"Унаслідок вибуху мені тоді розірвало барабанні перетинки, але дуже пощастило, що вижив. З мене ще досі сержанти сміються: ти показав росіянам, що з нами Бог".
24-річний камʼянчанин Ігор Нерубай на позивний "Капелан" з дитинства цікавився історією та сформувався як особистість на книзі "Холодний Яр". Чотири роки навчався у духовній семінарії та планував присвятити життя служінню церкві, проте у 2025 році підписав контракт та став стрільцем 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Відтоді брав участь у боях на Сумщині та обороняв Покровськ, нині готується стати помічником капелана.
Про дитячу мрію стати десантником, пошуки віри та загибель побратима на Різдво, Ігор Нерубай розповів Суспільному. Далі — розповідь від першої особи.
Захоплювався дядьком-десантником, але вирішив стати священником
Народився в місті Кам'янка Черкаської області, дитинство проходило там. Дуже любив читати. Мене дідусь виховував на "Холодному Яру" Горліса-Горського. Це була наша з ним настільна книга. Ми з ним і в Холодний Яр їздили і обговорювали постійно, намагалися проводити якісь аналогії з сучасністю, з тим, що зараз відбувається.
У 2015 році мій дядько долучився до українського війська добровольцем, захищав Донецький аеропорт, брав участь у багатьох боях у Луганській та Донецькій областях. Він для мене став прикладом того, що треба захищати Україну, і хто це зробить, як не ми.
Він у мене десантник — долучився до 79-ї десантно-штурмової бригади. Я постійно був біля нього, в оточенні його побратимів. Мені завжди була цікава тема війська, десантно-штурмових військ в цілому.
Але так вийшло, що я вчився на священника в духовній семінарії. Це був дуже цікавий досвід. Взагалі-то я до десятого класу в Бога максимально не вірив. Я казав, що це зло, яке вигадали люди, щоб управляти людьми.
Але в мене були друзі-протестанти, ми дуже довго товаришували, постійно проводили час разом, пікніки. І от мені стало цікаво, що таке Бог, але я вирішив, що піду в православну. В принципі, я подумав про те, що бути священником не погано. Це насправді, крута штука, якщо це правильне священство, коли ти знаходишся в цій системі, ти можеш її реформувати.
Після школи я вступив до Полтавської місіонерської духовної семінарії в Горішніх Плавнях. Навчався чотири роки в семінарії — доволі неоднозначний досвід, тому що я там отримав доволі міцну базу знань — практичні заняття, богослужіння поруч з парами, робота з людьми постійно, тому що ми багато організовували різноманітних штук. Але з другого боку, навчання в семінарії — це сувора армійська муштра, дідівщина, наряди, певний розпорядок, відокремленість навчального закладу від суспільства.
Потім, після семінарії, я вирішив, що хочу трохи попрацювати на цивільній роботі, і пішов працювати на пошту. Коли я долучився до війська, ми не припинили спілкування: вони постійно комунікують зі мною, допомагають всім, чим потрібно, плюс — зберегли за мною зарплату.
На БЗВП народила кішка
Моє рішення піти до війська заперечувала вся сім'я. Я вже їм сказав, коли сидів в частині і очікував направлення на навчання. Написав: вибачте, я підписав контракт, дай Боже, побачимо ще, що все буде добре. Я розумію емоції свого дядька, який мене відмовляв, тому що він пройшов дуже багато чого. Мама, бабуся, вони реагували доволі негативно, сльози, крики: я тебе не для того народжувала, аби ти помер.
Вибирав бригаду і посаду через Резерв+. Долучився, спочатку хотів до 79-ї бригади, по стопах дядька. Коли я побачив, що є вакансія в 95-й ДШВ, я, не вагаючись, одразу подав заявку, тому що 95-та бригада — це одна з найлегендарніших бригад ДШВ України, вона буквально як кістка в горлі у ворога. Ми вже потім, як були на позиціях, ловили частоти росіян і чули, як вони кажуть, що з нашої бригади в полон не беруть.
Коли проходив базову загальновійськову підготовку — БЗВП, ще в навчальному центрі, то це був постійний рух, іноді було дуже складно. Але були і веселі моменти, наприклад, коли кішка народила, ми приймали в неї пологи, турбувалися про неї, хотіли роздати додому кошенят, але їх забрали суміжники.
