19 жовтня минає 100 років від дня народження Богдана Гаврилишина — економіста з Тернопільщини, який став співзасновником Світового економічного форуму в Давосі. Він пройшов через примусові роботи та еміграцію, здобув освіту в Канаді, побудував кар'єру менеджера, а потім допомагав розбудовувати незалежну Україну.
Богдан Гаврилишин був радником президента України, трьох прем'єр-міністрів та голови Верховної ради. Очолював Міжнародний інститут менеджменту в Женеві й заснував такий у Києві. Став почесним консулом України в Швейцарії.
Дитинство Богдана Гаврилишина
Богдан Гаврилишин народився 19 жовтня 1926 року в Коропці. В ті часи його рідне селище входило до складу Польської Республіки, — каже завідувачка Коропецького історико-краєзнавчого музею і родичка економіста Тетяна Гаврилишин.
«Богдан Дмитрович народився в родині галицького селянина, був наймолодшим сином. В сім'ї було четверо. Прожив у Коропці чотири роки. Повернувшись з війни, батько привіз культуру — хміль, і почав її культивувати, мав успіх, тому що здавав врожай у броварні, які варили пиво. Він розбагатів. Також вони торгували м'ясом. Він вирішив залишити Коропець і переїхати ближче до Бучача, де була гімназія, і де можна було дітям дати середню освіту. Навчання Богдан Гаврилишин почав у початковій школі Жизномира, яка була недалеко від хутора. І він щоденно ходив на навчання пішки».
Про навчання у школі Богдан Гаврилишин написав у власній книжці «Залишаюсь українцем»:
«Школа була у сусідньому селі й туди приймали хлопців та дівчат, яким виповнилося сім років. Мені ще не було й п'яти, але я так набридав із цим, що нарешті батько переконав директора школи прийняти мене. Вони, певно, сподівалися, що за кілька днів мені стане нудно і я припиню ходити до школи. Мені й справді стало нудно через занадто повільне викладання…».
Родич Богдана Гаврилишина — кандидат історичних наук Петро Гаврилишин розповів, що батько Богдана Гаврилишина завжди хотів, щоб його діти мали хорошу освіту.
«Оскільки він був унтер-офіцером — це наймолодший офіцерський чин в австрійській армії, служив у Чехії, Північній Італії. Він бачив, що там люди живуть краще. Він пов'язував бідність галичан з тим, що тут низький рівень освіти і всі його діти мали гімназійну освіту. А найбільше він зробив ставку на свого наймолодшого сина Богдана».
За словами Тетяни Гаврилишин, у Богдана Гаврилишина були дружні відносини зі своїми старшими братами і сестрою.
«Він був наймолодшим в сім'ї і всі дуже піклувалися про нього. Це була українська національно свідома сім'я, де поважали традиції та звичаї українського народу. Богдан Дмитрович згадував, що в них завжди були на столі Біблія та «Кобзар» Тараса Шевченка. Мама читала ці книги, і, як він казав, знала «Кобзаря» напам'ять. Вечорами, вільними від роботи, вона читала поезії Шевченка своїм дітям. Богдан Дмитрович казав, що ці дві книги стали основою формування його світогляду на все життя. Звичайно, що важливу роль у формуванні світогляду Богдана Дмитровича відіграв Пласт. До цієї організації його залучив старший брат Михайло, який навчався і проживав у Львові».
Діяльність у Пласті
Пластун-сеньйор Сергій Юзик розповів, що Богдан Гаврилишин у своїх спогадах про пластування в дитячі роки згадує таборування в Карпатах.
«На той час, за Польщі, український Пласт мав дві пластові оселі. Там таборували пластуни-юнаки і старші пластуни. І була оселя для новацтва в Остодорі. Це були території митрополичих дібр. Часто митрополит там бував і зустрічався з пластунами. Навіть є фото цих зустрічей. Коли митрополит вже не міг ходити, вони його на руках винесли на Сокіл. Також він зустрічався з новаками. Богдан Гаврилишин згадував, коли ми з ним говорили, що це мало на нього великий вплив. І він каже: «Я запам'ятав ці очі і дотик його руки. І він залишається, оцей погляд його і його слова, залишаються зі мною на все життя». Вже у старшому віці Богдан Гаврилишин говорив: «Якби я не потрапив у Пласт в свій час, то я би був зовсім іншою людиною, зовсім по-іншому дивився б на світ», — каже Сергій Юзик.
