Ніч проти 6 липня 2026 року. Чергова масована російська атака на Україну. Житомирський рятувальник Тарас Горбатюк виїхав на свій перший бойовий виїзд — розбирати завали житлового будинку в Києві, зруйнованого російською ракетою. Поки українці стежили за новинами й писали близьким коротке "Як ти?", Тарас із побратимами шукав під завалами тих, хто ще міг відповісти.
Про перший бойовий виїзд Тараса, ціну кожного врятованого життя і те, чому навіть життя котика важливе — у репортажі журналістки Суспільного Анни Максимової.
Масована атака
Вночі, під час чергової масованої атаки, я перебираю контакти у телефоні. Харків. Миколаїв. Запоріжжя. Кропивницький. Чернігів. Київ…
Костя. Був онлайн годину тому. Влучань біля нього не було.
Юля. Онлайн о 3:15. Вибух поруч — о 3:40. За першими фото в телеграм-каналах розумію, що це сусідня будівля. Жива.
Катя. Надіслала коротке: “Якщо що — шукай мене під податковою”. Податкова ціла.
Далі за списком — Аня, Саша, Марина, Таня… Найстрашніше після таких ночей — написати "Як ти?" і отримати у відповідь: "Це її донька. Мами більше немає".
Колись колега-оператор попросив мене: "Якщо зі мною щось станеться, зроби так, щоб я не став черговою новиною у стрічці”. Він не хотів, щоб некролог змушував його близьких плакати. Тоді я його не зрозуміла. Тепер я згадую ці слова не лише під час кожної тривоги, але тоді, коли гортаю новини і бачу чорно-білі портрети знайомих, з якими ще вчора перетиналася в місті і портрети тих, кого не знала.
Стрічка раптом підкидає фото, як рятувальники виводять з-під завалів літню жінку. І перетворюється на стрічку надії. Тієї ж ночі я пишу пресофіцерці ДСНС Житомирщини з проханням дати контакти когось з цього зведеного загону. Пишу як нагадування в чернетку, але випадково відправляю повідомлення о шостій ранку. Так починається ця історія — про перше врятоване на завалах життя, котів, записку з молитвою і тепло. Історія рятувальника з Житомира Тараса Горбатюка, одного з тих хлопців, хто допомагає нам не стати чорно-білими портретами стрічки новин.
Тарас
Зустрічаємося в Головному управлінні ДСНС у Житомирській області. Після прохідної та темних коридорів заходимо до кабінету. Здається, щирого інтерв'ю не вийде. Але Тарас Горбатюк усміхається так відкрито, що це відчуття зникає вже за кілька хвилин.
Він розповідає про себе: йому 33, прийшов у ДСНС юнаком — займався пожежно-прикладним спортом. Так тут і залишився. Вступив до Харківського університету цивільного захисту. Після навчання повернувся на Житомирщину, працював рятувальником і продовжував займатися спортом. З початком повномасштабної війни спорт довелося поставити на паузу.
Наслідки російських атак Тарас ліквідовував і раніше, а взимку працював у Києві у складі енергетичного загону ДСНС. Та липневий виїзд став першим бойовим на завали. Поруч з ним були молоді лейтенанти, з якими Тарас займався спортом ще дітьми. Для них це теж був перший такий виїзд.
“Чи є хто живий?”
6 липня 2026 року — чергова атака російської армії по Києву. У місті чути вибухи. ЗМІ повідомляють про пошкоджені житлові будинки.
"Коли приїхали на виклик — побачили, що руйнування були з дев'ятого по шостий поверх. Включилися у кисневі апарати і зайшли в під'їзд. Ми займалися першочерговим пошуком: відчиняли замкнені квартири та намагалися знайти людей, які вижили. Десь пів години попрацювали. На стресі та емоціях кисень у нас закінчився дуже швидко, бо це був перший виїзд у таких бойових умовах. Видихали балони, спустилися. На щастя, в тих квартирах нікого не виявилося".
Поки одні розбирали звали, інші заливали вогонь водою.
“Ми йшли під'їздом, а там злива стоїть, сильне задимлення, ми в апаратах. Дивимося — на п'ятому поверсі двоє наших колег з Києва намагаються відчинити двері квартири. Троє моїх хлопців пішли на четвертий поверх, а ми втрьох — я, Андрій і Вася — лишилися допомагати відчиняти ту квартиру”. Перед кожним виїздом Тарас готує себе до найгіршого. Каже, інакше не можна. Так морально легше. “Двері там були зроблені на славу: металевий швелер, коробка й арматура в стіну на пів метра забита. Ми десь хвилин двадцять чи тридцять працювали. У нас є такий інструмент — “хуліган” (і лом, і фомка в одному). От ми двома “хуліганами” виламували ті двері. Відчиняємо одні двері, потім другі... І перед нами картина: перекриття, дві бетонні плити, просто хрест навхрест стирчать зверху до самої підлоги. Горить вогонь. Кімнати фактично немає. Видно тільки шматочок кухні та прохід. Вася кричить: “Чи є хто живий?” І ми чуємо з ванної кімнати голос: “Так, є!”