Побратими думали, що я "200" — у рюкзак влетів російський FPV
Коли я прийшов, якраз наша бригада виходила з Курщини, і були активні бої на Сумщині. Я брав участь у штурмах Юнаківки, де отримав своє перше поранення. Там доволі смішна історія вийшла: ми зачищали ворожі позиції, і нібито все йшло добре, майже дійшли повністю лісосмугу, яку мали пройти. Вона була кілометр, ми пройшли 750 метрів.
Буквально лишався останній ривочок, нам сказали: ну ви засядьте на позиції ворожі, відпочиньте, і далі рухаємось. Два побратими залізли в нору, давай залазить я, стою на вході в нору, тільки встигаю повернути голову — FPVшка влетіла мені трошки в рюкзак і я втратив свідомість.
Останнє, що я памʼятаю: мене затягли в нору, рюкзак лежить біля мене трояндочкою розкритий, я хапаю рацію, а біля мене нікого нема. Думаю: побратими, мабуть, загинули. Доповідаю, що я, мабуть, 300, я не знаю, я себе не оглядав, бо все болить.Мені сказали повертатися на попередню позицію, я туди прийшов, а мої побратими по рації доповіли, що я "200".
Унаслідок вибуху мені тоді розірвало барабанні перетинки, але дуже пощастило, що вижив. З мене ще досі сержанти сміються: ти показав росіянам, що з нами Бог.
Росіяни кинули танкову міну у вікно
Коли я повернувся після реабілітації, наш батальйон перебазовували на Донеччину на Покровський напрямок. Там працював у складі групи евакуації та штурмової групи. Я в Покровськ заходив вже поранений — недалеко від мене вибухнув FPV-дрон, і уламок застрягнув у руці, то я так і був з тим уламком півтора місяця. Ми працювали результативно — за перший день ми знищили трьох росіян, за другий — девʼять, працювали по ДРГ.
До речі, це коли в Покровськ заходили та й виходили, ти йдеш по лісосмузі, а там на деревах ще старі оголошення висять. Я так розумію, там просто проходила стежка, якою всі вийшли в Покровськ, і там ще дачний масив був. Ти йдеш, і ніби вчора тут люди жили, ніби все було добре, у них було життя.Ти бачиш, як там в селах майже до кожної хати асфальт прокладений ідеально. І видно, що це робилося зовсім недавно, що люди собі щасливо жили.
Коли вже мали відходити, відійшли на позицію до наших побратимів, ближче до виходу з Покровська від нас. Там до нас впритул підійшли росіяни і кинули танкову міну у вікно, будинок склався і ми чотири години провели під завалами, потім вибралися і почали відходити.
Пройшов понад десять кілометрів з травмованою ногою
На виході з Покровська я отримав ще одне поранення — вибухнув "ждун", тобто дрон, який сидить і чекає. Перед очима просто спалах, і я відчув, як у мене тепліє нога. Перемотав ногу і пройшов так ще понад десять кілометрів.
Під час Покровської операції в нас були втрати. Коли гине твій побратим — відчувається безпомічність. Оце, мабуть, найстрашніше. Коли ти розумієш, що вже нічого не можеш зробити. Кожен загиблий побратим — буквально рубець на серці.
На Різдво побратима завалило пʼятиповерхівкою
Ми завжди дзвонимо рідним, щоб повідомити, якщо гине хтось. Бо бувають такі ситуації, що це трапляється на наших очах, але ми розуміємо, що тіло евакуювати не можемо. Але був випадок, коли ми не могли наважитися подзвонити мамі. В мене був побратим Іван, такий маленький — у нього зріст 160 сантиметрів був. Хороший хлопець був, дуже завзятий. Було видно, що йому важко, він матюкався, проклинав всіх, але робив. Всі його любили.
Йому в Покровську повністю посікло ноги від вибуху дрона, ми його тампонували, накладали турнікети. Всі думали: хай без ніг, але хоч буде живим. На жаль, він загинув. Він просто стік кров'ю, тому що поранені були дуже серйозні — порвані артерії, вузлові канали. Після того, як він стік кров'ю, його ще завалило пʼятиповерхівкою, на якій була позиція. Він загинув на Різдво.
Мрію просто спокійно жити
Зараз мені активно пропонують стати капеланом, але якщо чесно — не бачу себе в цьому. Скоро підпишу новий контракт як помічник капелана, там не потрібно буде духовними речами займатися, а просто виконувати різні доручення, мені підходить.
Звісно, хочеться, щоб закінчилася війна і всі військові повернулися до своїх рідних. У нас з дружиною одна мрія на двох: ми хочемо свій будиночок, дітей і просто спокійно жити.
