Від початку повномасштабного вторгнення тих, хто працює в черкаській організації "Волонтери Дніпровського" поменшало на чверть — раніше їх було зо дві сотні. Нині ж залишилися переважно жінки поважного віку, які день у день плетуть маскувальні сітки, шиють "кікімори", каримати.
Не можуть зупинитися, бо щодня надходять нові прохання від тих, хто захищає нас на передовій, розповіла Суспільному керівниця благодійної організації Любов Здоровенко.
З клаптиків тканини пані Галина шиє ковдру для захисників.
"Щоб швидше перемога прийшла до нас, а їм було не холодно там. Втомлюємось звісно, але все одно ходимо кожен день", — прокоментувала жінка.
У волонтерському штабі свого часу теж знайшла підтримку. Жінка разом із сім’єю приїхала в Черкаси із Донеччини. Тепер як вдячність, вона допомагає іншим.
"Тут мене прихистили й сім’ю мою, одягнули, взули. Всі із задоволенням прийняли. Я кажу, що потрапила в рай", — розповіла Галина Ручкіна.
Це місце — коло однодумців, об'єднаних спільною метою та вірою в перемогу, розповіла волонтерка Анастасія Коваль. Вона працює вчителькою, а у вільний від роботи час приходить сюди допомагати:
"Це наша спільна допомога хлопцям, і я долучаю до цього дітей, розказую, що ми волонтеримо, і тут гарна компанія зібралась, тут так душевно, що я приходжу і відпочивати, і робити хорошу справу на благо всього суспільства".
За п’ять років волонтерства кількість виготовлених маскувальних сіток перевищила тисячу, підрахувала пенсіонерка Лідія Кадуха. За її словами, попри втому, зупинятися не збирається:
"Думаємо, щоб помогти хлопцям нашим і щоб швидше закінчилась війна, бо вже прям надоїло, що ми трудимось, трудимось, а немає ніяких здвигів".
Заслужений відпочинок ще почекає, поділились одні з найстарших волонтерок — 84-річна Валентина Масоха та 80-річна Тетяна Зуєнко. Жінки щодня розкроюють синтепон для майбутніх ковдр і подушок, за день заготовляючи до сотні виробів.З їхніх слів, сили додає думка про захисників:
"Як подивимось скільки тут роботи, а комусь треба ж робити, то ми тут по старості і ходимо потихеньку скільки зможемо".
Зі слів керівниці благодійної організації "Волонтери Дніпровського" Любові Здоровенко, нині кількість охочих допомагати порівняно з початком повномасштабного вторгнення значно зменшилась:
"У нас було більше сотні людей в день, то зараз десь 10 працює. Є багато людей, які вболівають, допомагають ті, хто не може то донатити, але кількість таких людей різко зменшилось. Навіть не в половину, а на 90 відсотків".
Через нестачу "робочих рук" іноді доводиться відмовляти військовим у їхніх запитах. І це, додала пані Любов, — найважче:
"Коли ти відмовляєш, це дуже боляче. Ну як людям не доходить те, наскільки їм тяжко, і наскільки їм би було навіть морально трішки краще, це наша підтримка, те, що ми тут робимо. От ми говоримо, держава повинна забезпечити. Держава повинна. Так, держава повинна, але ж ми також частина цієї держави. Якби кожен з нас дві-три години виділив у день, у тиждень, це була б велика підтримка, велика допомога".
Військовослужбовець Олександр прийшов забрати підкріплення на Куп'янський напрямок для облаштування позицій:
"Дуже багато зараз сіток іде, бо після одного вибуху їх немає, і постачань немає. Якби не волонтери, то вже б війна програна була".
