У селі Ясенок Краснопільської громади на Сумщині залишилося близько 20 людей, розповіла Суспільному місцева пенсіонерка Ганна Божченко. Жінці 85 років. Каже, раніше тут були початкова школа, дитячий садок і десятки хат. Нині багато будинків порожні, а вулиці заростають бур'янами. Мешканці, які залишилися, тішаться з того, що раз на два тижні у село привозять хліб та ліки.
Як живуть люди у майже спорожнілому селі біля кордону та чому не хочуть залишати свої домівки — у сюжеті Суспільного.
Марія Чепіга мешкає у Ясенку понад 50 років. Каже, коли переїхала сюди з Рівненщини, село було зовсім іншим — тут жили десятки родин, працювали школа та дитячий садок.
«Гарно було раніше, раніше, раніше. І вулиці були, це зараз позаростало. Тут хата біля хати була, і туди вулиці, і туди вулиці, і туди, там хутір був, там ще один хутір, отуди до табору теж люди. Ну воно таке село гарне раніше було. А зараз що, вже нема нічого. У нас тут всього 14 хат, з дачниками. Буває, тікаємо, ховаємося, але живемо».
Тетяна також згадує час, коли в селі було значно більше дітей.
«Тут діток було ще багато, школа була, початкові класи. А тоді, а тоді село почало розпадатися. Мені дуже, як я приїхала, тут сподобалось. Спочатку дуже сподобалось, до сестри приїжджала в гості, так знайшла собі тут чоловіка, так вийшла заміж і залишилася тут. На той час в дитячому садочку, щоб вам не збрехати, ну десь дітей 15 було. І школа була».
Зараз господарство місцевих жителів значно менше. Марія Чепіга розповідає, що після смерті чоловіка залишилася сама.
«Поки з дідом, звичайно, було легше, ну а тепер діда не стало, тепер залишилася баба сама. Тоді корівку тримала, та й не одну, ну а вже зараз нічого баба не тримає. Птицю хіба що, та й все. Щось треба чимсь — хоч ноги й болять, але ж треба чимось турбуватися, потихеньку соватися слід».
Пані Марія каже: цьогорічний урожай допомагала збирати родина. Частину продуктів вирощує сама, а необхідне привозить онука.
«Є картопля, слава Богу, помідори, огірків було багато, всього багато, якби тільки їли, було б здоров'я. Та ноги не ходять. Ото як треба щось, то дзвоню онуці, то онучка привозить, дякую їй. В селі нема нічого, сірника, й того треба».
За словами Марії Чепіги, нині в селі залишилося близько 20 людей. Поруч із будинками місцеві бачать більше диких тварин.
«Там на городі лисиць ганяє, отам за хатою, на городі, в мене є собачка. О, бачите, ляпає, що там не чути, то тут таке ляпає, ще й ночами таке. Там в мене собачка на городі прив'язаний молоденький. Що буде, те й буде. Ну що, на ніч зачиняюся».
Попри те, що людей у Ясенку стає дедалі менше, ті, хто залишився, продовжують вести господарство. У сестри Тетяни є корова, молоком допомагають сусідам.
«Звати її Кнопа. Хороша вона, нам годувальниця, годує все село. Допомагаємо, сестрі даю молочко, сусідам. Ну, хто попросить. Зараз ніхто не приймає, раніше приймали, то ми молоко здавали. Працювати ніде не працюємо, роботи немає».
Заготовляти сіно для корови Тетяні допомагають сусіди. Каже, раніше до роботи долучалися всі, хто живе в селі, але людей стає менше.
«Сусіди допомагають. Ну, в селі хто є, торік всі допомагали. Ну, цей рік уже трошки менше. Але допомагають, кого попросиш. Важко, звичайно. В мене було дві. Весною одну продала, тому що самій важко. Я сама, чоловік мій воює. Другий рік. Люди, сусіди допомагають. Так потихеньку заготовляємо».
