Четверо ветеранів з протезами та їхня посестра підкорили найвищу гору Африки Кіліманджаро. На висоту 5895 метрів піднялися ветеран Третьої штурмової бригади Роман Колесник, прикордонник Владислав Шатіло, військовослужбовиця підрозділу Surma Team Ольга Єгорова, а також Михайло Матвіїв та Олександр Міхов зі спецпідрозділу Нацгвардії "Омега". Про підготовку до подорожі, акліматизацію, труднощі під час сходження — у матеріалі Суспільне Одеса.
Від мрії до підготовки
Ідея сходження на Кіліманджаро виникла в Олександра Міхова після того, як він отримав новий протез. Бажання випробувати свої можливості та підкорити нові висоти з'явилося спонтанно, під час реабілітації на Закарпатті, розповів чоловік. Спочатку це були невеликі підйоми, які згодом переросли в мрію про справжню вершину.
"Мені, коли поставили нову стопу на протезі, протез "Фундейшн" на Закарпатті, мені відразу наступного ранку захотілося протестувати. Я встав в 6 ранку і пішов, не знаю, найвища та точка або не найвища, але там стояв хрест, і я захотів туди піднятися. Я туди не піднявся до кінця. Недостатньо було часу. Спустився і я зрозумів, що я хочу далі йти вверх".
Підготовка до сходження тривала чотири місяці і потребувала серйозних зусиль від усіх учасників. Команда розуміла, що для досягнення такої мети необхідна ретельна фізична підготовка та адаптація до особливостей пересування на протезах в складних гірських умовах, додав Олександр:
"До сходження в нас було чотири місяці, взагалі, як ми прийняли це рішення, і я особисто прийняв це рішення. Ці місяці ми витратили на підготовку до підняття, тому що ми розуміли, що це буде дуже важко, і це для нас було вперше для всіх. Тренувалися, як могли, кожен як міг".
Особливо складним випробуванням для військових з протезами стало скелелазіння. Це вимагало не лише фізичної витривалості, але й психологічної готовності:
"Як складно займатися скелелазінням на протезі? Ну я вам скажу, особисто для мене було складно. Це було для мене взагалі вперше. Найтяжче, що там було, це, мабуть, зрозуміти, що під тобою прірва. Хоч ти розумієш, що немає безпеки, і ти пальцями і руками дуже сильно стискаєш ці киманючки, за які ти хапаєшся. І ти швидко витрачаєш на це сили. А мені нещодавно теж поставили новий протез. Я до нього ще не максимально звик. Я трішки не довіряв нозі, не довіряв трішки протезу. Тому, це було для мене складно".
Команда ветеранів
29 січня вся команда разом з організатором проєкту "Друге дихання" Геннадієм Газіним вирушила на підкорення вершини. Кожен із учасників експедиції мав свою історію поранення, отриманого під час бойових дій:
"Рома "Добряк", він отримав травму в 2021 році від танкового пострілу. Міша "Грізлі", він отримав травму теж, наступив на міну в 2022 році. І Влад "Шатя", він отримав травму в 2019 році, теж наче наступив на міну."
Єдина жінка в команді, Ольга Єгорова з позивним "Висота", також отримала важке поранення на фронті. Після одужання і зараз служить на Покровському напрямку працює.
Акліматизація та початок сходження
Перед початком підйому команда провела три дні на висоті 2400 метрів для акліматизації. Це був необхідний етап, який дозволив організму поступово адаптуватися до умов висоти та африканського клімату, щоб мінімізувати ризики для здоров'я під час сходження.
"Ми приїхали на висоту 2400 метрів для того, щоб там переночувати вперше. І після цього ми відвідали заповідник. Ми їздили, дивилися звірів і все таке. І потрішечки вже починали під'їжджати до нашого першого пункту, звідки ми маємо вже відправлятися", — розповів Олександр.
Підйом розпочався через джунглі, за якими ландшафт поступово змінювався. Перші дні експедиції були наповнені новими враженнями та відкриттями, коли команда прокладала свій шлях через екзотичні місця, які разюче відрізнялися від звичних українських пейзажів.
