У Сумському районі розташоване малолюдне село Максимівщина. З місцевих жителів там нині п’ятеро людей. Інші або померли, або виїхали. Чому п'ятеро бабусь вирішили залишитись там, де немає ні магазину, ні аптеки, а найближчий фельдшерський пункт в іншому селі, — дізнавались кореспонденти Суспільного.
Дорога до села Максимівщина поросла травою. Там немає автобусного сполучення, та й автомобілі, каже місцева жителька пані Галина, заїжджають рідко.
Пані Галина мешкає у центрі села. Поряд — поодинокі хати. Криниця, до якої колись ходили по воду, заржавіла й заросла бур’янами. Поруч з хатою жінки – приміщення, яке колись було магазином.
Понад два десятки років жінка там працювала. "Тут я й продавець, і товар сама їздила получала. І в місті у нас Вирівське сільпо було, в Білопіллі аж. От там бігли на шлях два рази на тиждень, або й три коли, за машиною. Щоб товар привозили. У нас усе було: від голки, і матерію я завозила, і продукти були, і горілчане було, все було", – розповіла жінка.
Магазин закрили в середині 90-х років, розповіла пані Галина: "Не стали вже ні хліба завозити. Вже тоді все пішло на розвал. Школа у нас була тут, така була хороша. Тоді взяли її, продали, не знаю хто її продав, розібрали. Але хороше село, непогане було. Люди хороші були".
Усього, розповіла жінка, з місцевих жителів тут залишилось п’ятеро людей. Живуть вони в різних частинах села, тож спілкуються вкрай рідко. Її чоловік помер 15 років тому, діти живуть у Сумах. Пропонували переїхати і їй до обласного центру, але жінка відмовилась.
"Не хочу я нікуди. Скільки мені залишилось вже? Без двох 80 років, так куди мені йти? А вдома курча в мене є, ще четверо кролів є, он собака бігає, кіт ще. Куди з ними? А куди їх кидати? Хто їх годуватиме?".
Більшість садиб Максимівщини пустують і заросли чагарниками.
В деякі садиби навідуються дачники. Олександр — один із них. Влітку, каже, більшість часу проводить тут. Хоча, буває, чують вибухи, бо звідси до Білопілля, яке періодично обстрілюють російські війська, менш як 10 кілометрів. "У нас оці бахкають, канєшно. Чутно, як бахкають. Бува, й двері відчиняються і вікна вилітають", – розповів Олександр.
У селі Максимівщина, розповів чоловік, він народився й виріс. Цими вулицями бігав разом із друзями і навчався в місцевій школі:
"У нас було дві школи: восьмирічка й десятирічка. До нас ходили в школу з Мар’янівки, з Барил. В нас село було велике. Я не знаю скільки, але я застав може дворів 100, а раніше ж, мабуть, ще більше було. І ферми були, й телята, овечки, корови. Все було. Колись".
Після смерті батьків Олександр із дружиною облаштували тут дачу.
Посадили сад і обробляють город. "Потихеньку ось садимо трошки і все. Приїжджаємо, а що робити? В Сумах не висидиш все одно в асфальті, тут легше", – вважає чоловік.
Більше проводить часу в селі, аніж вдома у Сумах, і Ганна Гладка. Доглядає матір, яка, каже, є найстаршою жителькою Максимівщини.
За два тижні Любові Андрійченко виповниться 90 років. Влітку, розповіла Ганна, тут живеться добре, за рахунок свого городу й господарства.
"Взимку тут важко жити. Нам дрова тільки треба на собі тягати, дуже важко. Збираємо ось, де може випиляти можна дерево, сухостоїв багато. Можна замовити, але машина коштує 6 тисяч, мабуть. Дуже дорого, а на зиму машини не вистачить, тому що ми цю зиму топили два рази: вранці та ввечері. Морози, в хаті холодно. І топимо й топимо", – розповіла жінка.
Газу в селі немає, зв’язок, каже Ганна, поганий. Автолавка привозить продукти раз на тиждень, а фельдшерський пункт у сусідній Горобівці. Неодноразово рідні пропонували Любові Андрійченко виїхати з малолюдного села. "Нас і в Німеччину забирали, але бабуся у нас не хоче. Навіть у Суми не хоче поїхати: до мене, до сестри. Її рідна хата – це все".
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram