На Житомирводоканалі старі автівки не поспішають відправляти на металобрухт. Їх розбирають, зварюють, фарбують і складають заново — іноді з деталей кількох різних машин. Так команда слюсарів та головний механік підприємства відновили вже п'ять машин, які тепер їздять на аварійні виклики та допомагають повертати воду у домівки житомирян.
«А що спільного між персиками, людьми та старими машинами?» З цим питанням я поїхала на водоканал о сьомій ранку у перший день своєї відпустки.
«Буханка» для ЗСУ, мандрівний ЗІЛ та 67-річна вишка
Побачити разом усі відреставровані Яковичем машини можна лише до початку зміни. Після 8 ранку вони роз'їзджаються на виклики.
«З «буханки» все почалося. Був у нас один водій. Їздив на цій «буханці», возив лабораторію, брали аналізи з річок. А потім він перестав їздити, бо машина вічно ламалася. От ніби нормальна машина, а то двигун зламався, то ще щось. Начальник почав жалітися. Притягнули машину сюди, відкриваємо — а там все коврами вкрите. Знімаємо коври — під ними 50–60% дирок! Він всі дирки закрив ковром і собі так їздив. Ну а що зробиш, людина стара, як вмів так і вирішував проблему. Хоча у нас зараз і водії долучаються до ремонтів своїх машин. Так от. Після того він написав заяву на звільнення. Машина стояла. Але підприємству машина треба була. Приходить молодший водій, і було прийнято рішення: давай відновлювати. Але почалося повномасштабне вторгнення. Ми її відновили, пофарбували, поварили і передали на ЗСУ. Так вона досі і «служить»», — чоловік веде мене територією. Він намагається бути серйозним, не жестикулювати і ледь стримуючи усмішку розказує про машини.
З 2022 року він та його підлеглі відновили їх п'ять. Кожна з них мала б бути списаною і ржавіти на звалищі. Але вони тут, виблискують свіжепофарбованими боками. А їх водії вже нетерпляче чекають, поки я познімаю і піду, щоб готуватися до виїздів.
Микола Гладун працює на Житомирводоканалі сім років. Потрапив сюди випадково — до того працював головним інженером на агрофірмі у Бердичеві, але шукав щось ближче до дому. Зупинився на водоканалі. Спочатку думав, що це тимчасово. Але час йшов, він став головним механіком і вже міняти роботу не збирається.
«Ось ЗІЛ! Хлопці військові, що на ньому їздили, казали, що кращої вони ще не бачили! На ньому стояв міномет під Макаровом. Машину розбомбили в хлам. Потім притягнули сюди на евакуаторі і віддали нам. Ми знову їх відновили і ось вже чотири роки маємо фактично безпроблемну машину. З таких великих затрат на неї — ну, шини, масла, фільтра, ну, може, який радіатор. Все. Вона працює як самоскид на нашому підприємстві».
Запитую, а в чому ж полягає робота самосвала на підприємстві. До того серйозний і скутий Якович раптом замовкає. Дивиться на мене, як на малу дитину. Потім сміється і детально розказує.
«Прорвала чи вода, чи каналізація — йде розкопка. Ґрунт треба вивезти? Треба. Також треба привезти пісок, щебінь, відсів, труби… Без самоскиду неможливо нам виконати роботи».
Механік погоджується провести мені міні-екскурсію і розповідає про свою роботу.
«Тут у моєму підпорядкуванні автотранспортний цех та цех з ремонту обладнання: токарні верстати, фрезерні, шліфувальні, свердлильні. Якщо треба насос зробити, виточити вал, обойму — це все роблять мої слюсарі».
Микола показує наступну свою гордість — 22-ти метрову вишку. Її зібрали на базі військового шасі ЗІЛ-157 1961 року випуску.
«Вона була у незадовільному стані. Її мали списати. Але ми змогли її відновити!»
Цій машині — 67 років, вона старша за самого Яковича, якому 49. Микола підходить до машини, дивиться задумливо і каже, що попри свій вік, це унікальний всюдихід із трьома мостами, який проїде скрізь.
«У місті такої немає ні в кого, тож її постійно фотографують. Навіть поліціянти та перехожі на дорогих авто».