Я підводжу очі на нього, але не встигаю поставити запитання. Він розуміє його з мого погляду:
“Це був просто емоційний вибух! Ми знайшли людину! Вона жива! Ми давай ці завали відгрібати. Відчинили ванну — а там жіночка, років вісімдесяти. Без жодної подряпини! Їй врятувало життя те, що вона лягла у ванну. Ми її вивели, дістали й передали медикам. Коли ми її виводили, вона була вся промокша від гасіння пожежі й дуже змерзла. Було десь пів четвертої ранку, якраз спека спала, і ночі тоді були прохолодні. Що я відчував — не передати словами. Це було наше перше врятоване життя на “прильоті”.
Тарас широко розводить руками. Усміхається. Каже, що коли мав час, намагався відслідковувати, як вона.
“Знову побачив її я вже трохи згодом: вона сиділа в наметі з психологами, загорнута у фольгу, що зберігає тепло, грілася. Якийсь чоловік підійшов, накинув їй халат на ноги, щоб не мерзла”.
“Беріть чорний пакет і піднімайтеся на дев'ятий поверх”
Тоді на ньому було понад сорок кілограмів спорядження — бронезахист, кисневий апарат, бойовий одяг. Але, згадує Тарас, найбільшою вагою виявився не бронежилет.
“Нас відкликали, ми вийшли з під'їзду й зняли апарати. І тут старший дає вказівку: “Беріть ноші, чорний пакет і піднімайтеся на дев'ятий поверх”. Ми вже все зрозуміли. Почалися справжні емоційні качелі. Піднялися. Там були сильні руйнування. Ми працювали в крайній кімнаті квартири, яка межувала з проваллям. У загальному коридорі лежало тіло загиблого чоловіка. Ми десь пів години розкопували його з-під уламків бетону, меблів та іншого сміття, а потім евакуювали тіло…”
Він раптово замовкає. Дивиться перед собою. Я мовчу.
“Я тільки зараз переварив це: ми вивели живу, неушкоджену жінку, а буквально за пів години вже діставали загиблого. Коли працюєш на місці, емоцій немає взагалі. Ти розумієш, що це твоя робота і ніхто, крім тебе, її тут і зараз не зробить. Це вже потім, за день-два, починаєш рефлексувати й переварювати все побачене. Ми продовжували розбирати завали. Навпроти нас, де дев'ятий поверх просто зрізало (мабуть, п'яти квартир взагалі не було), працювали верхолази. На наших очах вони евакуювали тіла ще чотирьох загиблих. Це морально дуже тисне, доганяє з часом”.
“Люди жили своїм життям, щось планували й не думали, що це може статися саме з ними”
Вже під кінець зміни, яку рятувальники відпрацювали фактично без перерв на відпочинок, загін Тараса закінчив роботи на дев’ятому поверсі і спустився на восьмий. У одній з квартир чоловік побачив вцілілий стілець. Він сів перепочити.
“Я дивлюся під ноги і бачу: біля мене лежить дверна коробка. Знаєте, коли в родині є діти, батьки часто роблять відмітки зросту на дверних коробках? На ній олівцем був позначений зріст дитини. Перша відмітка стояла у 2022 році, а остання — у 2026-му… І я розумію, що люди жили своїм життям, щось планували й не думали, що це може статися саме з ними. Але наш ворог нещадний, він не обирає — діти чи дорослі…”
Помічаю на руках Тараса “мурашки”. Про долю людей не питаю. За кілька секунд рятувальник сам продовжує:
“Наскільки мені відомо, у тій квартирі ми нікого не виявили. Сподіваюся, що людей на той момент просто не було вдома й постраждало лише майно”.
Він знову замовкає. Намагається усміхатися, проте усмішка “злітає”. Запитую, що допомагало триматися йому там. І він усміхається. Починає розповідати про своїх колег та про те, як відпочивали після розбору завалів.
“Після завдань у вільний час, щоб трохи відволіктися ментально, ми з хлопцями грали в “Еліас”."Еліас" — інтелектуальна настільна гра, у якій учасники пояснюють слова, не називаючи їх і не використовуючи однокореневих, а команда має відгадати їх за обмежений час. Ну, це таке, дрібниці. Але працювати на виїзді було набагато легше саме тому, що ми були однією командою друзів, які знають один одного не перший рік”.
“Пацани, дивіться, кота врятували!”
