили, я гадав, що додому я не попаду взагалі. Я просто був розбитий тоді.

Чи змогли навести речові докази у суді чи справа базувалась саме на ваших словах?

Справа базувалась на словах повністю. Тому що слідчий експеримент також виглядав досить смішно. Нічого не знайшли, просто прибули на місце.

Мене тоді повезли у 2023 році в Маріуполь. І на колишніх позиціях вони познаходили гільзи від куль старих якихось незрозумілих. І знайшли один наколінник від екіпірування.

І це було дуже смішно, тому що вони вважали, це дуже важливим речовим доказом. Зрозуміло, що вони ніяких трупів не знайшли, бо самих трупів не було ніколи зовсім. Нас судили по Кримінальному кодексу РФ.

Коли ви вже відбули у місце засудження, чи змінилось ставлення до вас?

Так, це відчувалося, тому що у нас харчування стало там обов'язково триразове, і було насичене і жалітися на харчування не можна було вже. Ну, було нормально, скажу так. Стали нормальні послуги медичні надаватися, нас водили постійно в санчастину, нас там лікували. Мінус тільки було те, що ти був засуджений на довгий період і ти міг взагалі не побачити дім.

"Росіяни знищували Маріуполь під корінь": інтерв'ю з азовцем про полон, поранення та засудження
Олександр. Архів героя матеріалу

Ви кажете, що змінилось харчування після засудження. Що вам давали їсти?

До засудження були маленькі порції. І все було так сухо, дуже мало. Це важко було назвати взагалі харчуванням. Уже після засудження вже було всього трохи більше, насиченіше. Була відчутна різниця. Вже була якась стабільність взагалі щодо їжі. У нас були супи досить такі жирні. Організм не справлявся з такою їжею. І ця їжа, це все, каші, супи, вони всі були дуже-дуже жирні.

У той період, коли ми дуже хотіли їсти, то ми, взагалі, на їжу не жалілися. Ця їжа здавалася нам чудовою просто. У полоні, до засудження, після засудження, їжа — це одне з небагатьох, про що я думав в останню чергу. Тому що, ну, є їжа, ти поїв — все, ти живий. Більше переживав за інші моменти. Там, наприклад, будуть допити, чи не будуть, буде побиття, чи не буде.

І, взагалі, ти думаєш постійно, коли ти попадеш додому.

Тому що, якщо ти зациклюєшся на їжі, то це все. У полоні є такий вираз, називається "попайка". Це слово, яке супроводжується протягом полону, де б ти не був. І коли в людини, так звана, "попайка" на їжі стається, то вважай, що ти вже психологічно пропав. Тому що, коли в людини оця жага до їжі, то вона спроможна на все тоді.

Я старався, щоб у мене такого не було. Старався ставитися до цього простіше. Хоча важко було, звичайно. Тому що голод — це одна із найстрашніших речей, яка є в житті, взагалі. Це я відчув в полоні. Тому що, якщо людину доводити до голодування, то людина тоді просто ламається. Я цього боявся найбільше, щоб у мене такого не трапилося.

"Росіяни знищували Маріуполь під корінь": інтерв'ю з азовцем про полон, поранення та засудження
Олександр. Архів героя матеріалу

Чим ви намагалися себе зайняти там?

Я себе шукав в читанні, у нас був доступ до бібліотеки, вже перебуваючи на зоні, я постійно читав і книги були реальним порятунком. Також було постійне спілкування зі своїми друзями, тому що друзі рятували від всього, що там відбувалося. На невелику територію, на якій ми перебували, було дуже багато таких, як я. І якби не вони, то я б там зовсім не зміг би бути.

Також я займався письменництвом, у нас в канцелярії були обмеження, але були можливості там пописати і я весь час щось писав. Писав якісь історії невеличкі, фантазування. Це не можна назвати чимось серйозним, але для мене тоді це було все. Якісь історії рандомні, намагався писати якісь вірші, прозу, і все було, знаєте, характеру сумного, ну, як і життя.

А також просто перебуванням самим із собою. Наприклад, прогулянки по локальному сектору, і сидячи, просто роздумуючи, у нас була можливість перебувати на свіжому повітрі і дивитися на небо. Тому що до засудження, коли ти закритий в камерах, цієї можливості немає. А тут в тебе є якийсь невеличкий простір свій особистий, де ти можеш просто подихати повітрям і подивитися на небо. І це вже хоч якесь відчуття свободи, мінімальне. І це відчуття, яке нічим не передати.