Друга світова війна і переїзд до Канади.
Друга світова війна розпочалась, коли Богдану Гаврилишину було 13 років. Він залишався з батьками в рідному селі. У своїй книжці «Залишаюсь українцем» він згадує, що за Радянської влади жили у постійному страху:
«Для нової влади мій батько став «куркулем», а тому — «ворогом народу». Ворогів засуджували до виселення в Сибір. Коли нам передавали новину про можливість депортації, батько і я вночі ховалися в різних місцях. Влітку чи восени можна було сховатись у стозі сіна, а взимку ховався у стайні наших сусідів, без їхнього відома».
У 1940 році старшого брата Богдана — Мирослава затримали, його звинуватили у створенні осередку ОУН. Лише у 1993 році Богдан дізнався, що Мирослава засудили до 10 років важкої праці, а в 1944 році він помер.
Коли Богдану було 18 років, активно діяла у підпіллі армія УПА. Вступити туди він не міг, бо був надто юний та кволий, так розповідав економіст у своїй книжці. Тому у свій спосіб допомагав повстанцям. Коли він агітував бійців, що повертались з фронту вступати до лав УПА, Богдана затримали німці і вислали на примусові роботи. У Німеччині він працював дев'ять місяців, до закінчення війни.
Життя в таборі для переміщених осіб. Робота Лісорубом
Кандидат історичних наук Петро Гаврилишин розповів, що оскільки після Другої світової війни було багато таких переміщених людей, то Богдан Гаврилишин опинився в одному з таборів для переміщених осіб. Там він закінчив курс навчання в гімназії. Пригадує, що не було умов, то навіть вчився в туалеті, бо це було найбільш тихе місце.
«Постало питання, а що далі? Він вирішив підкорювати новий світ. Приїхали вербувальники працювати в канадській лісорубній компанії і він з іншими хлопцями влаштувався. Наприкінці липня 1947 року відплив до Канади. Працював близько пів року лісорубом. Приїхавши в Торонто, хотів поступати в університет, не міг три тижні знайти роботу. Зрештою влаштувався барменом в заклад харчування при одному з українських готелів, розливав пиво.
Богдан Гаврилишни поступив на інженерний факультет університету Торонто. В одній відомій канадській газеті вийшла стаття під заголовком: «Лісоруба-переселенця прийнято до університету Торонто».
В той час взагалі мало людей вчилися в університетах, це було щось елітарне. Тим більше, якщо ми говоримо про Північну Америку, коли в університет поступає не людина, яка народжена в Америці, а мігрант. Йому це вдалось зробити, попри його неідеальну англійську. Він вчився на інженерному факультеті, там досить специфічна термінологія, це не є побутова англійська. Він перший рік або слухав, але тоді не встигав записувати, або записував, тоді не встигав за тим, що говорить лектор і не все розумів. Він завершив навчання з дипломом №1. Тобто, він стартував з найгірших позицій, а фінішував найкращим».
Сім'я Богдана Гаврилишина
Будучи в Торонто разом із чотирьома іншими пластунами, Богдан Гаврилишин створив осередок Пласту. У своїй книзі він написав, що рух поширювався дуже швидко. Туди приходили, як мігранти з України, так і уродженці Канади. Серед них і була майбутня дружина Леоніда Гайовська. Вони одружилися, коли Богдан закінчив другий курс. У шлюбі народилися троє дітей.
Донька Богдана Гаврилишина Патриція Шморгун-Гаврилишин розповідає:
«Ми говорили українською мовою, поки не пішли до школи. Там тоді не було громади, тільки одна-дві сім'ї. Але все одно, ми вчили абетку, ми вчили кілька пісень, молитися «Отче наш». Декілька духовних пісень, щоб робити маленький хор, коли пішли в церкву.
