Військовослужбовець Збройних сил України Володимир Руденко з Черкащини двічі — 2014-го, а потім 2022 року повертався з-за кордону, аби стати до лав захисників України. Проте під час виконання бойового завдання у березні 2022 року потрапив в полон.
Про рішення стати на захист України, про полон та про те, чим живе тепер — розповів Суспільному.
Пане Володимире, ви понад рік вже вдома, вас звільнили з полону 31 січня 2024 року. Чи пригадуєте ви той день, яким він був?
Пригадую. Хотів стримати сльози, але не вийшло. Майже всі ридали. І як везли нас — кого в Санжари, кого в Дніпро, — то вздовж дороги стояли люди, махали руками. Я не знаю, звідки вони знали. Нам сигналили машини зустрічні. А в автобусі всі ридали.
Коли ви зробили перший крок на українську землю, які були відчуття?
У нас було п'ять автобусів, я сидів в четвертому. Коли моя черга підійшла, то нас зустрічали волонтери, військові, цивільні з прапорами в руках і вигуками: "Слава Україні!". Там сліз неможливо було стримати. Нас всі вітали, роздавали прапори. Це була дуже велика радість, бо рівно тиждень назад мене уже привозили сюди на обмін із Курська (я там відбував полон) і повернули назад. Тобто, поки я не став на землю, я не вірив, не хотів загадувати. Нам буквально перед самим кордоном зняли мішки з голови. І коли я побачив, наче під лінійку розграфлені поля довкола, я зрозумів, що це Україна. Бо на тій стороні — там жах.
А який день у вашому житті станом на сьогодні, ви можете назвати найщасливішим?
Я вже не молодий. Мені 56 років. У мене було багато щасливих днів, кожен по-своєму. Я пробував в полоні 683 дні. Увесь цей час вірив, що колись це закінчиться якось. Дуже хотілося вижити. Просто молився і чекав.
Ви понад рік вже живете мирним життям. Протягом цього часу ви проходили лікування, реабілітацію. Скажіть, чому був присвячений цей період?
Майже пів року я лікувався в госпіталях, тому що відбили все, що можна відбити. Були великі проблеми з нирками, серцем, з ногами. Міг прямо на вулиці сходити під себе. Взагалі, в туалет ходив з кров’ю. Пощастило, що був в Литві на реабілітації. Мене, взагалі, дуже вразила Литва . Там на кожному будинку українські прапори. Квіти, клумби в два кольори — синій і жовтий. На будівлі литовського парламенту зліва від входу литовський прапор, справа — український. Нас на деякі заходи просили одягнути форму, то люди прямо на вулиці підходили, обіймали, цілували. Це вражає.
До речі, коли ви вступили на українську землю, пам'ятаєте, кому був перший телефонний дзвінок і перше ваше сказане слово?
Нікому. Я не пам'ятав жодного номера телефону. Нас привезли в Полтавську область, у Старі Санжари. Там дівчата подарували окуляри, бо в мене зір дуже впав. Уже ввечері я зателефонував доньці. А потім вона приїхали з онучками.
Що донька вам сказала, пам'ятаєте? Що ви їй сказали?
Я говорити не міг. Просто не міг. Першою підбігла молодша онучка Маша, потім донька. Я просто ридав. Пам’ятаю, що у мене був капюшон на голові і я просто їх обіймав. Тобто ніяких слів. Потім вже підійшли сестра, трішки заспокоївся. Я пам'ятаю, що мене рвало від емоцій, бо це неможливо було стримати.
Володимире, ви з 1999 року 15 років працювали в Росії. Чи помічали ви тоді з боку тамтешніх якесь особливе ставлення до вас, як до українця?
Я дуже це помічав. Мене називали бандерівцем. Це при тому, що я дуже добре розмовляв російською мовою. Навіть москвичі, коли дізнавалися, що я з України, дивувалися, що без акценту. Я у Москві дружив зі священником, допомагав будувати храм, був одним зі спонсорів, тому я був у авторитеті у пастви. В цього священника 11 дітей. Недавно я дізнався, що його старший син, дуже на той час хороший хлопчик, загинув на війні. Ми з цим священником завжди до хрипоти сперечалися з приводу стосунків Україна — Росія, але дружили. Потім в 2014 році стався "Крим наш". Всі зійшли з розуму, хто й не любив Путіна, то полюбив. І він також, цей священник. І ось після служби ми з ним зчепилися.
А чи було приниження з боку тамтешніх по відношенню до вас, як до українця?
Розумієте, хто як себе поставить. Мене принизити дуже складно, як фізично, так і морально. Але намагання були: "Ну, ти хохол, ви ніхто, і зовуть вас ніяк" і всі ці інші їхні штучки.
А чи не намагалися ви після початку повномасштабного вторгнення бодай із кимось, з з росіян, зв'язатися і донести їм правду про війну в Україні?