Скільки місяців ви пробули в полоні?

Два роки і п'ять місяців.

Як ви дізналися про те, що ви потрапили у списки на обмін?

Я це знав ще, можливо, десь за днів чотири, десь так приблизно. До нас зайшли представники адміністрації в полоні і спитали, чи погоджуєтеся ви на двосторонній обмін. Тобто, кажуть: ви додому, а наші хлопці до нас додому. І вони спитали у досить культурному форматі. А я такий: ну, так, звичайно, погоджуюся. Ну, і вони мені сказали, що нічого ще не знаємо, не радійте завчасно, нікому про це не говоріть, якщо все станеться, значить, ви про це дізнаєтеся самі.

І я цього дня очікував декілька днів, і потім так трапилося, що хлопців забирають, кажуть, що нас етапують.

Ну, ми вже знали, що на відсотків 80, може навіть 90, що ми їдемо додому. Та обмін представник запропонував тільки деяким.

Тобто, у нього був певний список людей, і він, наприклад, викликав таких-таких, і він спитав всіх цих людей, чи погоджуються вони. Ну, всі сказали, що так. Тобто, це не було так, що всім пропонували. Це була саме конкретна кількість людей.

Розкажіть про день обміну. Як це було?

Це такий день був досить емоційний, тому що нас весь час перевозили. Ми завжди були із закритими очима та зв'язаними руками. Ну, через те, що я був на милицях, то в мене руки були не зв'язані, тільки очі закриті. Були думки, а раптом ти не на обмін, а тебе везуть кудись там далі, в Росію, наприклад. І ти постійно, якби, десь в глибині душі розумієш, що це ж ні, це ж везуть додому тебе. Але десь всередині все одно сидів такий маленький черв'ячок, який тебе їсть.

І коли нас погодували в автобусах і сказали, що ми можемо зняти з голови мішки, я вже зрозумів, що ми вже десь близько. Ось вже майже скоро ми будемо на місці. І коли ми приїхали, в мене голова була опущена, ну я якось за час у полоні зрозумів, що краще голову не підіймати, коли кажуть її опустити, краще не дивитися нікуди.

І коли ми зупинилися, я спочатку не зрозумів, якою мовою до мене звертаються. Я звик, що російською постійно, за два з половиною роки, і називають моє прізвище, вони кажуть, Кузьменко. А я не почув, якою мовою, хоч зверталися до мене українською, це я вже потім зрозумів. А я автоматично почув російською. Я такий підіймаю руку, кажу російською: Александр Юрьевич. А мені кажуть: виходь. І кажуть: дома можеш вже і українською спілкуватись.

І на цих словах мені всередині ойкнуло, я навіть не можу передати. Я зрозумів, що ми дома. Коли я вийшов з автобуса, мене зустріли наші медики. І коли дивилась на мене жіночка з медперсоналу, я спитав у неї, чи ми справді в Україні? Ви справді українці? Вона засміялася і каже так. На цих словах я розплакався. Це було таке перше враження від того, що я вдома.

Як вас зустріли ваші близькі після повернення?

Це така історія, де є куча сліз і сміху. Мама мене підтримувала всі ці два з половиною роки. Дуже сильно. Моя дівчина також. Я не знаю, що б я без них робив взагалі. Вони вірили в мене, вірили, що зі мною все добре. Вони вірили, що я живий. Вони дізнавалися через різні обставини, різні моменти, що зі мною все добре. Вони вірили, що я буду вдома.

Дуже багато людей почало писати. Навіть тих, яких я ніколи не знав. Писали, дякували. Це була така велика неочікуваність, але це було приємно.

До самої зустрічі я готувався психологічно, як міг. І про себе говорив, що я плакати не буду, але не вийшло. Моя дівчина взагалі сказала, що вона захворіла, тому не приїде, щоб я не захворів. Вона сказала, щоб я почекав, поки вона одужає і приїде до мене. Я до цього поставився досить добре. Думаю, я лікуюся, звичайно. І не очікував, що вона приїде. І коли я виходив з палати і побачив — вона стоїть. Вона зробила мені сюрприз. І я на цих емоціях не витримав. Пустив трохи сльозу. Дуже був радий її бачити. Два з половиною роки — це реально випробування для пари. Тому що такий період зовсім обірваний, коли ти не маєш зв'язку. Ти не знаєш, чи побачиш ти цю людину більше, чи ні. Я ж міг перебувати в полоні три, чотири, п'ять років. І чи буде вона чекати, чи захоче, чи ні. Були такі думки. Але я вірив, що в нас все добре.