Ми тримали українську традицію на Різдво. Наприклад, на Різдво ми завжди одягали українські сорочки. Мама готувала 13 страв. Вона народилася в Канаді, її батьки народилися в Канаді. Це мій прадідусь та прабабуся приїхали з України. Раз в рік ми їли вареники, раз в рік ми їли голубці, раз в рік борщ, і для нас це був, як делікатес. Не було української церкви, але два рази на рік — на Великдень чи на Різдво він десь шукав україномовного священника. Чи він православний, чи католик, не важливо, але в якійсь українській церкві ми раз чи два на рік були, щоб зрозуміти цю традицію.
Ми були перші іноземці в нашій маленькій сільській школі. Часто було: «Яке ім'я? А з якої країни?». Я завжди говорила, що з України, бо тато сказав, що ми з України. Відповідали, що то Росія. Тоді тато навчив: «Коли так тобі кажуть, ти кажеш, що Україна — це незалежна країна, це республіка, яка зараз під Радянським союзом». Я з тим виросла. Чи я це розуміла? Не знаю. Але я знала, що цей український корінь, він є в нас, і що це не Росія, і що я повинна це сказати людям».
Кар'єра економіста
Петро Гаврилишин каже, що Богдану Гаврилишину вдалося знайти роботу в міжнародній корпорації «Alkan», яка займалась виробництвом алюмінію.
«Ця корпорація створила свою школу для навчання менеджерів. І вони її розмістили у Швейцарії. Найбільш талановитих і перспективних відправляли туди на навчання. Богдан Гаврилишин проявив себе, навіть якісь винаходи робив, вдосконалення, і його помітили. Він почув про таку можливість і зробив кілька спроб, і його прийняли.
Упродовж року навчався в Швейцарії. Тоді цей заклад називався Центр навчання менеджменту, згодом він був перейменований на Міжнародний інститут менеджменту.
Через два роки пролунав дзвінок, йому зателефонував директор школи і попросив його викладати в цьому Центрі навчання менеджменту. А вже в 1968 році Богдан Гаврилишин став директором цієї бізнес-школи. Почав розширювати діяльність закладу, відкривати нові освітні програми, співпрацювати з іншими країнами, компаніям.
Богдан Дмитрович є співзасновником Світового економічного форуму в Давосі. Спочатку це була конференція про менеджмент, про економіку, під крилом цієї школи бізнесу, яку він очолював. Спершу це було, як святкування річниці бізнес школи. З часом конференція почала набирати масштабів і отримала назву Світовий економічний форум. І він вийшов вже далеко за межі менеджменту. Це було вже про політику, про глобальну економіку. Там зустрічалися політики світового рівня».
Повернення в Україну
Богдан Гаврилишин відвідує Україну у 1971 році, яка тоді була у складі Радянського Союзу. Це був перший його візит за 28 років життя за кордоном. В Україну він приїхв із дружиною та сином. Відвідали Київ, Львів і рідне село Коропець.
Патриція Шморгун-Гаврилишин каже, що батько про війну говорив мало, але про Коропець він говорив завжди.
За словами Тетяни Гаврилишин, у Львові Богдан Гаврилишин попросив, щоб все ж відвідати Коропець. І він приїхав. Як згадують його двоюрідні сестри, які тут ще проживали, що приїхавши сюди, машина зупинилась біля будинку культури, де зараз музей. Він біг до свого будинку, він дуже хотів знати, чи збереглася канапа, бамбетля Бамбетель - традиційні дерев'яні меблі, поширені переважно на заході України. Це багатофункціональна дерев'яна лавка зі спинкою та підлокітниками, яка вдень служила місцем для сидіння за столом, а на ніч розсувалася або розкладалася в ліжко.тоді називалася, де він спав і проводив свої перші чотири роки.
Петро Гаврилишин розповідає, що тоді Богдана Гаврилишина зустрічав голова колгоспу.
«Це все було так постановочно. Були і зустрічі з родиною. Серед його наукових зацікавлень теж був Радянський Союз. Він спрогнозував, що швидше за все, Радянський Союз розпадеться. Так і сталося.
У 1986 році, коли він вже виходив на пенсію, то вирішив присвятити себе Україні, передбачаючи, що вона стане незалежною. Він постановив собі два правила на той час, коли буде працювати в Україні. Перше — він не буде заробляти гроші в Україні, а друге правило — він ніколи не буде займати якісь посади, для того, щоб бути вільним, незалежним експертом.
