81-річна переселенка Катерина Добровольська у травні 2024 року переїхала на Черкащину з Новогродівки, що на Донеччині.
До обстрілів звикла, та вирішила змінити життя, аби ще мати змогу допомогти правнукам, розповіла пані Катерина Суспільному.
Життя у Матусові на Шполянщині пані Катерина називає щастям, оскільки там можна дожити в тиші і спокої. Та сидіти без роботи не звикла:
"Бур’ян отакий був суцільний, нічого не видно було. Ох, кущів квітів не видно було зовсім. Полуниці не видно, чи вона взагалі була".
Таким пригадує подвір’я коли тільки потрапила до нової оселі, розповіла Катерина Добровольська. Їй надали житло безоплатно, доки господарі за кордоном.
"Попередні господарі жили тут господарство тримали і їм земля не треба. І оце все-все розкопано. Я все розкопала, насадила, що можна".
У які умови проживання потрапить, наперед не знала:
"У машину забрала всі свої злидні, просто справжні злидні, порівняно з сучасним світом, щоб дожити. Граблі, відро помийне, віника — це все я сюди привезла. Бо я ж не знаю де, яка буде хата. А поселили мене — тут всі умови є, і бойлер і водопровід, каналізація, в хаті все є. Мені щастя дожити в мої роки в такій тиші і спокої. Там же не можна було заснути, бахкали".
Нині в новому домі почувається мов тут і жила, таке ж відчуття і у місцевих, додала пані Катерина:
"Багато мені кажуть: ви ніби й не приїжджали, ніби ви тут і жили".
Проросли тут і квіти з дому, з Донеччини.
"Випадково, просто десь у вузлику саджала і воно осталось в кишені, а я знайшла — дивлюсь — цибулинки. І потикала їх на зиму".
Показала і привезений велосипед — подарунок від військових, яких свого часу прихистила у Новогродівці:
"Завдяки цьому велосипеду я вишиваю по Матусові. В аптеку, в церкву, ну в сільську раду коли треба".
Катерина Федорівна не жалкує що приїхала сюди, бо життя у неї ніколи не було легким.
"Родилася я у війну якраз у 1943 році. Тепер оце друга війна. Вже другу я переживаю. Не думала ніколи, що я скільки проживу, я дуже багато робила. Робила як коняка. Мене чоловік «агрегат» називав, він росіянин був. Сама головна професія у мене — будівельник. Штукатур, маляр я була. Ну робити на цій роботі дуже мало робила, по хатах ходила людям хати мазала. Тому що дітей треба було ростити. В 30 років я залишилась вдовою. А тоді мрія у мене була з дитинства шофером бути. Пішла мазати хати, заробила. 450 гривень коштували тоді курси водіїв і вивчилася я, тільки на великій машині. Мені хотілося на великій. На легковій я навіть не пробувала. Не сідала за кермо ні разу. А на газоні відвела душу отак".
На пам’ять має фото:
"13 років куча іржавого заліза, ремонти, ремонти. Коли тільки вискочу один раз десь на дорогу — уже я щаслива. Дівчатам розказую бабам, кажу — як чайка над морем. А вони сміються".
Сусіди тут у Матусові, додала пані Катерина, завжди допомагають:
"Я в магазин геть не ходжу, в мене ні за чим. Чотири тисячі я з карточки на карточки внучки відправляю. А дві ВПО — внучку. Я зовсім без грошей. Там ото які копійки на таблетки і все. А так люди, люди, всі, всі, ну ні на кого я не можу сказати. Всі мені дають — картоплі скільки надавали. Я дев'ять відер картоплі посадила. І ще й хвать їсти до нової".
Їхала з Донеччини, додала, з розумінням, що додому більше не повернеться.
"Всім своїм кажу, зі всіх наших втікачів із дому, я найщасливіша. Тому що я приїхала сюди, душа моя чула, що я один раз і брату кажу: я один раз їду і більше дороги мені не буде. Люди добрі тут, село мені дуже гарне, таке ж і в нас село, тільки воно бідніше у нас, менше, а тут дуже велике село. Об’їздила я його все велосипедом".
Пані Катерина має мрію — дожити, щоб дітей оцих двох правнуків поставити на першу сходинку життя, допомогти.
