Дмитро Федько з Умані до повномасштабного вторгнення займався підприємництвом — виробляв хлібобулочну продукцію. 25 лютого 2022 року він долучився до територіальної оборони, виконував бойові завдання на Сіверському та Бахмутському напрямках.
Про повернення до цивільного життя після служби та допомогу іншим ветеранам, Дмитро Федько розповів в етері Українського радіо Черкаси.
Як ви прийняли рішення долучитися до ЗСУ?
Я пам'ятаю тоді черги в ТЦК, аж на вулиці стояли добровольці. Моєї справи не знайшлось, адже я раніше проходив службу в податковій. Тому в мене був один шлях – піти в Уманський батальйон територіальної оборони, де я і почав службу 25 липня 2022 року, на другий день війни.
Спочатку разом із побратимами охороняв стратегічні об'єкти та ніс службу на блокпостах. А потім восени 2022 року наш батальйон вирушив на Донбас. І от наша рота була прикомандирована до 54 бахмутської бригади. Воювали ми на Сіверському, Бахмутському напрямках. Я воював в піхоті. Зустрічали ворога, штурмували.
Що для вас було найважчим під час перебування в зоні бойових дій?
Це безсонні ночі, постійні головні болі від вибухів. А ще спрага, от раніше я думав, що спрага — це коли хочеться пити, знаєте. А тепер я розумію, що спрага — це коли тобі здається, що кожна клітинка твого організму кричить та потребує води.
Поруч воювали люди різних професій. Підприємці, юристи, працівники різних сфер. Особливо запам'яталися побратими із сільської місцевості, які виявили неабияку витримку та стійкість. У нас були і підприємці, і юристи. Більшість були хлопці з сільської місцевості.
Яким був ваш бойовий шлях?
Спочатку на Донбас ми зайшли осінньою 2022 року. В лютому 2023-го біля Федорівки Бахмутського району мене поранили. Потім я десь місяць чотири-пʼять проходив лікування, реабілітацію, отримував інвалідність і потім я повернувся знову на війну. Війна нас згуртувала. Настільки був командний дух, що я не міг не повернутися з армії.
А так взагалі у мене десь два з половиною роки служби в армії, з них шість місяців двадцять чотири дні бойових. Це потім, коли нас вже вивели по ротації, то вже я за станом здоров'я не міг виконувати функції, які виконували раніше, тому я і списався. У мене були всі підстави по здоров'я.
Що стало вашою опорою під час повернення до цивільного життя?
При адаптації мені, по-перше, допомогла родина, фізична активність. Раніше я займався спортом, веслуванням на байдарці. У нас в Умані дуже потужна спортивна школа. Тому в мене була змога взяти човна і трохи покататись. Якщо я до війни проїжджав 12-14 кілометрів, то зараз два-три кілометри було вже достатньо.
Перед поїздкою на Донбас я був вимушений діяльність пекарні зупинити. Поки був на війні — люди розбіглися. Ну, а якщо чесно, я вже не маю бажання займатися бізнесом. Зараз я працюю фахівцем супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб.
Три кити адаптації — це сім'я, суспільство і робота над собою. Я б рекомендував адаптивний спорт. Спорт ветеранів — це не про нагороди, а про спілкування, відновлення і про цілі. Ціль – повернутися до нормального життя. І вже немає місця для дурниць. Тому що багато ветеранів після війни, шукаючи розладу і намагаючись якось забутися, в тому числі і з допомогою алкоголю, а спорт допомагає подолати ці труднощі.
Авторка програми — Альона Ніколенко.