Ні, не намагався. Адекватних людей, хто б що не говорив, там немає. Всі адекватні, це по пальцях перерахувати, живуть не в Росії. Я називав їх тоді рабами в очі, і про Путіна говорив погано. Це зараз би, якби я там сказав про Путіна, не знаю, що було б, але тоді я дозволяв собі це у Москві.
В 2014 році ви вирішили повернутися в Україну і стати на її захист відразу?
Після того, як стався Іловайський котел, я вже не міг працювати, плюнув на все. Мені було дуже соромно, що я там перебуваю. Я послав при всій пастві цього батюшку подалі, все покинув і поїхав. Хоча в мене там було, що кидати. Я купив землю, яка коштує дуже-дуже дорого, думав будуватися. Хоча українська земля, порівняно з тією землею, — це небо і земля. Зайшов додому і в дверях доньці сказав, що я приїхав на війну. Все.
В яких військових операціях ви брали участь від 2014 року?
Служив у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді, не побоюсь сказати, легендарній. Воював на Донеччині Де я тільки там не був, останні місця — це Авдіївка, промзона і Зайцеве. Там в 100 метрах від нас були ворожі позиції. Я десантник, ми завжди перші, тоді в нас девіз був "Ніхто крім нас". Тож, ми скрізь кругом були: взяти там, забрати там, тут не відступити.
На період повномасштабного вторгнення ви були вже демобілізовані і працювали у Польщі?
Так, я в 2017-му році ще отримав травму коліна. Взагалі, я вирішив: якщо все затихло, то можна повернутися додому і поїхав працювати у Польщу. В 2022-му році, ще до повномасштабки знав, що 23-го числа почнеться. Ще за місяць до того я телефонував доньці й говорив: як тільки починається – я повертаюся на війну. Сталося не 23-го, а 24-го лютого, 25-го я вже був в Україні.
Де встигли повоювати? Адже від моменту, як ви вдруге стали на захист України, до моменту, як ви потрапили в полон, пройшов дуже короткий проміжок часу.
Так, на жаль. Під Горлівкою це все сталося, у селищі Нижній Торецьк. Відбувся бій.
Нас у взводі було 26 осіб, з яких 25, можна сказати, вперше взяли автомат до рук. І командир— капітан, дядько моїх років, який закінчив службу років 15 тому. Майже весь взвод загинув. По нас працювали ворожі літаки, гради, смерчі, міномети, в кінці танки пішли і піхота. Я один сидів в окопі, за мною одним ганявся ворожий літак.
Нас залишилося п'ятеро, ми опинились в оточенні. Я вивів цих п'ятьох з оточення.
Дорогою — а йшли ми всю ніч — двоє десь заблукали. Ми втрьох дійшли до Михайлівки, таке є село біля Горлівки, трошки заблудилися. Я залишив тих двох, сам пішов в село, дізнатися, де ми. І прямо на мене вони (росіяни) вискочили. Так я потрапив у полон.
Яким було ставлення росіян до вас у полоні?
Мене запрошували до Варшави на виїзну сесію ООН. Коли я розповідав свою історію, там всі плакали. В дитинстві я читав книжку про фашистський концтабір. Це ніщо, порівняно з тим, що робили з нами. Побиття, знущання, геть усе. От уявіть, я просидів 683 дні в камері, де менше метра квадратного на одну людину. Найстрашніше для мене було — це голод. Ти засинаєш і прокидаєшся з думкою про їжу і не спиш, бо голод. Я думав, якщо я вернуся, хліба пектиму стільки. Тільки те й робитиму.
Плюс в камері сидіти не можна.
А що можна було робити?
Спортом займатися не можна, проте на початку, коли ще сили були, я займався спортом віджималися, присідали, але без їжі я почав стрімко втрачати вагу і довелося це припинити.
Що вам давали їсти? Скільки разів на день?
Окрім трьох шматочків хліба, ще давали іноді перловку розварену до такої міри, що за два ковтки її можна було випити, або ще якусь незрозумілу субстанцію і чай, чи компот, якщо це можна так назвати. Там ні цукру не було, нічого. Ложок нам не давали, ми їли, як собаки. А коли перший раз мене і ще одного побратима Андрія возили на обмін, то нас передягнули, так би мовити. Дали якусь закривавлену військову форму. І Андрій, якого через тиждень також поміняли, знайшов у цій формі стікер цукру. Ми ділили цей стікер на двох. Це було найсмачніше, що я їв в житті. Але не одразу, а по дрібочках. Невдовзі почали стукати, відкривати двері. Я злизав його. Якщо мене спитають, що найсмачніше ти їв у житті, то я відповім: оцей стікер, поділений на двох.