Питаю Тараса про те, що давало йому надію навіть тоді, коли надії здавалося, вже не було. Він не замислюючись починає розповідати: “Ми тварин урятували дуже багато! Тільки при мені хлопці з інших загонів дістали десь п'ять котиків!”
Він на мить опускає очі. Потім дивиться на мене й усміхається.
“Мені весь час не давала спокою одна ситуація. Коли ми розгрібали завали біля загиблого чоловіка, то чули, що десь там під плитами, глибоко в завалах, нявчить кіт. Вручну ми нічого не могли зробити — туди було не пробратися. Ми евакуювали тіло, інші хлопці підігнали кран, який підняв великі бетонні плити перекриття. І раптом дивлюся — хлопці в люльці крана спускають звідти сірого висловухого кота!
І я аж крикнув: “Пацани, дивіться, кота, якого ми чули, врятували!”
Тарас усміхається трохи сумно, мовчить якийсь час, стискаючи пальці рук, потім продовжує:
“Навпроти була трагічна ситуація: з квартири дістали тіла загиблого подружжя. Вони лежали поруч. За 20 хвилин з тієї ж квартири рятувальники витягують кота — живого й неушкодженого. У такі хвилини ти розумієш: як би важко не було, життя все одно триває, треба боротися. Кожне врятоване життя, навіть цього котика чи собаки — воно не менш важливе, ніж людське”.
Рятувальник каже, що змінювати роботу на іншу він не буде.
“Так само, як хлопці на фронті зараз воюють, так само ми ліквідовуємо наслідки обстрілів у тилу. Це наша робота, яку ми несемо десь із болем, а десь із честю. Ми її обрали”.
Точну кількість людей, яких вдалося врятувати, Тарас не дізнавався. Йому достатньо того, що він теж зміг внести свій невеликий вклад у цю кількість.
Люди, які дають сили
Найголовніше для рятувальника — це підтримка близьких людей.
“Коли повертаюся з виїзду, перша справа — зателефонувати мамі та дівчині. А ще краще — зв'язатися по відео, щоб побачити обличчя, посміхнутися один одному. Це дуже рятує”.
Усмішка Тараса стає ще ширшою, він розповідає про свою дівчину, яка теж працює в ДСНС і розуміє усі його емоції та переживання, розповідає про маму і про досвід рятувальників, який вони отримали під час повномасштабної війни.
“Можу сказати точно: жоден рятувальник у світі сьогодні не має такого колосального досвіду, як мають наші хлопці ДСНС та наші військові. Буває, працюєш на завалі, а по рації передають, що в наш бік знову летять крилаті ракети. Але ти розумієш, що під завалами люди й треба працювати далі. Якщо прилітає по нежитлових об'єктах чи складах, ми можемо перечекати тривогу в укритті й виїхати після відбою. Але коли є інформація, що під завалами житлового будинку знаходяться люди — виїжджаємо негайно, не замислюючись. У мене немає настільки великого досвіду роботи в таких жорстких умовах, це фактично мій перший подібний бойовий виїзд. Але я розумію: або так, або ні. Іншого просто не дано”.
У якийсь момент Тарас затис у руках складений листок паперу.
“Перед цією поїздкою до Києва бабуся моєї дівчини написала мені від руки молитву на аркуші паперу. Я її тепер завжди беру із собою. Я ношу цей складений папірець у кишені, щоб нікому не було видно, та й усе. Також зі мною завжди ладанка, яку мені мама дала ще до повномасштабної війни”.
“Мрію, що закінчиться війна і я зніматиму котів з дерев”
Після розмови мені дуже хочеться сказати Тарасу щось таке, що поверне його від спогадів про чорні пакети і біль у тут і зараз. Тож ставлю банальне питання — про його мрії.
“Мрію, що війна закінчиться Перемогою, і після того як ми все відбудуємо, найскладніші виклики у нас будуть про порятунок тварин: я зніматиму котів з дерев, прибиратиму осині гнізда і допомагатиму бабусям. А ще я вже доріс до того віку, коли дуже хочу дітей. Мабуть, це і є головна мрія: спокійне сімейне життя з дітьми у власному домі. Ну і щоб мама була здорова, не хворіла”.
Повертаючись з інтерв’ю, я думаю про те, що за цей час так і не наважилася сказати своїм колегам ті самі слова: “Раптом зі мною щось станеться, не пишіть мій некролог, будь ласка. Я не хочу, щоб хтось відчував такий біль через мене”. Проте тепер мені не так страшно, бо я знаю: є люди, які підуть у задимлений під'їзд, якщо є бодай шанс урятувати когось живого бо ж “навіть життя котика — воно важливе!”
Останні абзаци цього тексту я також пишу вночі. Перед цим скидаю чернетку колезі з Запоріжжя з проханням поки її не відкривати. Лише завершити цей текст, якщо я не зможу цього зробити.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp | TikTok
