31-річний черкасець Олександр Семененко майже три з половиною роки був у російському полоні. Пройшов через чотири місця утримання українських військовополонених, повернувся 2 жовтня 2025-го.
"Били, катували, підвішували та топили", — так пригадує дні в російському полоні Олександр Семенеко. Що допомагало триматися у неволі та чому радів після повернення, звільнений захисник розповів Суспільному.
Серед стосу книг Олександра Семененка на полиці лежить та, яку досі не наважувався відкривати — одна зі сторінок історії оборони Азовсталі в Маріуполі, де він служив у складі 23 загону морської охорони Державної прикордонної служби:
"У мене брат проживав в Маріуполі, він працював в патрульній поліції, запросив до себе і я погодився. Це було у лютому 2021 року. Поїхав у Маріуполь, подаю документи на службу".
За 10 місяців в Маріуполі зустрів повномасштабне вторгнення.
"Спочатку ніхто не зрозумів, що відбувається і що нам робити. Ми займали позиції, переносили зброю, БК, стояли десь на спостережних пунктах", — розповів захисник.
Попри тривожні настрої серед побратимів, у те, що війна дістанеться Маріуполя тоді майже ніхто не вірив, додав Олександр Семененко:
"Всі знали, що може щось початися. Всі очікували якогось моменту, але ніхто не знав, що буде прямо так повномасштабно".
За словами захисника, коли почалося вторгнення, всі силові структури тоді працювали спільно, і завдання у всіх було одне — тримати місто:
"Була проблема в тому, що у нас не було важкого озброєння вже на той час. Російська техніка безкарно виїжджала, обстрілювала наші позиції, ми не могли їм нічим відповісти. Старатись не запускати їх в саме місто, щоб не було цих міських вуличних боїв".
14 квітня, здійснивши успішний прорив з облоги, вони з побратимами зайняли оборону на Азовсталі, розповів Олександр Семененко:
"Ми жили у бункері, ну, як бункер — це були вентиляційні шахти. Там було дуже важко з харчуванням. Дуже багато було поранених, і закінчувалися антибіотики, знеболювальні закінчувалися. Розказували, що там комусь ампутації проводили просто без знеболювального. Літаки просто один з одним літали, бомбили, і це був треш. Були випадки самогубства, тому що досить важкі умови, і хтось зламався".
Після майже трьох тижнів перебування на металургійному заводі його евакуація "коридором" на окуповані території із подальшим полоном здавалася порятунком, пригадав Олександр. Не зламатися йому, допомагала віра в те, що так просто життя не може закінчитися:
"Можливо, це тупо — радіти тому, що ти здаєшся в полон, але я радів тому, що нарешті закінчився цей етап Азовсталі. Я посміхався, подивився на Маріуполь, побачив зелену траву, сонце світить після оцих холодів, підвалу. Це були досить сильні емоції".
Спочатку їх повезли в Оленівку, далі — у СІЗО №2 у Таганрозі, зазначив Олександр Семененко:
"Нас завантажили в КамАЗи, зв'язали руки скотчем, очі зв'язали скотчем. Коли ми приїхали, коли ми чуємо ляскіт воріт, собак, звуки, ці гавкіт, коли чуємо там крик оцей: під*ри, по одному з машини. Я чую, пацани зістрибують, і починається дикий крик. Чую удари — і я розумію все. Тебе просто б'ють всім, що попадає під руку. І тобі треба бігти, куди — незрозуміло".
Три місяці там були найскладнішими, розповів захисник:
"Допити, слідчі якісь дії. Все це супроводжувалося побиттям, катуванням, підвішували, топили. Їжа була — ну просто це була не їжа, зіпсовані продукти, капуста вся їхня кисла, не знаю, там кислоту доливають, чи що. Я ніколи не знав, що людина може стільки витримати".
За словами Олександра Семененка, іноді причини побиття, могли бути безглуздими:
"Тебе постійно б'ють за татуювання, дуже серйозно. Мені пощастило, що в мене не було татуювань. Але був один момент: до мене причепилися: чого в тебе немає татуювань? І так само теж вкинули люлєй".
Через три місяці групу військовополонених, в тому числі і Олександра відправили в дорогу, ті вірили — обмін. Натомість потрапили в колонію.
"Коли ти в такій якійсь стресовій ситуації знаходишся, мозок тобі вкидає просто оцю соломинку, за яку ти чіпляєшся. Зараз нас почнуть відгодовувати, і скоро поїдемо додому. Майже два роки ми там просиділи", — розповів захисник.
Російські наглядачі робили ставку передусім на моральне виснаження полонених.
"Ти рухаєшся зігнутий, інакше не можна було. І чим нижче — тим краще, тому що це була улюблена причина докопатися і дати люлєй за те, що ти нижче не згинаєшся. Ти в цих моментах втрачаєш якесь відчуття людини в собі".
Чотири місця утримання військовополонених і 1231 день неволі — такий шлях довелося пройти Олександру. Вистояти йому допомагали мрії, розповів захисник:
"Я мріяв про то, що буду робити, коли звільнюся. Коли вийду з полону, якщо вийду з полону. Фантазував, там, про якісь хобі нові. Сідаєш і включаєш якесь кіно собі у голові, мрієш про щось, і так час якось швидше проходить".
Остаточно зрозумів, що російський полон лишився в минулому, коли побачив людей з українськими прапорами, розповів захисник:
"Коли їхали автобусом і бачили людей з прапорами — ну це прям дуже сильне почуття радості було.Той момент, коли я виходжу з госпіталю там нас люди зустрічали, ну я прям розплакався".
За словами Олександра, нині він проходить реабілітацію після полону та готується найближчим часом все-таки зустрітися із власним минулим на сторінках книги. А ще неодмінно продовжить робити те, що рятувало його в найтемніші моменти неволі – мріяти.