Окрім того, що в селі майже не залишилося людей та немає магазину, Ясенок регулярно потерпає від обстрілів. Марія Чепіга каже: через вибухи у будинках відпадають стіни.
«Та літають дуже, дуже. Вже в нас у хатах стіни повідпадали. Воно ж ото бухкають, наші хлопці, видно, збивають і ото кидають, то в Бобрику вдарить, то в Жигалівці, то десь отам луплять у Тростянці. А воно ж ось поряд, недалеко, воно ж все земля труситься, воно вже все падає, падає».
Ганна Божченко розповідає, що вибухи чують і діти, коли приїздять до села.
«В мене онучка, оце їй три рочки, як приїде, так: "Ой, бабусю, бах, бах". Чує, що бахкають. Ой, Господи, бахкає. Та що у нас, он бахкає так, що саме відлуння сюди, як оце у Сумах он що робиться. Та скрізь воно таке. А так оце на що ми жаліємось. Хліб возять — найголовніше».
Тетяна каже, що місцеві вже звикли до звуків польотів і намагаються за ними зрозуміти, чи далеко впаде.
«Ну, буває страшнувато. Ну, ми вже звикли до цього, дивимося — летить. Значить, як летить низько, значить десь в межах упаде. Якщо високо, значить нас мине».
Через небезпеку до Ясенка перестав їздити магазин із Миропілля. Раніше місцеві могли там купити хліб та інші необхідні продукти.
«В нас раніше їздив магазин із Миропілля. А потім скільки, цим літом перестав возити, хоча до цього їздив. Так добре було: приїдуть, і хліба можна взяти, й засипки, цукру, ну було, що треба, все можна було купити, були б гроші. А тоді ж почали ото літати оті, машини розбивають, вони злякалися, тепер вже не їздять, бояться».
Ганна Божченко каже: нині продукти привозять діти та онуки, які живуть у Сумах.
«Діти там, онуки в Сумах, приїдуть, що-небудь привезуть — їмо. А так, щоб тут і магазин, — ні для кого, людей немає, душ 20, і ті вже самі пенсіонери. Оце ми з бабою тут саме старіші вдвох, їй 85 і мені».
Через те що в селі майже не залишилося молодих людей, виникають труднощі навіть із похованнями. Ганна Божченко розповідає, що за необхідності доводиться звертатися до людей із Краснопілля чи Сум.
«Молоді немає. Оце якщо вмре людина, то потрібно з Краснопілля чи з Сум машину, щоб яму викопали, щоб машина привезла, так тисяч 30 треба грішми. Отак-от, та вже копачів нема. Ті, що були троє, — забрали, на війні. Один такий підстаркуватий та молоді ще мужики такі».
Попри небезпеку та те, що село майже спорожніло, Тетяна не збирається залишати Ясенок. Вона говорить, що сумує за Рівненщиною, де жили її батьки, але після коротких поїздок хоче повертатися додому.
«Батьки ж то там жили, але померли. Там сестра в нас досі є, брат був помер також. Хочеться додому, звичайно, хочеться, ну як — ненадовго. Так, знаєте, поїхати подихати там, провідати усе й усіх і назад, вже тягне сюди. Тому що тут діти, я вже тут прожила 34 роки».
На зиму мешканці намагаються зробити запаси продуктів, зокрема борошна та дріжджів. Марія Чепіга каже, що взимку до села може бути складніше доїхати.
«Дай йому Бог здоров'я, тому хлопчині, що він возить хліб. На зиму треба запасатися мукою, дріжджами, бо дорогу заб'є снігом, невідомо яка зима буде. Він, може, й радий був би, але не доїде сюди до нас. Тут ніхто у нас не чистить, як почнеться зима».
Тетяна каже, що попри все люди в селі сподіваються на перемогу.
«Ми надіємося тільки, що переможемо, на перемогу. А в селі… нікому ми не потрібні в селі, ніхто за нас не переживає. Якщо самі кудись десь подзвонимо, десь щось, а так ні».
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram та Threads
Додайте Суспільне Суми в обрані теми, щоб читати нас у Google Новинах