«Усе в хазяйстві знадобиться»
Жартую і питаю, чи не дають вони часом машинам імена. Він знову не розуміє сенсу питання, каже що це непотрібно і їх машини мають дещо набагато оригінальніше за імена.
«Ми ж їх не просто відновлюємо. Ми складаємо їх з різних частин різних машин. Тут була коробка від ГАЗону і без гідропосилювача. Зараз тут ЗІЛовська коробка і гідропосилювач. Це дає маневреність, водію дуже легко крутити руль. А ось ця машина — в неї стоїть уже електрокермо від Nissan Qashqai».
Механік веде мене далі. Зупиняється біля, на мій погляд, купи металобрухту. Показує на неї і каже, що за місяць це буде шоста відновлена машина. Він називає кожну з навалених у купу металевих запчастин і розповідає, нащо вона може знадобитися. Хтось з працівників, проходячи повз нас, кидає жартівливе «Правильно, усе у хазяйстві знадобиться!»
Відновлюють та ремонтують машини і на вулиці, і в боксах. Але кожна машина починається з найголовнішого — зі скелета.
«Саме головне в грузовій машині — це рама, скелет. Починається все з цього момента! Оце в такому стані кабіна бува. Тут 90% корозії було. Зараз вона вже поварена, попіскоструєна, далі пофарбується, погрунтується і буде лялечка. Як вони. І я гарантую, коли вона буде готова, то роки 3-4 до неї заглядати не треба буде!»
Механік махає рукою у бік відремонтованих машин, у які вже сідають водії. Нові машини для водоканалу — розкіш. Так, купити китайський самоскид під санітарні потреби коштує близько восьми мільйонів гривень. А «лего від Яковича» обхдиться бюджету підприємства у 500–700 тисяч.
«Звісно, багато хто скаже, що краще купити нове. Але підприємству треба платити зарплати, податки, комунальні. Коштів на нове не вистачає. Тому робимо самі».
Поки ходимо підприємством, до механіка постійно хтось підходить з питаннями та телефонує. Тож прошу поговорити десь, де буде тихіше, щоб гарно записати звук.
Як збирають «конструктор»
Ми заходимо у його кабінет. Маленьке приміщення під стріхою. Попри прохолоду на вулиці тут задушливо. Старий вентилятор дирчить так, ніби вже готовий полетіти у теплі краї на зиму.
Прошу його показати креслення. Він нітиться. Стукає пальцем по скроні.
«Всі кресленння — тут. Тільки вартість рахую. Але зараз не покажу».
Якович не креслить на папері. Спочатку визначає, що є, під які потеби підприємству потрібна машина, далі вже думає, що з чого можна взяти і тільки тоді починає збирати проєкт зі своєю командою.
Збирати «конструктор» чоловікам доводиться в складних умовах: запчастини до старих машин часто під санкціями, тому шукають їх по інших підприємствах міста — у тепломережах, депо чи міськсвітлі.
У його розумінні не має задач, які б не можливо було вирішити. Все «впирається» тільки у час. Так, на те, щоб зібрати усі деталі може піти і шість місяців, і навіть рік. Проте коли вже машина готова виїхати на маршрут для ремонту, механік не стримує емоцій.
«Страшно починати. Оце саме важче. Далі вже просто шукаєш рішення. Буває таке, що коли над однією машиною думаєш-думаєш і щось не виходить — тоді воно ночами сниться. А коли зібрав і машина виїхала — аж розпирає радість і гордість! От ту вишку взяти: її можна було списати на металобрухт і здати, і все, підприємство без вишки. А це ж відділ головного енергетика, дерева, лінії електропередач, дахи для будівельників. І туди не кожна машина заїде, тільки ця — «вездєход».
Баян, виховання племінниці та 30 соток саду
Ревіння вентилятора переходить у іншу тональність і я прошу його вимкнути. Якович вимикає, але попереджає, що зовсім скоро тут буде нестерпно задушливо. Питаю його, чи не шкодував він, що перейшов з агросфери у комунальне підприємство.
«Чесно — спочатку шкодував. Але потом якось так... Просто я люблю техніку. Це моє хобі, і тут воно співпадає з роботою. З дитинства любив техніку і мріяв працювати з нею, відновлювати її».