Богдан Гаврилишин казав, що навіть було таке, що йому пропонували балотуватися на президента в 90-их роках. Можливо, якби він займав якусь високу посаду, то він би міг особисто зробити багато для розвитку України і багато чого повести у краще русло. Але він прийняв два базові моменти і завжди був в ролі радника, консультанта, на вільних, волонтерських засадах. Для нього це означало, що він вільний, що якщо він від людини не бере гроші, це для нього означало свободу.
Богдан Дмитрович займався в Україні в основному громадською діяльністю. Він переконав Джорджа Сороса створити свій фонд не в Росії, а в Україні. Так виник міжнародний фонд «Відродження», який існує досі і через який реалізовано величезну кількість грантів і проєктів.
Також він був радником трьох прем'єр міністрів: Ющенка, Кінаха, Януковича ситуативно, короткий час, без своєї на то волі. Був радником Кравчука. Також він був знайомий з усіма тогочасними лідерами української політики, і тією чи іншою мірою, на них впливав. Допомагав їм у стажуваннях, поїздках на міжнародні конференції, обмінах у фінансуванні їхніх поїздок.
Він був ідеалістом. Він вірив в те, що своїми порадами, контактами, зв'язками, авторитетом на міжнародній арені, він зможе максимально допомогти розвитку українського суспільства та держави. Десь так в середині 2000-их років він в тому розчарувався і зрозумів, що дуже часто українські політики його використовують».
Богдана Гаврилишина не стало 10 років тому
Богдан Гаврилишин помер 24 жовтня 2016 року, перебуваючи з рідними у своїй квартирі в Києві. Незадовго до цього він відсвяткував 90-річчя.
Церемонія прощання відбувалася в Міжнародному інституті менеджменту та в церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі. Згодом його прах поховали у рідному селі Коропець, на могилі матері. Після смерті Богдана Гаврилишина його діти заснували благодійний фонд, аби продовжити справу батька.
Фонд Родини Богдана Гаврилишина
Менеджер фонду Родини Богдана Гаврилишина Володимир Антків каже, Богдан Гаврилишин вважав, що в молоді є перспективи в Україні, і молодь має займатися її розвитком. У 2010 році був створений однойменний фонд Богдана Гаврилишина. Тоді він запланував в діяльності цього фонду розвивати молодь, в тому числі, з міжнародними навчаннями, поїдками.
«У 2017 році, уже після смерті Богдана Гаврилишина, його родина заснувала Фонд Родини Богдана Гаврилишина. Він був заснований дочками та сином.
Ми стараємось на базі нашої ідеології Богдана Гаврилишина підтримувати молодь і давати їм інструменти, аби вони вміли ефективно застосовувати свої вміння в межах навчання проєктного менеджменту, який в нас є, у межах проєкту «Молодь зміцнює Україну» та молодіжного делегатства, тобто, як представляти Україну, її інтереси, як вміти комунікувати зі світом.
Загалом, команда фонду — це близько 10 людей, кожен з яких відповідає за свій напрямок. Спільнота наших випускників програми — це майже 1600 людей. Це за всі роки, які вже діє попередній фонд і зараз.
Був такий спогад, коли Богдан Гаврилишин приїжджав до Тернополя, до економічного університету, він проводив лекцію. Там велика лекційна авдиторія, він ходить, читає лекцію з економіки і в нього падає піджак з крісла. Представник університету бере піджак вішає на крісло назад. Богдан Гаврилишин вертається до крісла, скидає піджак. Пішов, далі читає лекцію. Викладачі здивовані, що це відбувається, бо не звикли такого бачити. А потім після лекції він підходить до викладачів і каже: «Не треба витрачати час на дурниці, коли ти говориш з молоддю». Тобто, він завжди був в комунікації з людьми.
Щоби там не відбувалося, щось впало, десь його викликають, чи з ним хочуть поговорити — він, якщо має час на розмову з молоддю, то використовував його повністю.
Богдан Гаврилишин ще у своїх працях в 90-их роках писав, що українська молодь має потенціал і цей потенціал понад усе. І він старався їх залучати до державотворчих процесів», — каже Володимир Антків.
Богдан Гаврилишин провів в еміграції майже 40 років, він залишився українцем. Творив для української держави та розповідав світу про Україну.