"Це було дуже цікаво. Ми проходили через всілякі джунглі, через ліани, через дуже багато нових рослин для нас незвичних, нового всього. Після 1700 метрів ми піднялися на висоту 2700 приблизно метрів. І там була наша ночівля, там був наш привал. Там вже було важко дихати, я це пам'ятаю. Я просто підіймався в туалет і там був маленький підйом такий, десь три метри треба було піднятися. І коли я робив десь якісь швидкі рухи або швидко заходив, в мене починала відразу бути віддишка, я розумів, що вже починає бути важко".
Виклики висоти
З кожним метром висоти дихати ставало важче, а умови ставали суворішими. Ландшафт змінювався від пишних джунглів до відкритих просторів зі степовою рослинністю, а погодні умови ставали все більш непередбачуваними та суворими для учасників експедиції, розповів Олександр:
"І все таки з висоти 2700 ми вже починали підійматися далі. Види змінювалися з більше джунглів на таку кущову рослинність, потім ще більше на степову рослинність. Так, йшли дощі, і дощі вже починали ставати більш холодними. Більше хотілося пити, більше відчувалася висота, більше відчувався тиск".
На висоті 3700 метрів дихати стало ще важче, і кожен крок вимагав неймовірних зусиль. Організм починав реагувати на кисневе голодування, проте команда продовжувала рух вперед, використовуючи спеціальні тренувальні підйоми для кращої адаптації до екстремальних умов.
"Ти вже розумієш, десь швидкий крок, там хоч один якийсь, і ти вже не можеш: відразу в тебе вилітати починає серце, і дихати дійсно немає чим, кисню вже недостатньо. З висоти 3700 на наступний день, це вже третій день, у нас було тренування, ми піднялися на висоту 4300 метрів, ми дійшли до того пункту, де ми побачили вже Кіліманджаро, саму цю вершину, і вона була дуже красива й велична".
Фінальний ривок до вершини
На висоті 5600 метрів команда вперше побачила килим із хмар під ногами. За словами Олександра, стояла сонячна погода й вид був дуже гарним:
"Такий вид, ти його ніде не побачиш, ні одна камера його не передає, але ти відчуваєш, що твій організм вмирає. Це дійсно так. І тобі дуже важко. Тобі важко дихати, робити кожен крок. Це дуже важко. І твій мозок налаштований на наступний крок, на кожен наступний крок".
Останні метри підйому були найскладнішими, але команда досягла своєї мети. Момент досягнення вершини став емоційним піком для всіх учасників експедиції:
"Коли ми вже дісталися на цю висоту, ми вже прийшли до цієї таблички, ми вже всі дійшли до своєї кінцевої мети — це було неймовірне щастя, чесно. Я не знаю, як це передати, але в мене теж наворачувалися сльози, дехто плакав. Ми розуміли всі, наскільки це було важко і складно, і наскільки якась деталь могла просто це все знівелювати. Але це був дійсно момент, дуже щасливий момент, який я ніколи в житті не забуду, — поділився Олександр.
Символізм експедиції
Підняття на Кіліманджаро мало не лише особисте значення для ветеранів. З собою на вершину команда взяла прапори — від військових підрозділів до ув'язнених захисників, аби привернути увагу світу до їхніх проблем:
"Крім того, що ми хотіли просто дістатися цієї мети, ми хотіли привернути увагу до деяких моментів, які у нас є в країні. Тобто ми брали з собою прапори Free Azov Defenders, ми брали прапори своїх підрозділів, в яких ми виконували завдання, ми брали прапори організації, які нам допомагали в сходженні."
Мотивація для інших
Олександр Міхов наголосив, що мета експедиції — показати, що попри травми можна досягати своїх цілей. Він підкреслив, що сходження на Кіліманджаро не є рецептом реабілітації для всіх, але може стати прикладом того, як важливо мати цілі та прагнути до них, попри будь-які труднощі:
"Я хочу сказати, що підйом на Кіліманджаро — це не реабілітація. Якщо чесно, це більше схоже на якийсь мазохізм. З моєю травмою можливо піднятися на Кіліманджаро. Це все було зроблено для того, щоб мотивувати людей, які отримали травми, досягати своїх цілей і втілювати свої мрії".
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області