Нас тричі на день нас били — вранці, в обід і ввечері, а ще на допити водили, там окремо били. Крім спецпризначенців, які охороняли тюрму, ще були наглядачі з собаками. Коли ти з камери виходиш, то вони нацьковували на нас цих собак. Якщо пощастить, ти проскочиш, тоді вкусить іншого. Їм з цього було дуже смішно. І російський лікар завжди був присутній, коли нас перевіряли. Ми називали її "Доктор Смерть" — це я придумав. Це, зазвичай, були жінки. Вони сміялися, знімали на відео, коли нас б'ють. Ці всі крики, стогін. Це страшно. В нас ще там утримували жінок.
Вони також їх били?
Так. Одна була з епілепсією жінка, а одна вагітна.
Що з вагітною?
Мене звільнили, їх залишили.
До них було таке саме ставлення, як і до всіх?
Так. Там був такий великий коридор , 12 камер, в яких сиділи 157 осіб. І ми чули, коли відчиняли ту камеру, а починали з жіночої, як їх там їх б’ють.
Ви чули ці всі крики?
Так, це все чути.
Вам це сниться зараз?
Звісно, сниться, звісно, буває, прокинешся з думкою: де я?
А що вам говорили росіяни, до речі, і що вони у вас питали на допитах?
Таємниці воєнні. Найпопулярніше: скільки ти вбив мирних жителів. Це питають у всіх, вибивають. І бували випадки, коли полонені щоб їх не били, на себе брали це. Лиш би їх не били. Всі люди різні. Я не можу когось засуджувати. Звісно, всім було важко, але я знав, що це не дарма. Я в цьому був упевнений.
А ще я хотіла вас запитати про гігієну.
Гігієна? Рушників нема, мила нема, зубної щітки нема, спідньої білизни нема. В камері, слава Богу, був горшок і була вода. Все. Вся гігієна. Раз на тиждень нас водили ще у зігнутому положенні у баню на дві хвилини. Відкривали кран або з кип’ятком, або з холодною водою. Знімали на відео, сміялися. Хоч там, наскільки я знаю, телефонами заборонено користуватися.
І разів три виводили на прогулянкове подвір’я. А тим часом робили дезінфекцію — труїли у камері вошей.
Ваша донька Анастасія розповідала, що вона писала вам не одного листа. Але ви отримали тільки одного?
Так. Я спочатку був в Горлівці, потім в Донецькому СІЗО, потім в Оленівці, про яку всі чули, а з Оленівки вже літаками нас доставили в Курськ. Так от в Курську нас виводили писати листа рідним. Що писати? Що годують добре, лікують добре, одягають добре, все добре. Я так і написав російською мовою. Ми не вірили, що це кудись дійде. Але, як потім мене звільнили, донька розповідала, що цей лист вона отримала.
А потім якось майже через рік почали роздавати листи. То було найбільше здивування було за ці майже два роки. Причому, одному мені прийшов лист українською мовою. А ще дитячі малюнки, які мої онучки намалювали. Тоді всі ридали. Усі. Мені товариш читав ці листи, бо в мене зір сильно впав, малюнок я бачив. Я молився, розкладав їх. Але окрім побоїв, у нас ще шмони (обшуки - ред.) були. Під час чергового такого шмону всі листи позабирали.
З якою вагою ви потрапили в полон і якою була ваша вага?
Зараз я важу 110 кілограмів, з такою ж вагою я потрапив в полон. Вийшов з вагою 65 кілограмів. Це ж не проста тюрма, це концтабір, це дуже страшно.
Якою мірою вам вдалося відновити здоров'я?
Я не скажу, що я його відновив, мені треба знову лягати в лікарню хоча б на денний стаціонар, але я вже трошки забив на все, бо кожен місяць треба проходити процедури — крапельниці тощо. Оце зараз знову. Але мені нема коли.
Що вас зараз надихає? Як ви проводите час? Можливо, реалізували якісь мрії?
Так, я реалізував мрію. Сам не знаю, звідки в мене це взялося, сестра дуже дивується, я в місті виріс. Але зараз у мене садиба в селі, тут у мене картопля, часник, цибуля, перці, теплиці, цесарки, гуси, качки, кури, зараз хочу сортових курей купити. Мені це цікаво, я цим живу. Бо якби я залишився в місті, що там робити?
Ви навіть квіти посадили?
Мені допомагали, звісно, це робити, але квіти — це обов'язково. Мені тут подобається, я вже вулики купив, займуся бджолярством, дасть Бог. Зараз, якби не війна, я був би найщасливішою людиною у світі. Це мене все надихає.
Про що ви мрієте?
Найбільше я мрію про перемогу. Хоча б про мир. Я до цих війн після радянської армії ніколи себе військовою людиною не вважав. Але після всього, що пройшов, зрозумів, що я дуже військова людина, я хороший був солдат. Ну, ще не відомо, чим все це закінчиться. Може це не остання моя війна.
