Анатолій Макушкін — уродженець Росії, в дитинстві з батьками переїхав до Черкас. Тут займався ремонтом машин, зокрема, й для потреб військових. У червні 2024 року Анатолій долучився до лав ЗСУ, брав участь у боях на Покровському напрямку у складі 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Зник безвісти 10 жовтня 2024-го. Тіло військового повернули в Україну під час обміну в грудні того ж року, втім, поховати його змогли лише через шість місяців.
Щоб гідно вшанувати пам'ять захисника, рідні створили петицію про присвоєння йому звання Героя України, розповіла дружина загиблого військового Олена Макушкіна.
Розкажіть, чим ваш чоловік займався до мобілізації?
Він із військовою справою взагалі не був пов'язаний. Він був пов'язаний із ремонтом машин — ремонтував, зварював, фарбував. Всі у Черкасах до нього зверталися, бо знали, який він майстер.
Він міг із двох побитих машин зібрати одну, і буде як одна нова машина. Після роботи він в гаражі безоплатно допомагав ремонтувати машини для військових.
Як для вашої родини почалася повномасштабна війна? Коли Анатолій долучився до лав ЗСУ?
Коли почалася повномасштабна війна, ми поїхали до моїх батьків. У мене був тато лежачий. На фоні цього, що війна, у мами стався інсульт, вона потрапила в реанімацію, її ледь відкачали. І ми були там два з половиною місяці у батьків, у Тальному.
Толік рвався на Черкаси, хотів записати в тероборону. Я його відмовляла, бо машина була потрібна. Тричі на день треба було в лікарню їсти звозити, медикаменти привезти потрібні.Я йому казала, що давай не зараз, трохи пізніше.
Повернулися в Черкаси, і в один прекрасний момент він їхав додому, і йому дали повістку. Він не тікав, він не ховався. Зранку завіз мене на роботу і відправився в ТЦК. За тиждень пройшов медогляд.
Його мали відправляти, а навіть нічого не було зібрано. Йому два тижні дали на збори цього всього, і 2 липня він склав присягу.
Ваш чоловік народився у Росії, чи залишились у нього там родичі? Як вони відреагували на мобілізацію Анатолія?
Батьки разом із ним переїхали сюди, в Черкаси, коли він ще був маленький. Він навчався в школі тут, в районі Д. Його батьки все життя працювали в черкаському ТЦК. У Росії залишився один брат, і коли почалася війна, вони перестали спілкуватися, Толя його заблокував.
Як часто у вас була можливість спілкуватися із чоловіком, доки він був на службі?
Він розказував, як йшов бій, то побратими лягали, голови прикривали, а він сам перезаряджався, бігав відстрілюватися. Вони десь там були в окопах. Він мав до мене пізно ввечері передзвонити, але щось у нього не вийшло. Я йому вночі написала повідомлення. Кажу, ти мені так і не зателефонував. А зранку подзвонив і сказав, що їх вже відвели, бо там все спокійно. Мали йти на наступну ніч, і оце ж останній раз його послали на вуличні бої, між будинками, хатами, сараями. З ним зник звʼязок.
Ваш чоловік вважався зниклим безвісти, як проходили його пошуки?
Коли він перестав виходити на зв'язок, я почала у ТЦК заяви писати. Мені кажуть, що все нормально, чекайте, чекайте. Тоді через тиждень, може, трохи більше, до мене передзвонили, сказали, щоб я прийшла. 21 жовтня 2024 року я отримала сповіщення, що він зник безвісти.
Хлопці, його побратими, мені прислали його речі, у нього були речі всі складені. Він мені казав — якщо що, тобі хлопці речі відправлять. Побратим розказав, що Толік дуже добра людина. Він там на Покровську напрямку теж машини ремонтував і фарбував.
Поки він вважався зниклим безвісти, ми з донькою зверталася у всі інстанції, які можна. Навіть у міністерства РФ писали, чи немає його в колоніях ЛНР і ДНР, щоправда, від них вже прийшла відповідь, коли поховали його, вони сказали, щоб ми звертались в український Червоний Хрест.
Як ви дізналися про загибель свого чоловіка?
Пошуки тривали шість з половиною місяців. Ми ходили на акції підтримки всіх безвісти зниклих. Ми шукали, спілкувалися з нашим слідчим на Покровському напрямку.
У Толі був день народження, йому мало виповнитися 53 роки. Я проплакала весь день, а тоді сама собі сказала, що треба себе брати в руки й щось робити далі, шукати. Я дзвонила до нашого слідчого. Він мені знову почав казати, що чекайте або збіг ДНК, або з'явиться як полонений.
У той день через 40 хвилин до мене зателефонували, номер не підписаний. Я взяла слухавку, і мені сказали, що у вас є можливий збіг ДНК. У мене спочатку був ступор, я не могла прийняти цю всю інформацію. Я, мабуть, пів години плакала і кричала йому в слухавку.
Мені дали номер слідчого з моргу, я подзвонила туди, домовилася, щоб приїхати тіло впізнати. Мені в морзі запропонували спочатку подивитися фото. Я відкрила першу і зрозуміла, що це мій чоловік. Ми так з донькою подивились всі, ми його впізнали на всіх фотографіях.
Його тіло вдалося повернути у грудні під час обміну 40 на 40 тіл. Він лежав у морзі в Запоріжжі, а слідчі мовчали. Поки ми самі не почали шукати інформацію, вони нічого не кажуть рідним.
Це 24 квітня я його впізнала, 25-го документи пішли на військову частину. Тіло привезли десь через тиждень, і 2 травня його поховали на четвертому кладовищі, на Алеї Слави Героїв.
Ви створили петицію для надання звання Героя України Анатолію Макушкіну, чому, на вашу думку, це важливо?
Я вважаю, що всі, хто загинув, захищаючи Україну, — Герої. Це звання треба надавати всім полеглим військовослужбовцям. Мій чоловік теж помер, щоб Україна продовжувала існувати.