Коли приїхала мама, я там розплакався. Я плакав тоді сильно. Я побачив своїх сестер, які за ці два з половиною роки виросли. Стали такі дорослі. І коли мама мене приголубила. І я взагалі забув про все.

Розкажіть, як нині ви почуваєтеся, про стан здоров'я.

Зараз мені зробили тільки першу операцію. Поставили апарат Ілізарова, щоб витягувати мою ногу. Попереду в мене ще декілька операцій. Реабілітація моя ще навіть не наступила. Зараз йде тільки саме лікувальний процес. А сама реабілітація наступить тільки через деякий період, через декілька місяців. І сама моя реабілітація буде довга, тому що в мене складний перелом стегна. І час, який пройшов, не на користь грає. Так що попереду я чекаю досить такий важкий реабілітаційний період. Але я вірю, що я його пройду і знову почну ходити. Нога зовсім у мене перестала працювати. Тому що м'язи, атрофувалися. Мені сказали лікарі, що якщо я до літа почну ходити, то це буде найкращий варіант.

"Росіяни знищували Маріуполь під корінь": інтерв'ю з азовцем про полон, поранення та засудження
Олександр на лікуванні. Архів героя матеріалу

Ви казали, що хочете повернутися до війська після реабілітації. Ви не передумали?

Я себе знайшов в цьому. Якщо дуже велике бажання, нічого не зможе його змінити. Полон не зміг вибити у мене це бажання, а ще більше загострило мене. Я побачив це в такій призмі, що навпаки мені потрібно служити. Я знаю, що можу щось робити. Я знаю, що в таких випадках у мене є досвід ведення війни. Я можу цим досвідом поділитися з іншими людьми.

Буде прикро, якщо я зараз це кину. Чимось буду займатися другим. Це буде неправильне розподілення своїх зусиль і часу. Сказати, що я боюся? Ні, я не боюся. Як буває, хтось думає, що вернусь на службу, знову попаду в полон або вб'ють. Це таке. Боятися можна, але, не знаю, очі бояться, руки роблять. Я хочу повернутися, бо знаю, що це моє. В мене ще брат служить. Він не збирається звільнятися. Я хочу, щоб він був не сам.

Про що ви мрієте?

У мене стосовно мрії таке цікаве поняття. Мрія має бути така, яка не має здійснитися. Ти маєш до неї прагнути. Тобто, не така, що я хочу щось собі купити — купив і мрія відпала, ви собі ставите нову мрію. У мене мрія така. Я хочу стати кращим, наприклад, у військовій сфері. У майбутньому, — батьком. Для мене це мрія. І вона мене зараз підганяє вперед. Я хочу повернутися, наприклад, на службу і стати таким, щоб не соромно було за мене.

А от ціль, — відвідати Японію, наприклад. Я багато про це думав, тому що це країна ранішнього сонця. І я собі поставив ціль, що я обов'язково, як закінчу реабілітацію, коли в мене буде вільний час, відвідаю цю країну.

Опісля повернення з полону ви побачили зміни у цивільному житті?

На початку все йшло важче. Тому що ти, як повертаєшся, то багато чого незрозумілого. Багато до чого потрібно звикнути. Тому що за весь цей час, поки ти був там, всі жили своїми життям. Люди живуть, час не зупиняється. А ти ніби вирваний з часу. Взагалі, що ти ніби залишився в 2022 році. І перший період після обміну, воно так і є. Ти був в якійсь кризі, заморожений. А тут прокинувся. І перше мої враження, коли я тільки почав виходити на вулицю, наприклад, спілкуватися з людьми, то було таке почуття дивне. Що ти прокинувся, але тобі не сказали коли саме. Спочатку було важко, але з часом вже набагато краще. Близькі поряд, лікування, спілкування з психотерапевтами, психологами.

Читайте нас у Telegram

Дивіться нас на YouTube

Підписуйтеся на WhatsApp

Вподобайте наш Instagram

Топ дня
Вибір редакції
На початок