Бачив, як матір ховала ікони на горищі від комуністичного режиму та потайки милувався ними. А потім, коли зрозумів їхню цінність — скуповував та, навіть, обміняв на власні джинси. Колекціонер, народний художник України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Микола Бабак з Черкащини збирає народні ікони, фотографії, картини, вишивку, скрині, скло та інші вжиткові речі понад 30 років. За цей час зібрав більш ніж 15 тисяч артефактів.
Про збереження культурної спадщини — розмова.
Пане Миколо, у чому ви вбачаєте свою місію як колекціонер культурної спадщини України?
Колекціонер — це свого роду хвороба, в позитивному сенсі. І я справді 30 років займаюся саме колекціонуванням культурної спадщини. Це великий арсенал. Це і народна ікона центральної України, і народна картина, і фотоархів, кераміка. Всього у фонді налічується понад 15 тисяч артефактів.
Ви пам'ятаєте, із чого все почалося?
Ну, безперечно. Перші артефакти — ікони я бачив вдома, мама ховала їх на горищі, оскільки батько був комуністом, і не можна було в будинку, щоб висіли ікони. Але я часто залазив на горище і бачив це диво, і був якось по-дитячому заворожений цими іконами. Потім, коли батька не стало, мама все це знесла і розмістила в будинку. Але поштовхом для мого колекціонування була подія у кінці 80-х років у Польщі. Де на базарі, на стадіоні, там з'їжджалися торговці з усієї України. Там продавали весь мотлох, тобто копійку заробляли. І окремо були такі антикварні ряди, де я, на своє диво, побачив ті ікони, які я бачив в дитинстві. Десятки, сотні кращих взірців цієї народної ікони стояло на продаж. Ну я те, що міг, взяв.
Я просто побачив, який унікальний пласт культури йде від нас. Італія, Німеччина, Франція. Скупляли просто сотнями кращі взірці. І я потім приїхав додому і налагодив таку мережу з агентів і перехоплював людей, які готували це все на вивіз. Ну скільки міг, я художник. Продавав картини, веселі історії були.
І на джинси міняв, а сам у трико повертався додому. Був такий випадок. І мені вдалося дещо. А через 50-100 років це будуть ті речі, які будуть неоціненні.
Ви можете розказати про найцінніше для вас або ж найстаріші зразки в колекціях?
Є унікальні речі, які абсолютно датуються, підписані 18 століття. Є підозра, що є одна ікона 17 століття. На Черкащині все зібрано.
Ікона — це окрема частинка культурного ландшафту. Так само як і народна картина — це не просто картина. Це світ, це космологія, це взагалі національний код, який можна порівняти із Леонтовичем "Щедрик". Все те, що стосується народного мистецтва — це все наші пракоди, які нам були послані іще нашими предками. І до сьогоднішнього дня воно вже спадає, воно відходить, але це буде оцінено. Оцінено з часом, не зараз.
Де ви знаходили зразки народного мистецтва?
Десь перед війною, за рік до того, я в селах, які межували з Росією, там мандрував і там діставав взірці. І потім у війну оці всі села розбомблені. Деякі села взагалі знищені, згоріли, де я брав речі. А ці речі збереглися. І зараз в Українському домі йдуть перемовини, буде представлений проєкт "Український наїв". І там буде якраз ця частина цих картин показана, яка 100% до сьогоднішнього дня не дожила б.
А в якому стані до вас потрапляли знахідки?
Якби ви їх побачили, ви б переступили через них і пішли далі. Вони нікому не потрібні. Це просто мотлох. Тому що ніхто на цей пласт культури не звертав уваги, як на цінність, тому що на ринку воно було неоціненне. Приходило воно до мене в жахливому стані.
Чи діє державна підтримка культурної спадщини? Чи ви відчуваєте як митець, як колекціонер цю підтримку?
Безперечно, що в Україні зараз існує дуже потужна інституція — це Український культурний фонд. Він реально допомагає митцям. Нам також вдалося отримати цей грант, і було створено Центр креативних індустрій при Черкаському університеті імені Богдана Хмельницького. Я особисто також отримав грант на проєкт, який називався "Микола Бабак — художник і колекціонер". У мене зібрано на два унікальних музеї — на культурну спадщину і на сучасне мистецтво. Такого в Україні немає і не буде, тому що немає цього середовища, все вже абсолютно зникло.
Де ви зберігаєте 15 тисяч артефактів?
В музеї все забито, піраміди стоять, 60 контейнерів. На початку війни ми отримали грант від Нідерландів фонд Принца Клауса, де ми змогли все, що в нас є, 15 тисяч, привезти його в порядок і упакувати.
Скільки із тих артефактів, які ми побачили, з тих 15 тисяч, внесені до реєстру Державного культурної спадщини України?
Нічого ми ще не вносили. Тому що ми зараз працюємо над упорядкуванням наших колекцій в сенсі власності. Для того, щоб ми поїхали і показали це все на заході і дізналися про нашу спадщину реально, воно повинно бути достовірно і юридично все це оформлено.
Зараз в Україні ви десь показуєте ваші знахідки, чи вони так і продовжують лежати в контейнерах?
Ні, це було показано в Українському домі в Києві. І зараз буде глобальний проєкт на Новий рік в Українському домі.
Ось така ваша колекційна мистецька діяльність під час війни, чи на часі вона? І як війна вас змінила як художника, як колекціонера?
Річ у тім, що через це йде війна. Ворог знищує за що? Ви думаєте, за що? За землю? Чи за вугілля? Ні. Це екзистенційна війна. Вони претендують на нашу культуру. Вони претендують на нашу історію. Для них нас немає, а ми є. І уявіть собі, якби оцієї дещиці, яку я зібрав, її не було.
Той справді ми ніхто. Ми якісь папуаси. Яка ми нація, якщо у нас немає культурної спадщини, нашої історичної. Адже що таке культурна спадщина? Це пам'ять. Пам'ять роду. Пам'ять історії батьківщини. Пам'ять всього того, що відбувається в історії нашого народу.