Микола раптом замислюється, усміхається і каже:
«А знаєте, я з шести років займався музикою. Я навіть навчався у нашому музичному училищі по класу баяна! Але… на четвертому курсі довелося покинути. Загинула сестра і я змушений був зав'язати з музикою. У неї залишилася донька. Треба було заробляти гроші, отримувати якусь серйозну професію. Пішов в автодорожній, закінчив, потом політехнічний, потом друга вища — економічний, сільгоспакадемія. Ну, так життя склалося, коротше».
Якович розповідає свою особисту життєву історію, тож уточнюю, чи можу написати про це на загал без деталей.
«Та без питань, це не такий і секрет. Коли сестра загинула, кілька років племінницю виховували мої батьки. Потім мама померла. Фактично ми з батьком її і виховували. Зізнаюся, коли вона була підліткою, ми трохи сварилися. Бо ж самі розумієте, вік такий, що вчитися не хочеться, хочеться гуляти. А я наголошував, що вчитися потрібно, наймав репетитора... Зараз вона мені за це дякує. А я нею пишаюся! Вона медик, завідуюча у клініці Богомольця, а її чоловік — теж медик, військовий хірург!»
Запитую, яке хобі для душі він собі знайшов замість музики. Микола показує свій садок. Розповідає, що через хвороби шлунку їсти йому таке не можна. Але він вирощує і роздає родичам, друзям та сусідам.
«У мене є 30 соток: 32 кущі винограду, 10 персиків і яблунь десь 40–50. На жаль, цьогоріч майже все вимерзло. А минулого року, позаминулого я відкриваю восени браму — сусіди заходять і собі зрізають чисту свіжу грону, беруть яблука, персики. Хлопцям на роботу персики приносив. Мені подобається пригощати».
Якович усміхається, але я не встигаю зловити кадр на фото. Він розказує, як намагався виростити дорогий американський сорт «Відьмин пальчик». Витрачав по 3,5–5 тисяч за саджанець, але виноград так і не прийнявся. Запитую чи є щось спільне між технікою і садом.
«Відновлення. Персик почав хворіти на курчавість листя — я багато читав, вивчив, знайшов причину, чим і коли оприскувати, і реанімував його. Оце спільне: коли машина гнила й поламана, а ти її піднімаєш, відроджуєш — і вона як нова».
Щоб отримати кадр з посмішкою, запитую, а який же його улюблений сорт винограду на смак.
«Кишмиш «Геліодор». Вага грони може досягати до 9–10 кілограмів».
Якович нарешті усміхається і я ловлю потрібний кадр.
Хлопці, Йосип та ГАЗ-53
Завершуємо розмову і Якович проводить до виходу. Прошу його познайомити з його командою — слюсарями, які безпосередньо і втілюють його ідеї з ремонту. Механік показує свою команду, ми робимо кілька світлин.
На виході з підприємства до нас підходить чоловік. Він вдає ображеного і жартує, що ходив тут і так, і так, але його так і не сфотографували.
Я фотографую його біля машини на згадку, а коли він іде, Микола розказує його історію.
«Це — Йосип. Людина доброзичлива, порядна. Він робив на каналопромивній машині. У 2022 році його збила машина, були переломи. На каналопромивній важко шланги тягати, і ми з хлопцями-слюсарями вирішили скласти «Газон» (ГАЗ-3307, — ред.) під Йосипа: поставили гідропідсилювач керма, щоб він міг не втратити роботу і їздити на виклики. І уявіть нашу радість, що це все ненадовго знадобилося! Він одужав, повернувся до повноцінної роботи і пересів на іншу машину, на МАЗ!»
Йосип їде з підприємства одним з останніх.
Микола ще довго розказує про машини і про людей: про свого батька-інженера, маленькі конструктори, які збирав у дитинстві, і великі, які тепер збирає разом із командою слюсарів, про кожного з яких, судячи з історій Яковича, можна ледь не голівудський фільм знімати.
Я жартую, що на підприємстві кожна людина цікава і про кожного можна написати. Тоді я ще не знаю, що вже йдучи випадково зазирну у останні двері ліворуч — і знайду там ще одну історію.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp | TikTok